Охорона кордонів України козацтвом
Але не тільки запорожцям випало виконувати завдання охорони кордонів, а й усьому українському козацтву. Адже саме воно було основою збройних формувань українських військово-державних утворень XVІІ – XVІІІ ст., а ті весь період свого існування знаходились на перехресті військово-політичних відносин країн Південно-Східної Європи, південним рубежем держав до яких входили.

Варто зазначити, що мабуть жоден український історик не оминув своєю увагою козацтво, але аналіз наукової літератури показує, що міфологізоване поняття козак-характерник зустрічається чи не частіше ніж конкретне – козак-прикордонник. В той же час, висвітлення даного аспекту козацької історії дозволить більш досконало її дослідити, а українським прикордонникам використати в своїй практичній діяльності.

У сучасній історичній літературі серед публікацій з даної проблеми варто відзначити праці І. Іванченко і Б. Моця, які розглядають прикордонну діяльність українського козацтва в охороні кордонів Російської імперії, та монографію М. Кабачинського, в якій автор окремо зупиняється на питаннях прикордонної діяльності запорозького і слобідського козацтва. Багатий матеріал напрацьовано російськими авторами. Так А. Молотков і М. Чєпєлкін розглядають діяльність прикордонних структур створюваних українцями в контексті загального розвитку російських прикордонних військ, Олександр і Андрій Плеханови аналізують розвиток козацтва і, зокрема, виконання ним прикордонної служби. Місце і роль козацтва в державній політиці в галузі охорони західного кордону Росії в першій чверті XVІІІ ст. характеризує І. Карачаров, а Є. Єжуков досліджує прикордонну службу козацтва в часи Петра І і Єлизавети Петрівни. Однак багато питань даної проблеми й надалі залишаються нез’ясованими.

Українське козацтво формується як суспільний стан на порубіжжі. Поселяючись там, займаючись промислами чи отримуючи землі, вони, не маючи ніякого державного захисту, змушені були самостійно захищатись від войовничих сусідів. Щоб порятувати свої родини, утримати майно, прикордонним поселенцям доводилося братись за зброю, створювати спеціальні органи захисту.

Швидко зрозумівши військові можливості українського козацтва, державці почали використовувати його у прикордонній службі вже з початку XVІ ст. Так, з 1503 року стають відомими черкаські козаки і козацькі загони старост (козаки князь-Дмитрія, князь-Ружинського та ін.). Вони вже становили нерегулярне військо у Литві і уряд організовував їх для захисту кордонів від татарських нападів і віддавав під команду так званих старост, тобто керівників областей, міст і замків держави.

У 1533 році черкаський староста Остап Дашкевич виступив на Сеймі в Пйотркові з проектом будівництва на одному з островів Дніпра замку і постійного утримання там двох тисяч козаків для того, щоб вони, плаваючи в чайках по ріці, охороняли кордон від татар, та ще кількох сот кінних для зв’язку й постачання припасів для цієї сторожі. Та з цього проекту нічого не вийшло, у литовського уряду не було коштів й розуміння справи.

У 1572 році польський король Сигізмунд ІІ Август видав універсал про формування із запорожців загону в 300 чоловік і взяття його на військову службу. Так було покладено початок реєстровому козацькому війську. Одним з головних завдань реєстровців було завдання захисту кордонів: "влаштувавши козаків, король звелів їм бути на сторожі проти татар у всій готовності біля дніпровських порогів..." 8, тому можна вважати, що цим актом було покладено початок організації з козацтва офіційної прикордонної варти.

Не мало прислужились на південних кордонах Литві та Польщі українські козаки, але найактивніше використовувала їх для виконання прикордонних завдань Росія. Перші згадки про державну прикордонну службу в Московському царстві датуються 1512 роком. Саме тоді князь Василь ІІІ "утвердив землю свою заставами". Це були сторожі чи притони (постійні застави), що висилались з міст передової лінії в степ і перекривали дороги, а також станиці (кінні роз'їзди), які виконували завдання спостережного, розвідувального і бойового характеру.

На думку В. Каргалова, централізована сторожова служба почала створюватися тільки в 20-х роках XVІ ст., після трагічних подій 1521 р., коли кримський хан Мухаммед-Гірей організував великий напад на Московщину. Сторожова служба не зуміла тоді попередити про цей похід, і тому кримчаки завдали великої шкоди, забрали в полон тисячі людей. Тоді-то, щоб попередити раптові напади, на всьому протязі степового кордону були організовані сторожі та станиці. Вони прикривали два найбільш небезпечні напрями - рязанський і сіверський.

З 20-х років XVІ ст. глибоку розвідку до Азову вели козачі станиці. На рязанському напрямку стояли застави. Сіверську землю надійно охороняли севрюки (місцеві жителі) і путивльські козаки. Їх роз'їзди шукали на шляху татарські сакми і повідомляли про них прикордонним воєводам. Вони ж служили в донецьких сторожах по найму, супроводжували як вожі (провідники) московських воєвод. Севрюки підтримували зв’язки з черкаськими і канівськими козаками і через них отримували відомості про набіги, котрі готувались.

У документах того часу зустрічаються реєстри путивльських чи курських черкесів (українських козаків), яких направляли нести в степу сторожову службу проти татар. Наприклад, царською грамотою від 1582 року дозволялося відпустити в поле 45 черкесів. 11 козаків з отаманом Гороховським виїхали із Запорожжя на царську службу в травні 1589 року тощо. Керівництво Московської держави охоче залучало на прикордонну службу українське козацтво, адже власних ресурсів було недостатньо. У результаті наприкінці XVІ ст. прикордонні московські застави складалися переважно з українців. За твердженнями англійського купця Д. Флетчера, в 1588 році на московських південних рубежах з 4300 вояків найманої піхоти майже 4000 були українцями.

У XVІІ ст. Москва вже в масовому порядку використовує українське козацтво для охорони і оборони південних кордонів, як найбільш пристосованих, досвідчених професійних військовиків.

Справа у тому, що сторожі, яких набирають з дітей боярських, не бажаючи служити в непривілейованих військах, дезертирують, відмовляються. Їх звільняють, переводять на городову службу, а на їх місце призначають "по прибору" служилих людей, у першу чергу козаків. За задумом влади, організація на кордоні козачих гарнізонів повинна була також різко скоротити витрати, адже козаки отримували невеликі маєтки і служили, відповідно до Боярського приговору про станичну і сторожову службу (від 16 лютого 1571 р.), "з землі без грошей".

Як бачимо, це були вже не найманці, а поселенці. З цього приводу 26 березня 1656 р. у Чигирині відбулась цікава розмова між Б. Хмельницьким і керівником московського посольства думним дяком Л. Лопухіним. Зокрема, Лопухін клопотав про заборону приймати на українські землі утікачів-селян, а тих, що вже оселилися – видати. Хмельницький зауважив, що чимало українців із сім'ями поселяється на російських землях і він їм не забороняє цього. На що посол відповів "Черкаси люди служилі, вільні, а не кріпосні".

З другої половини XVІІ ст. турботу про московські кордони, на своїх напрямках, перебирають на себе українські військово-державні утворення: Українська козацька держава, Гетьманщина, Запорожжя, Слобожанщина.

Уклавши Березневі статті, Богдан Хмельницький автоматично перебрав на себе турботи про південний кордон Московського царства, більше того, цей напрямок став ще більш небезпечний. "Готуючись до походу проти Польщі навесні 1655 р., Хмельницький особливо дбав про надійність захисту південних кордонів. А підстави для тривоги були, оскільки Магомет-Гірей не хотів примиритися з протекцією Москви над Україною", –зустрічаємо у В. Смолія та В. Степанкова.

Форми і методи прикордонної служби у державі Б. Хмельницького та у Гетьманщині були різноманітні. На кордоні стояла сторожа: "Відомо, що в Україні прикордонну лінію охороняли так званими форпостами, що складалися з дерев'яних хат зі стайнями для драгунських коней і з маяками зі смолених бочок". Для прикриття небезпечної ділянки кордону залишались полки, чи їх підрозділи. У прикордонних містах вартувала козацька залога. А часто гетьмани проводили і превентивні військові акції у прикордонні. "Так, на початку липня 1655 р. за наказом Б. Хмельницького 34 човни з 2 тис. запорізьких і донських козаків, очолюваних Павлом Чесночихіним і Дергуном, увійшли в Керченську затоку й протягом 10 днів блокували її. В неділю, 15 липня, вони захопили Тамань, 22 липня напали на Керч, на початку серпня оволоділи Судаком. Протягом літа козаки, по суті, були господарями Кримського узбережжя, що на деякий час затримало виступ татар в похід на Україну".

За "Трактатом про вічний мир" Московського царства з Річчю Посполитою від 6 травня 1686 р. під контроль царя переходить Запорожжя. Проте можна згодитись з твердженням, що в цей час Запорожжя по суті лише формально належало Москві. Про це свідчать події пов'язані, зокрема, з діяльністю Петра Іваненка і Костя Гордієнка.

Однак зовсім інші відносини запорожців з Росією складаються в період Нової Січі. Землі, які вони замешкують, знаходяться перед Українською лінією. Тому вже в 1734 р., коли ще тільки запорожці повертаються в підданство царів, у листуванні з ними наголошується на охороні кордонів з боку Криму. А в 40-х роках Єлизавета Петрівна наказує запорожцям пильнувати також і кордони з Польщею.

У козацтва Нової Січі створюється спеціальна прикордонна служба. Запорожці виставляють на кордон застави (бекети), що були, очевидно, постійною охороною кордонів вольностей запорозьких козаків, хоча в різний час їх кількість була неоднаковою. За одним із розкладів 60-х років ХVІІІ ст. загалом в усіх бекетах мали бути: 1 військовий старшина, 6 полковників, 14 полкових старшин, 1510 кінних козаків, 320 піших козаків, 69 службовців, а всього 1899 чоловік з 3168 кіньми.

Також вздовж лівого берега Дніпра, від гирла ріки Орелі до гирла ріки Кінські Води, на відстані 10 – 30 верст, залежно від місцевості, так, щоб з однієї було видно іншу будуються радути (форпости). При кожній радуті була стайня і неодмінно 50 чоловік козаків.

Сигналізаційні та спостережні функції виконували фігури і могили.

У випадку необхідності запорожці виставляють карантинні (протичумні) застави, проводять розвідку у Криму тощо.

Прикордонні команди поділялись на водні і сухопутні, у залежності від того, яку ділянку кордону потрібно охороняти. Причому кордони охоронялись не тільки влітку, в документах також наводяться реєстри команд зимової дислокації.

Запорожжя військовими звитягами мужньо захищало імперію, прикордонною вартою пильнувало її, а от "почесні запорожці" М. Кутузов, П. Панін, Г. Потьомкін (вони були прийняті до Запорозького війська), імператриця, котра запевняла: "Між тим і монарша наша милість й увага до сього Нашого підданого війська... продовжені... й поглиблені будуть" у 1775 р. знищили його.

У XVІІ ст., тікаючи від експлуатації, воєн, Руїни, мешканці Правобережжя поселялися на безлюдних великоросійських землях до самого Дону і заснували багато міст та слобод. З них у другій половині століття склалось п'ять Слобідських козацьких полків: Харківський, Охтирський, Сумський, Острогозький, Ізюмський.

Московський уряд охоче приймав переселенців, адже з перших днів ті отримували чітку вказівку - боронити кордон від татар. Більше того, українських козаків активно заохочували в заселенні Дикого поля, надаючи пільги.

Ця колонізація була надто важкою і небезпечною, адже тут кочували степовики і проходили так звані сакми - шляхи татар - Муравський чи Царський, Ізюмський, Кальміуський, Бакаєв, Кончаковський та інші. Ось для того, щоб перерізати їх, не дати степовикам прорватись до московських міст і сіл і організовувалась прикордонна варта в цих місцях.

Основним засобом оборони служили міста-фортеці. У XVІІ-XVІІІ ст. в Слобідській Україні усі полкові і сотенні міста, іноді слободи і навіть деякі панські села були фортецями. Біля деяких міст були ще і "білягородні" фортеці.

Найбільші фортеці були у Харкові, Охтирці, Сумах та Острогозьку.

У всіх містах Слободської України були вартові, станичники, дозорні, які стояли на варті у фортеці, біля воріт, на валах, в острожках, біля бродів.

З міст південних полків посилались роз'їзди в степ для контролю за татарами. Для них будувались острожки з вежами-калавурнями, які служили притулками. При острогах будували також маяки, або піраміди для спостереження та термінового попередження димовими сигналами про небезпеку: "як побачать в степу татар, зараз на маяках підіймається дим уверх, - щоб у полях і на сінокосах усякі люди про татар були освідомлені і тікали б у город".

З станичників призначались зв'язкові, котрі їздили у сусідні міста з інформацією. Так вісті швидко передавалися по команді, доповідалося і московському воєводі, який, в разі потреби, давав вказівку до тих чи інших дій.

Всі Слобідські полки (крім Сумського) заселялись перед Білгородською захисною лінією, перші укріплення котрої виникли ще в 1587 р., а остаточний перенос центра управління в Білгород і створення тут прикордонного військового округа-разряда відбувся в 1658 р.

Тому у 1678 р. розпочалось будівництво Нової (Ізюмської, чи Цареборисівської) лінії. Будівництво проводилось за планом (межевими книгами) генерала Косогова. Ця лінія була протяжністю у 200 верст, від Цареборисова угору по річках Сіверському Донцеві і Мжі до Коломака.

Але вже з 80-х років перед Новою лінією з'являються поселення і вона опинилася серед осель. Тоді була збудована в 1731-1735 роках XVІІІ ст. Українська лінія. Ця лінія була протяжністю до 300 км і проходила понад річками: від Дніпра Оріллю, її притокою Берестовою, потім Берекою до Сіверського Дінця. До кінця 30-х років було збудовано 409 редутів, 16 фортець. Окрім цих ліній, були ще й окремі вали біля міст.

Варта складалася в основному з українського козацтва. Охорона лінії і зв’язок між підрозділами забезпечували роз’їзди, а для спостереження в степ висилались дозори.

Кривавими мозолями обернулось нашим предкам також і спорудження прикордонних укріплень. Хоч російські автори вважають, що українці самі того бажали: "Серйозною силою, що вже з початку XVІІ ст. поповнювала прикордонне населення Московської держави, стали дніпровські козаки, що приходили в російські землі. До царювання Олексія Михайловича на так званій Слобідській Україні виник людський контингент, достатній для формування цілої оборонної системи... При цьому козаки часто самі створювали і фортифікаційні споруди" .

Але, по-перше, у Голому степу без укріплення не виживеш; а, по друге, – не завжди то була добровільна справа. У доповіді лебединського сотника генералу Косогову від 1681 р. знаходимо: "Надовби під Бишкиним од озера до болота побудували. Але козаки Сумського полка дуже тепер знищилися у хлібних запасах; іншим навіть нічого їсти. З голодухи виходять з табору і не можна їх затримувати, а приходить мало товариства – і вони, бідні, роздягнені, хворі і їсти і самим нічого і нічим їх годувати й скотину.... і тепер стояти тут на заставі нам неможливо".

Автори праці "Археологія доби українського козацтва XVІ-XVІІІ ст." вказують, що за наказом із Москви на будівництво Української лінії було зігнано понад 56 тис. українських робітників з підводами та іншим спорядженням. Але є дані, що тільки у 1731 р. на спорудження лінії Гетьманщина прислала 20 тис. чол., слобідські полки – 2 тис. козаків та 10 тис. селян. Надовго запам’ятав український народ цю каторжну та принизливу працю.

На початку XVІІІ ст. на основі слобідських полків Петро І створив ще одну прикордонну структуру для захисту південних рубежів – Українську ландміліцію.

Поразка у війні з Туреччиною (1710-1713 рр.), перекреслила завоювання Росії кінця XVІІ ст. у Приазов’ї і знову відсунула кордон на північ, встановлюючи його посередині між ріками Оріль і Самара.

Скориставшись прутською поразкою, кримські татари почали повертати та змінювали свої володіння між Доном і Дніпром. Наслідки активного господарювання не забарились – вже у 1713 р. кримський хан з кубанськими татарами і азовськими турками здійснив загарбницький похід, спалив багато сіл, взяв біля 15 тис. ясиру і 90 тис. худоби.

Для того, щоб захистити південні рубежі від нападів кримських татар і їх союзників Петро І створює в 1713 р. Українську ландміліцію - військові поселення, призначені для військово-прикордонної служби.

По указу від 2 лютого 1713 р. "О устройстве в Киевской губернии ландмилиции из пяти полков" було сказано: "... набрати в губерніях в Київській, в Азовській з драгун, з солдат, з стрільців, з козаків, з пушкарів і тих же чинів з відставних від 15 до 30 років, по 3500 чоловік з губернії, всього сім тисяч чоловік".

В результаті, за адміністративними назвами, було сформовано Сумський, Ізюмський, Охтирський, Острогозький, Харківський полки ланміліції.

Передусім Українська ландміліція призначалась для охорони кордону та боротьби з набігами татар і повинна була виступати за першої потреби.

На ландміліцію покладались наступні завдання: охорона і оборона кордонів від раптових військових нападів та набігів; боротьба з контрабандистами; спостереження за таємним провозом "біглих людей" і проникненням лазутчиків; боротьба із загрозою занесення епідемій; боротьба з бродяжництвом в прикордонні (адже так могли критись зловмисники та шпигуни).

Передбачалось, що ландміліція буде також брати участь і у військових діях. Наприклад, в Указі від 7 січня 1720 р. говорилось: "... гетьман Скоропадський зі всім малоросійським військом і слобідські полки... були до походу, куди указом повелено буде, у всякій готовності...".

Ландміліційні полки знаходились під рушницею весною та влітку, Оскільки татари здійснювали набіги саме в цей час, а на зиму відпускалися додому.

Щовесни ландміліційні формування висувались на лінію кордону і розміщувались у фортецях та форпостах Прикордонних (засічних) ліній.

Значні реформи прикордонної сторожі провів генерал-фельдмаршал П. А. Румянцев, котрий у 1764 році став генерал-губернатором Малоросії. Він значно укріпляє південні кордони. Безпосередньо на лінії кордону, у вузлових її точках, він залишає мінімальну частину прикордонних сил. З інших були сформовані три сильних пересувних загони. Вони розташовувались у глибині за центром і флангами Української лінії і були зв'язані летючою поштою з гарнізонами, що займали опорні пункти на кордоні. Коли степовики проникали в проміжки між фортецями і форпостами, вони охоплювались пересувними загонами і знищувались.

Українська ландміліція виконала своє завдання. Протягом XVІІІ ст. Слобідська Україна зміцніла, збільшилась територія, населення. Російська імперія, закріпивши за собою нові землі створила можливості для подальшої експансії на південь і у 1774 р. вийшла на Чорноморське та Азовське узбережжя. Туреччина визнала незалежність Кримського ханства. Загроза постійної військової небезпеки зменшується, прикордонні структури стають зайвими і у 1775 р. Українська ландміліція ліквідовується.

Отже, українське козацтво впродовж своєї історії постійно виконувало завдання з охорони кордонів. Ця функція була притаманна різним козацьким станам. Для козацтва, що замешкувало прикордоння, його охорона була викликана природною необхідністю самооборони. Набрані на службу черкеси, реєстровці отримували накази охороняти кордони Литви та Польщі. Для того, щоб отримати маєток, заробити кошти, наймались козаки в станичну і сторожову службу Московського царства.

В Гетьманщині, Запорожжі, Слобожанщині створювались спеціальні прикордонні структури, які захищали ці українські автономії і слугували передовим форпостом охорони й оборони Російської імперії. Щодо форм і засобів охорони кордону, то вони постійно удосконалювались, створювались спеціальні структури, що робило козацьку прикордонну охорону більш мобільною і боєздатною і давало можливість ефективніше вирішувати завдання зміцнення безпеки країни, захисту й охорони кордону.

Література

1. Іванченко І., Моця Б. Охорона кордонів України в складі Російської імперії // Прикордонні війська України: історія і сучасність. – Хмельницький, 1997. – 292 с.

2. Кабачинський М. І. Історія кордонів та прикордонних військ України:. –Хмельницький, 2000. – 216 с.

3. Молотков А., Чепелкин М. На страже границ отечества. Краткий очерк Пограничных войск России // Пограничник. – 1996. – № 6. – С. 50-57.

4. Плеханов А., Плеханов А. Казачьи войска при Петре І (1682-1725) // Пограничник. – 2001. – № 12. – С. 54-61.

5. Карачаров И. Государственная политика в области охраны западной границы России в первой четверти XVІІІ столетия // Пограничник. – 2002. – № 10. – С. 62-64.

6. Ежуков Е. Петр І и охрана границ Российского государства // Пограничник. – 1999. – № 1. – С. 64-67; Елизавета Петровна и охрана российского порубежья // Пограничник. – 1999. – № 2. – С. 68-71.

7. Дорошенко Д. І. Нарис історії України / Передмова І. О. Денисюка. – Львів, 1991. – С. 160-161.

8. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. У 3-х т. Т. 2. – Львів: Світ, 1990. – С. 8, 39.

9. Боярский В. И. На стороже Руси стояти. – М., 1992. – С. 27-28.

10. Історія української еміґрації. (Б. Д. Лановик, Р. Т. Гром'як, М. В. Траф'як та ін.) За ред. Б. Д. Лановика. – К., 1977. – С. 56-57.

11. Боярский В. И. Вказана праця. – С. 43.

12. Смолій В. А., Степанков В. С. Богдан Хмельницький (Соціально-політичний портрет). – 2-ге вид., доп., перероб. – К., 1995. – С. 541, 510, 515.

13. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994. – С. 449;

14. ЦДІАК України. – Ф. 229. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 34; – Спр. 7. – Арк. 4.

15. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. У 3-х т. Т. 1. – Львів, 1990. – С. 234-236.

16. ЦДІАК України. – Ф. 229. – Оп. 1. – Спр. 21. – Арк. 67.; – Спр. 119. – Арк. 84-85.

17. ЦДІАК України. – Ф. 229. – Оп. 1. – Спр. 256. – Арк. 18-44.

18. Скальковский А. История новой сечи или последнего коша запорожского. – Одеса. 1885. Ч. 3. – С. 21.

19. Саратов И. Е. Муравский шлях через "Дикое поле" // Памятники Отечества. – 1980. – № 2. – С. 30-35.

20. Молотков А., Чепелкин М. На страже границ отечества. Краткий очерк Пограничных войск России // Пограничник. – 1996. – № 6. – С. 55.

21. Багалій Д. І. Історія Слобідської України. – Харків, 1990. – С. 58-61.

22. Молотков А., Чепелкин М. Вказана праця. – С. 57.

23. Багалій Д. І. Вказана праця. – С. 59.

24. Археологія доби українського козацтва XVІ-XVІІІ ст. / Д. Я. Телегін (відп. Ред.), І. С. Винокур, О. М. Титова, І. К. Свєшніков та ін. – К., 1997. – С. 30.

25. Тарас Шевченко. Кобзар. – К., 1976. – С. 202; 26. Плеханов А., Плеханов А. Вказана праця. – С. 58, 61.
Случайные рефераты:
Реферати - Життя і творчий шлях Івана Франка
Реферати - Олесь Гончар
Реферати - Образи поеми Т.Шевченка "Гайдамаки"
Реферати - Знахідки і втрати українського підручнико-творення у ХІХ ст
Реферати - Життя і творчий шлях Павла Грабовського
Реферати - Леся Українка – геніальна донька українського народу
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 2
    Гостей: 2
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта