О. І. Білецький. Українська проза першої половини XIX століття (від Г. Квітки до прози «Основи»)
Українська художня проза з'явилась у XIX столітті. Своїм виникненням і ростом вона зобов'язана розвитку творчих сил українського народу. [...] Як виникла ця проза?

Корені її природно було б шукати в першооснові всякої книжної словесності — у поетичній творчості трудового наро­ду, який, за словами Горького, є «першим за часом, красою і геніальністю творчості філософом і поетом».

Поетична творчість українського народу багата і різно­манітна. З давніх-давен славиться по всьому світу українська народна пісня. [...] їй належить одне з перших місць в українсь­кій народній словесності. Поряд з нею стоять казки, які своєю різновидністю, сюжетами і образами близькі до російських на­родних казок.

Національною особливістю української оповідної словес­ності слід вважати широкий розвиток у ній сатиричних і комі­чних казок, новел і анекдотів. [...]

У творах української літератури ХІХ-ХХ століть — аж до наших днів — ми знаходимо відголоски безіменних творінь на­родного гумору.

Друга особливість українських казок — це безліч у них фантастичних образів, всякого роду нечистої сили, які виникли в значній своїй частині ще в давні дохристиянські часи. [...]

Ми можемо зустріти цей фантастичний світ в одному з найфантастичніших творів української літератури XX століття — в драмі-казці Лесі Українки «Лісова пісня» і в чудовій повіс­ті Коцюбинського «Тіні забутих предків».

І, нарешті, характерною особливістю української фольк­лорної прози є звернення до історичних тем, розробка жанру героїчної легенди, переказів, зв'язаних з народною боротьбою проти поневолювачів.

Проте оповідна народна словесність сама по собі не могла дати необхідний поштовх для розвитку художньої прози XIX століття.

До початку XIX століття український народ пережив дов­гу" історію. [...] Казки (і пісні) живили розвиток літератури, але література ця відображала порівняно складніший процес істо­ричного життя. [...]

Історію нової української літератури, як завжди, починали з Котляревського. Його ім'я стоїть на чолі нового періоду літе­ратури, періоду розпаду феодально-кріпосницьких та посилен­ня капіталістичних відносин (кінець XVIII і перша половина XIX ст.). Точніше, перші десятиріччя XIX ст., по суті, можна було б назвати лише «передісторією» нової української літера­тури, яка створювалась або поодинокими, відокремленими і часом, і простором одиницями, або яку творили у випадкових, недовгочасних гуртках, яка не мала ні постійної преси, ні ви­значеного кола читачів. У 1818 році автор «Граматики малоро­сійського наріччя» ставив питання: чи є потреба зберігати різні наріччя, яких у кожній мові є немало, чи їх забути? І відповідав на нього позитивно. [...]

Після Шевченка, за авторитетною заявою М. Г. Чернишевського, не визнавати українську літературу — це означало б власну дикість.

Становленню української літератури значною мірою сприяли і різноманітні імпульси, які сприймали українські діячі з боку російської літератури.

Загальновідомо, якої гостроти і злободенності набирала проблема народності в російській літературі в результаті війни 1812 року і революційного руху серед дворянства, який завер­шився трагедією 14 грудня 1825 року.

Вітчизняна війна, вирішальним моментом якої був виступ народу, національно-визвольний рух у різних країнах Європи, який виник після неї, — все це зосередило літературу навколо питання національної самостійності, викликало піднесення ін­тересу до народного побуту і творчості, до специфічних особ­ливостей життя народів, які населяли багатонаціональну російську державу. [...]

Ініціатором української прози був харківський діяч Г. Ф. Квітка. Харків, який на початку століття ставав важливим тор­говельним пунктом, переживав період великого культурного пожвавлення. За ініціативою громадськості в 1805 році в ньому засновано університет— перший на Півдні Росії. З'являється щось подібне до періодичної преси, в якій у вільну годину бере участь Г. Ф. Квітка. Але його більше цікавила робота у вибор­них дворянських установах, він більше турбувався про органі­зацію в Харкові громадської бібліотеки, яка швидко занепала через байдужість до неї харківської громадськості і в зв'язку з заснуванням Харківського інституту благородних дівиць. Об­межуватись професією письменника він не збирався.

Віддаленість від діячів і перебування в тій пустелі не «леліяли дальших думок і ніяк не збуджували бажання писати», — трохи старомодно говорив Г. Ф. Квітка про себе в одному з листів у 1839 році. Але, створюючи інститут, побачив заздрощі, які дуже перешкоджали, був прикро вражений, відійшов від справ і, спонукуваний дружиною — постійним порадником і другом, — взявся за письменництво. Почалося воно з комедій російською мовою: «Приезжий из столицы или суматоха в уездном городе» (1827) і «Дворянские выборы» (1829-1830). Так розповідає сам письменник. [...]

Значною подією в українській літературі була поява в 1834 році першого томика «Малороссийских повестей», за ним у 1837 році вийшов другий, а за ним ще ряд інших українських повістей (всього 16), які за життя письменника не були зібрані докупи. Більша їх частина друкувалася й російською мовою (в перекладі самого автора), завдяки чому він, на шостому десят­ку свого життя, став широко відомим письменником серед ро­сійських і українських читачів. Вже навіть сама назва збірника змушує згадати про «Вечори» Гоголя, як і манера передачі змі­сту устами вигаданого оповідача. У Гоголя — пасічник Рудий Панько, який іноді дає слово дячкові Хомі Григоровичу. У Квітки — Грицько Основ'яненко, мешканець харківської при­міської слободи Основи. В Квітки, як і в Гоголя, розповідь ве­деться з імітацією усної мови, звертанням до умовних слухачів, але Гоголь витримує цю манеру тільки в деяких повістях. У Квітки, як і в Гоголя, в змісті повістей фантастика чергується з реальністю, і вторгнення фантастики мотивується реалістично (сон або сп'яніння головного героя і под.). Але в Гоголя ми зу­стрічаємо речі, де такі мотиви відсутні («Страшна кара», «Вій»); у Квітки цього нема. В обох письменників образи на­родної фантастики подано в комічному трактуванні: у Квітки — незмінно в його «фантастичних» повістях «Мертвецький великдень», «От тобі і скарб»; у «Конотопській відьмі», по суті, такої фантастики немає. Можна навіть говорити і про схожість сюжетів: повість «От тобі і скарб» перекликається з «Втраченою грамотою» і «Зачарованим місцем». Проте потяг до фольклорної фантастики в українських повістях Квітки дуже обмежений. Але при всьому цьому повісті Квітки не є українсь­кою варіацією «Вечорів», навпаки, зовні вони схожі, а по суті — різні. Гоголь, вибравши Рудого Панька посередником між собою і читачем, не виявляє великої турботи про те, щоб його маска міцно трималась. Вона необхідна була для того, щоб підкреслити демократичний характер повістей; це дуже вдало підмітив Пушкін, протиставивши «Вечори» «манірності і не­природності» більшості творів сучасної їм літератури. Квітку важко відокремити від Грицька Основ'яненка, обивателя-міщанина приміської слободи, який любить іноді посмішити, але в більшості випадків — дуже поважний, богобоязливий оповідач. [...]

Рідний побут — пейзажі, портрети, народні звичаї і обря­ди (сватання, заручини, весілля, похорони і т. д.) привертають взагалі основну увагу автора. Разом із цією пильною увагою до побуту така ж любовна увага в нього і до народної поезії. З на­родного повір'я і казок переймаються мотиви і сюжети фантас­тичних повістей. У мові оповідача, в діалогах персонажів тільки й чути народні приказки і прислів'я, відгуки задушевної народної пісні. [...]

Творчість Квітки має нахил до реалізму. «Мені було при­кро, — писав він Плетньову, — що всі літають під небом, зо­бражають пристрасті, створюють характери, а чому не повернутися направо, наліво і не писати того, що попадається на очі?» Звернувшись до вивчення українського народного" се­редовища, він прийшов до іншого висновку: «Проживаючи на Україні, привчаючись до наріччя місцевих жителів, я навчився розуміти їх думки і примусив їх своїми словами передавати пу­бліці...». Суперечки про право української мови на художню лі­тературу не закінчились і в другій половині 30-х років. Критик «Северной пчелы», ознайомившись з однією із комедій Квітки, обурювався тим, що її головний персонаж — пройдисвіт Ше-льменко — допускає вислови по-українськи. «Так говорять на базарі або в інших місцях, де збирається чернь», — писав кри­тик. А Квітка твердо стояв па своєму. В передмові до збірника своїх українських повістей, звертаючись до «видавця», він вітає його сміливість: він чув, що видавець (мова йде про харківсь­кий альманах «Утренняя звезда», 1833) збирається вмістити в ньому речі, написані українською мовою. За це він був ладен тричі дякувати: «нехай же знають і наших». Він посилається на своїх попередників — Котляревського і Гулака-Артемовського. Він почуває себе не одиноким, а членом групи, нехай невеликої, але такої, яка виражала інтереси мільйонних народних мас.

У всіх цих тенденціях творчості Квітки нібито помічається рух вперед, назустріч прогресивній групі російських письмен­ників, що об'єдналися в 40-х роках під прапором Бєлінського.

Вороги цієї групи, реакціонери, назвали її «натуральною шко­лою». Але Бєлінського не збентежив підтекст цього презирли­вого прізвиська. В 1847 році він з гордістю заявляв: «Натуральна школа зараз стоїть на першому плані російської літератури». [...]

У своїх українських повістях Квітка обходить найгостріше для передових письменників першої половини XIX століття пи­тання. Пряма попередниця ідеальних героїнь Квітки Наталка Полтавка І. Котляревського, говорячи про неможливість щастя для простої дівчини, якщо вона вийде заміж за пана, каже, що в такому шлюбі дружина буде почувати себе гірше, ніж наймич­ка, буде кріпачкою. Про це їй і подумати страшно. А в творі Квітки «Сватання на Гончарівці» дійові особи навперебій ви­хваляють становище селян-кріпаків; вони вільні від податків і налогів, тому що за них платить пан, вони благоденствують, а всякі розповіді про панщину і неволю — це вигадка. Кріпак Олексій рішуче заперечує матері своєї нареченої, коли та заїк­нулася про «неволю». Солдат у відставці Скорик теж це ствер­джує; мовляв, у казенних мужичків начальники, а в кріпаків поміщики — командири, а всім голова цар-батюшка; навіть з його ласки звелено всім нікого не зобижати. В Олексієвого па­на життя людям славне, в них усього доволі. [...]

Проте при всьому цьому в розвитку української прози ху­дожні твори Квітки були фактом немалого історичного зна­чення. Воно виявилось не зразу; українська література ще тільки визначалась, намацувала шлях; літературне життя було не багате подіями; тому повісті Квітки стали важливою подією. Вони визначили форму розповіді: «оповідь» — розповідь від першої особи, з орієнтацією на усну народну мову, на народну словесність. Вони були свого роду декларацією моральної гід­ності «простих людей». В них були накреслені образи, в колі яких довгий час перебувала українська література.

Зв'язки з творчістю Квітки можна підмітити навіть у тво­рах великого поета-революціонера Т. Г. Шевченка. По суті своєї поезії Шевченко — прямий контраст Квітці. Квітка без страху писав про зловживання губернських чинів, а Шевченко висміював гнівним словом навіть коронованого «ката». У Ше­вченка ми не знайдемо «добрих панів» чи виправдання панщи­ни. Ще в молоді роки Шевченко пише послання «До Основ'яненка», називаючи його «батьком-отаманом», і закли­кає його до зображення славного минулого українського наро­ду. Але, крім кількох нарисів (про Головатого, про знаменитого «розбійника» Гаркушу і т. д.), Квітка не звертався до історичних тем.

* * *

Молодшим сучасником Квітки був Є. П. Гребінка, пер­ший перекладач «Полтави» Пушкіна, що прославився в україн­ській літературі як байкар.

Гребінка як прозаїк висунувся в російській літературі в 30-40-х роках, почавши писати з неприхованим наслідуванням Гоголя («Рассказы Пирятинца»), а пізніше примкнувши до пре­дставників так званої «натуральної школи». Бєлінський нерід­ко давав його творам позитивну оцінку, відзначаючи історичну повість Гребінки «Чайковский» як одну з кращих повістей 1843 р.

«Чайковский» п. Гребінки, — писав Бєлінський, — спов­нений ясними епізодами, які виявляють в автора безсумнівний хист. Характер полковника, батька героїні повісті, багато рис історичного малоросійського побуту вражають своєю поетич­ною вірністю. А в цілому ця повість не витримує суворої кри­тики. Особливо їй шкодить мелодраматизм». [...]

«Ластівка» викликала негативну рецензію Бєлінського. Визнаючи високі якості української народної поезії, Бєлінсь­кий, проте, ставить питання: «Чи може існувати малоросійська література, чи повинні наші літератори з малоросіян писати малоросійською мовою?» Виписавши кілька рядків із щойно цитованої післямови Гребінки, Бєлінський вигукує: «Гарна ж та література, яка дише простуватістю селянської мови і дубу­ватістю селянського розуму!»

Вхопившись за ці та подібні міркування великого крити­ка, українські буржуазні націоналісти не раз намагалися оголо­сити його ворогом української літератури. Але нам відомі факти іншого порядку: Бєлінський з захопленням говорить про українські народні пісні, казки, про їх чудову поетичну мову.

Бєлінський не встиг простежити за піднесенням українсь­кої літератури на новий, вищий ступінь — піднесенням, яке зв'язане з іменем великого Т. Г. Шевченка. Перед очима крити­ка був лише «Кобзар» 1841 року і поема «Гайдамаки».

Основоположник нової української літератури Т. Г. Шев­ченко був відомий своїм сучасникам тільки як поет. Але він першим з українських письменників оволодів методом критич­ного реалізму. Він вперше в українській літературі зі всією прямотою і різкістю вказав на кріпацтво як на основне лихо народного життя, на необхідність мобілізувати всі сили на бо­ротьбу з цим злом, завдяки якому тримається режим деспотиз­му, національного гноблення; безправ'я і злиденність народних мас. Він поставив перед українською літературою вимогу гли­бокого вивчення народного життя. «Щоб знать людей, — пи­сав він, — то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отоді пишіть і друкуйте, і труд Ваш буде трудом чес­ним». Не важко зрозуміти, на якій далекій віддалі знаходиться ця вимога серйозного ставлення письменника до своєї справи від безпринципного базікання в «малоросійському» стилі, фальшивість і нікчемність якого Бєлінський справедливо засу­джував. [...]

Шевченко, як нам відомо, користувався російською мо­вою в особистому листуванні; російськими віршами він напи­сав дві поеми; російською мовою він написав і свій щоденник (1857-1858) — один із видатних творів художньо-мемуарної лі­тератури. [...]

Безперечно, що мова — важливий елемент національної специфіки. Важливий, але не єдиний. Коли б він був єдиним, то були б неможливими переклади з одної мови на іншу. В понят­тя національної специфіки входить, звичайно, і тематика, яка відображає життя того чи іншого народу. Але Шевченко, на­приклад, у своїх творах «Єретик» («Іван Гус»), «Неофіти», «Марія» не перестає бути національним поетом, незважаючи на те, що в них він розробляв теми з чеської і староримської істо­рії, легендарних євангельських оповідань.

Шевченко не перестає залишатися українським письмен­ником і в своїх повістях, написаних російською мовою, хоч во­ни позначені печаттю «національного характеру».

Національну специфіку російських повістей Шевченка легко помітити і в своєрідності їхньої мови, багатої україніз­мами, які вводяться для місцевого колориту, і своєрідністю їх­нього гумору, і в духовному обличчі позитивних героїв.

Позитивні герої повістей Шевченка — це перш за все пре­дставники закріпачених народних мас. Це — сільські дівчата, зганьблені і кинуті напризволяще спокусниками-панами («Наймичка», «Капитанша»). Це — бунтарі-протестанти, мес­ники панству за гноблення і образи («Варнак»), «кріпаки-інтелігенти», обдаровані люди з народу, які з великими поту­гами вибиваються з кріпацького ярма на волю або гинуть, зломлені в нерівній боротьбі («Художник» і «Музыкант»).

їм протистоїть розпусне, зіпсоване поганим вихованням, бездіяльністю, втратою всяких моральних устоїв, фізично ви­роджене панство. В манері зображення цих негативних персо­нажів у Шевченка ми не раз зможемо помітити сліди впливу Гоголя, перед яким, за висловом Шевченка, «должно благого­веть как перед человеком, одаренным самым глубоким умом и самою нежною любовью к людям», як перед «истинным ведателем сердца человеческого». Цікаво, що з творів Гоголя най­частіше Шевченко згадував не «Вечори на хуторі біля Диканьки», а «Мертві душі». [...]

В повістях Шевченка перед нами стоять дві антагоністичні групи. З одного боку, — зразки високої душевної і фізичної краси, представники народних мас. З другого,— «трухлявина», щось на зразок поміщика-магната Тарновського, «амфібії», подібної до «великої свині в торжковських туфлях», від якої за­лежить доля молодого кріпака-художника («Художник»). [...]

* * *

Повісті Т. Г. Шевченка не друкувалися, а тим часом в українській літературі сталася подія, яку широка громадськість зустріла з винятковою радістю. В 1858 році вийшли в світ «Народні оповідання» Марка Вовчка, які наступного року бу­ло видано російською мовою з передмовою І. С. Тургенева. За ними, в тому самому році, ви йшов другий збірник російською мовою — «Рассказы из русского народного быта». Шевченко зворушливо вітав свою літературну «доню», називаючи її у віршованому зверненні «кротким пророком», «обличителем жестоких людей несытых». [...]

Українська література, яка після 1847 р. жила майже ви­ключно підспудним життям, якраз у цей час почала знову ви­ходити на світ. її видатним представником був Шевченко. А її організатором і, так би мовити, ватажком намагався будь-що стати Пантелеймон Куліш, який видав у 1856-1857 роках дво­томний збірник «Записки о Южной Руси» — своєрідне зібрання фольклорних записів з широкими коментарями автора, істори­чними документами і художніми творами. [...]

Куліш виставив вимогу відмежування української літера­тури від російської. Українські народні маси, за міркуванням Куліша, з давніх-давен є охоронцями високих основ моралі, відбитих у народній поезії, в сімейному побуті та в суспільній організації. Тепер ці «основи» ослабли і затемнились у селянсь­кій масі. Однак «дух народний» може відродитися, але тільки в «освіченому суспільстві». Його завдання — виправити свої вади звертанням до споконвічних народних початків і підняти їх на новий, вищий щабель «цивілізації». Для цього інтелігенція мусить зблизитися з народом, вивчити у всій мальовничості його форми, «якими пересипає свою мову наше простонарод­дя» (приказки, примовки, крилаті слівця), перетворити свій власний побут за народними зразками — у всьому, навіть до вбрання. Саме так і чинить ідеальний герой повісті Куліша «Майор», який одягає селянську свитку, щоб взяти участь у сільських обрядах і забавах молоді. [...]

Ознайомившись з першими оповіданнями Марка Вовчка і осмисливши їх по-своєму, Куліш негайно вирішив узяти дебю­тантку під своє покровительство і зробити її своїм послідовни­ком. Характерним у цьому відношенні є його відгук у приватному листі (1857), де Куліш висловлює захоплення етно­графізмом оповідань, артистичним умінням письменниці вті­люватися в образи молодиць, бабусь тощо. В цьому Куліш вбачає основу, «золоте дно» для майбутніх малоросійських пи­сьменників.

Як бачите, головної суті оповідань Марка Вовчка, їх гро­мадського звучання Куліш не помітив. Він говорить «про спів­чуття», а оповідання були протестом. [...]

Але М. О. Маркович не збиралась стати ученицею Кулі­ша. Для неї авторитетом був і лишався Т. Г. Шевченко. А Шев­ченко, в свою чергу, протестував: «Нащо вона дає свій рукопис для виправлення Кулішу? Він все це опрозує». Куліш... не схва­лював звернення письменниці до російського народного побу­ту і до російської мови... Шевченка запитували, чи не слід їй писати лише по-українськи? Шевченко відповідав: «Нехай... пише хоч по-самоїдськи, аби тільки в її писанні була правда!» Пізніше, коли перед самою М. О. Маркович було поставлено це питання, вона відповідала, що обмежуватися лише українсь­кою мовою для неї неможливо, тому що «неволя-рабство, з яким необхідно боротися в Росії, скрізь однакове».

Саме в цій боротьбі й була та правда творчості Марка Вовчка, про яку говорив Шевченко.

Письменниця виступила в той момент, коли в житті наро­дів Росії назрівали великі події. П'ятдесяті роки кінчилися. Криза феодально-кріпосницької системи давалася взнаки всім внутрішнім станом державного корабля, загрозливими тріщи­нами в ньому. Явно набирало все більших розмірів розорення поміщиків. На півночі і півдні Росії піднімалися хвилі селянсь­ких повстань. У 1856 році новий цар заговорив про необхід­ність «реформи зверху». Наступного року було створено комітет у селянських справах. Комітетові було запропоновано негайно приступити до вироблення плану звільнення селян «без крутих і різких поворотів». [...]

Критика не раз зближувала оповідання Марка Вовчка з «Записками мисливця» Тургенева, і для цього зближення є під­стави, незважаючи на різний час, різні індивідуальності пись­менників і класові позиції авторів. І Тургенев, і Марко Вовчок учили читача під пригладженою і напомадженою зовнішністю освіченого кріпосника-поміщика розрізняти його хижацькі ін­тереси, обидва вони показали, які душевні багатства криються в кріпакові. Але поряд з рисами, що їх зближують, вони мають і відмінні риси як в трактуванні тематики, так і в художній ма­нері. [...]

У Марка Вовчка розповідь іде від тих осіб, які на власно­му досвіді пережили події, що створюють сюжет оповідання. Найчастіше оповідачем виступає жінка-селянка, яка починає свою розповідь просто, як починають народну казку. [...] Нічо­го подібного до моралі авторських виступів і висновків Квітки. Дія не переривається ні довгими описами, ні роздумами дійо­вих осіб. їх життєва філософія добре передається через народні прислів'я, дуже вдало використані. Формі висловлення почуття відповідає стилістика народної ліричної пісні. Ми знаємо, що М. О. Маркович була збирачем і чудовим виконавцем україн­ської народної пісні, її оповідання — це ліро-епічні поеми в прозі. Пісня спрямовує інтонацію, від пісні йдуть елементи пей­зажів. Головна дійова особа — дівчина — росте, як «качечка на воді», вона вродлива, як лугова ягідка, весела, як щебетлива пташка, як рибка, бігає, мов котиться клубочок.

Героїні оповідань Марка Вовчка — чудові, їх дитинство і юність — безтурботні. Чудові села й хутори, де вони зроста­ють. «Славне наше село, якби ви бачили. Церква стоїть висока, старий сотник якийсь її будував, цвинтар заріс черешником да зіллям трохи не в пояс; хаточки поховались у вишневі садки. Як глянути — зеленіє садок, а завернеш з улиці — візьметься біла хатка... а в віконці молодая веселая дівчина і сміється, і ки­ває...»

Але ідилія цього «природного життя» — нетривка, тому що поряд живе вража сила — панство. [...]

Реакційна критика дорікала Марку Вовчку за однобічне зображення поміщиків, про яких вона писала буцімто виключ­но чорними фарбами. Безпідставність такого докору очевидна: розповідь іде від потерпілих осіб, тому було б неприродно, ко­ли б ці оповідачі «об'єктивно» ставились до своїх катів. Більше того, цей докір — несправедливий. Письменниця зовсім не ма­ла наміру доводити, що всі пани — звірі, її завданням, за сло­вами Писарєва, було показати, що рабство розбещує і раба, і пана. В одних забуваються почуття людської гідності, в інших почуття людського милосердя. [...]

Українська проза Марка Вовчка не обмежується тільки темою кріпацтва. Оповідання на теми любові і ревнощів за умов патріархально-сімейного побуту, становище батраків (наймита і наймички); сатиричні зарисовки життя панівних класів («Тюлевая баба», «Глухой городок», які дійшли до нас у російській версії, але задумані як українські твори), пов'язані змістом з українською дійсністю — все це свідчить про широ­кий творчий кругозір письменниці. Багато дечого їй не пощас­тило закінчити (повість «Дяк» з життя українського сільського духовенства, центральний образ якої Тиміш Савчук, що не зна­ходить місця, де б прикласти свої зусилля в середовищі, в кот­рому він перебуває. Це — прототип наступних образів «нових людей», різночинної інтелігенції в українській літературі).

З розширенням тематичного кругозору змінюється і худо­жня манера. В пізніших повістях форма оповіді, яка не дозволяє всебічної зарисовки дійових осіб і обмежує можливості психо­логічних висловлювань, очевидно, обмежує автора. [...]

Підводячи підсумки свого життя і творчості, вона писала своєму синові: «Я прожила своє життя, йдучи по одній дорозі, не звертаючи вбік. У мене могли бути помилки, слабості... як у більшості людей, але в головному я ніколи не споганила себе відступництвом».

Письменниця має повне право на ці слова. Вона ствердила їх своєю творчістю, їх ствердили за нею нащадки в особі Івана Франка, які поставили її «в ряду борців за волю і людські права поневолених народних мас». Українська поезія вже заявила про своє існування на весь світ голосом Тараса Шевченка. Марко Вовчок стала засновником ідейно-революційної української прози, яка виражає інтереси народних мас. Слава Марка Вовч­ка перейшла і політичний кордон, який відділяв Україну «Східну» від України «Західної», тобто від тієї частини україн­ського народу, яка після поділу Польщі (1773) підпала під вла­ду Австрійської монархії.

* * *

Особливо тяжке становище української мови і української культури було в Західній Україні. Господарями в ній були не тільки німецькі чиновники, які взяли на себе керівництво «королівством Галичини і Лодомерії», як стали називати ста­ровинну Галицьку Русь після поділу, а й польські поміщики, в Закарпатській Україні угорські, а в Буковині, крім німецьких і польських, також і румунські. [...]

У цих умовах заявила про себе вже згадувана «Руська трійця» на чолі з Маркіяном Шашкевичем. Ми вже говорили про видання «Трійцею» альманаха «Русалка Дністровая», де, до речі, надруковано казку М. Шашкевича «Олена» — першу спробу створення галицької прози на основі традицій народної мови. [...]

Серйозною перешкодою для розвитку художньої літера­тури, навіть після сміливої спроби М. Шашкевича і його друзів, лишалося питання про мову. З цього приводу велися нескін­ченні суперечки, які переконливо характеризують затхле сере­довище серед західноукраїнської інтелігенції. Деяка її частина намагалася узаконити як літературну мову чудернацьку суміш церковно-слов'янських, російських, польських і українських елементів. Створювалось те, що пізніше стали називати «язичіє». Проти нього рішуче виступив у своїй статті «Національна безтактність» (1861) М. Г. Чернишевський, ви­криваючи глибоко реакційну суть вигаданої боротьби за «російську народність» органу галицьких реакціонерів «Слово». «Наші малороси, — писав Чернишевський, — вже створили собі літературну мову значно кращу; навіщо відокре­млюватись від них? Хіба вона така далека від мови русинів, що їм необхідно писати іншим наріччям? Якщо це так, то ви тоді не малороси: ви, як лужичани, — окреме плем'я».

Культурна відсталість Галичини і Буковини першої поло­вини XIX століття виявлялась, зокрема, і в тому, що передова російська література того часу лишалась майже невідомою на­віть тим, хто боровся за з'єднання з російською мовою і з Росією. [...]

Неважко зрозуміти, що коли б така мова завоювала право громадянства, то література взагалі швидко перестала б існу­вати. Але народ не можна було змусити відмовитись від його природної мови. Крім того, в 50-60-х роках, через усі цензурні рогатки, в Галичину і Буковину, хоч з труднощами, проте про­никали твори великих російських письменників, як і твори Ше­вченка та Марка Вовчка.

Перші вдалі спроби дійсно талановитих людей Західної України, які мали намір працювати в галузі художньої літера­тури, орієнтувались саме на ці зразки. Найбільше значення з цих проб належить творам буковинського письменника Осипа Федьковича.

В кращих своїх віршах Осип Федькович відобразив тяжке становище українського населення Буковини, яке обдирали поміщики, попи і чиновники, тягар для народу від обов'язкової служби в австрійській армії, який у 1848 році формально був звільнений від кріпацтва, а насправді жив у злиднях і безправ'ї.

В 1863-1867 роках у галицьких журналах почали з'являтися і прозові твори Федьковича. Сам письменник їх не­дооцінював. [...] Ознайомившись з нею, Тургенев у листі до Драгоманова так оцінював ці твори на фоні тодішньої галиць­кої літератури: «Тільки тут б'є струмінь живої води, а все останнє — або примара, або труп». З часом успіх повістей Фе­дьковича поширювався. Вони стали з'являтися в перекладах польською, сербською і німецькою мовами. [...] Високо поста­вила прозу Федьковича і Леся Українка (в статті «Малорусские писатели на Буковине», 1901). На її думку, «кращого стиліста, ніж Федькович, не було і немає серед буковинських і галицьких письменників, взагалі твори Федьковича можна ставити поряд із кращими зразками української — і, мабуть, не тільки україн­ської народницької літератури. Крізь легку, а іноді і порожню імлу ідеалізації вимальовуються яскраві, живі картини, влучно, тонко окреслені силуети; у всьому відчувається присутність життя». [...]

Для Федьковича Шевченко — це «сонце». Квітка — «місяць», а Марко Вовчок — «зіронька», кращої за яку немає. Щодо форми вона перевершила Квітку. Федькович, так як і Марко Вовчок, надає своїм повістям і оповіданням форму опо­віді: і в ній стиль розповіді пройнятий фольклорними, переваж­но пісенними зворотами. [...]

Але слід відзначити й різницю, що йде від прагнення до надмірної яскравості, до певної витонченості порівнянь; у Марка Вовчка ми не знайдемо, наприклад, ангела, який дзво­нить у срібні дзвіночки. Подібні початки і кінцівки оповідань; подібні пейзажі, які, між іншим, відрізняються внесенням осо­бистої авторської лірики. Марко Вовчок, як ми бачили, зникає за своїм оповідачем; оповідач Федьковича — це часто він сам, а оповідання — це повідомлення про те, що ним особисто пе­режито, або те, чого він був свідком, як серед земляків на селі, так і на військовій службі («Люба-згуба», «Штефан Славич», «Таліянка», «Сафат Зінич»).

У своїх повістях, каже Драгоманов, Федькович став зо­бражати життя гуцульського селянина так, як Тургенев — ве­ликоруського, Квітка і Марко Вовчок — українського, Ауербах — німецького, Жорж Санд — французького. [...]

В основі більшості сюжетів — тема нещасливого кохання, нещасливого або тому, що воно — не взаємне, або тому, що на його шляху стоять непереборні перешкоди, такі, як воля бать­ків, ревнощі суперників, жіноче лукавство. Критика давно від­значила, що в житті гуцулів, особливо в 60-х роках, життєві конфлікти частіше виникали як результат важкого економічно­го становища, на яке Федькович лише натякає, і то дуже рідко. Описуючи в повісті «Люба-згуба» стародавні звичаї, автор пе­рериває розповідь зауваженням: «Тото лиш тепер перейшли гу­цули на біду, але з-за мого врем'я ще інак було. Ох, ох! Милий боже! Ти високо, цар далеко, а песівіри роблять, що хотять. Але, чей, колись і на наші ворота сонце засвітить!» А далі, в тій самій по вісті — репліка на адресу панства, якому здається смішною гуцульська щирість: «Але не смійтеся, пани мої, наші прості груди жаль дужче дотикає, як ваші — панські. Ми серце ще не запечатали в калитці, ані віддали до шпаркаси, як в його є, так і говоримо».

Але такого роду натяки — виняток. Розуміється, що було б наївно вбачати «народного месника» в образі Сафата Зінича, який вбиває Янка за те, що обдурив Марту і жениться на другій дівчині. Це він робить в ім'я «правди» тому, що в нього така лицарська вдача.

Нема потреби також говорити про те, нібито в повістях з солдатського життя повністю розкрито трагічну долю селяни­на, який потрапляє в австрійську казарму. Досить порівняти такі оповідання Федьковича, як «Сафат Зінич», «Штефан Сла­вич», «Таліянка» з оповіданням «Два сини» Марка Вовчка, щоб зрозуміти, що «солдатська тема» в Федьковича в цих опо­віданнях — другорядна. Справжні жахи австро-німецької каза­рми значно пізніше зобразив Михайло Яцків — письменник XX століття — в оповіданнях «У казармі», «Під обухом» та ін­ших, у порівнянні з якими картини Федьковича — майже ідилі­чні. [...]

Таким чином, своєю ідейною загостреністю повісті Федь­ковича не досягли рівня антикріпосницьких оповідань Марка Вовчка, з якими вони мають багато подібного як у побудові, так і в стилі. Повісті Федьковича ближче стоять до тієї групи оповідань Марка Вовчка, яку Писарєв визначив як зображення патріархального побуту («Чумак», «Максим Тримач»,

«Свекруха», «Данило Гурч»). Проза Федьковича звертається, як правило, до почуття, а не до розуму читача. Автор захоплю­ється романтичною любов'ю до рідного краю, до рідного на­роду. Захоплює цільність характерів, які виводить письменник, їхні щирі поривання в любові і в ревнощах, їх волелюбність.

Все це створило любов і шану серед читачів до Федькови­ча, до «гірського соловейка», яка до цього часу живе серед ві­льного народу, возз'єднаного зараз із усім українським народом...

О. Білецький. Зібр. творів у 4-х томах. — К., 1960. — Т. 2. — С 231-282
Случайные рефераты:
Реферати - Михайло Коцюбинський
Реферати - Збережемо наш скарб – рідну мову
Реферати - Михайло Петрович Драгоманов
Реферати - Життя і творчість Олега Ольжича
Реферати - Максим Рильський
Реферати - Василь Стефаник
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 20
    Гостей: 20
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта