Німецьке населення півдня України в 1917-1920 рр
У дорадянську й радянську епохи дослідники часто потрапляли під вплив політичної кон’юнктури, а тому мали можливість відтворити лише окремі її фрагменти, акцентуючи увагу на обґрунтуванні пріоритету державної національної політики, залишаючи поза увагою соціальні аспекти. Як зазначили українські історики В. Євтух і Б. Чирко - про німецьке населення в Україні не існує не те що вичерпного дослідження, але й більш-менш ґрунтовних наукових розвідок про його історію та сучасний стан. Маються на увазі праці, в яких німецькі переселенці та їхні нащадки розглядалися б в українському контексті, тобто простежувалася їхня взаємодія з українцями, інтеграція в українське суспільство.

Серед досліджень, присвячених вирішенню національного питання в умовах Української революції, головним чином акцентується увага на демократизації міжнаціональних відносин. Разом із тим через фактологічну обмеженість подається досить збіднена інформація про політичні орієнтири українських німців за цих умов. У роботах Т. Гунчака, А. Безсонова, В. Перепаді лише частково проливається світло на проблему ставлення німців до національно-персональної автономії національних меншин, встановлення радянської влади тощо. У кандидатських дисертаціях Г. Кривошия, П. Барвінської наведені дані участі делегатів від німців у представницьких органах влади, Генеральному секретаріаті тощо. Найбільш повною, на наш погляд, роботою, в якій дається всебічна характеристика німецького населення України, є дисертаційне дослідження В. Васильчука.

Німецька селянська колонізація України розпочалася ще в ранньому середньовіччі. Вже у ХІІ ст. перші, як правило, компактні німецькі поселення землеробів, а трохи пізніше й торговців з’явилися на території нинішніх Закарпатської та Львівської областей. У другій половині XVIII ст. починається новий етап, цього разу не спорадичної, а досить масової колонізації.

У 1763 р. видано указ російської імператриці Катерини II, німкені за походженням, метою якого було сприяти та заохочувати досвідчених селян-хліборобів з Німеччини активно заселяти землі Південної України.

Нові німецькі колонії засновувалися на території нинішніх Запорізької, Херсонської, а трохи пізніше - Дніпропетровської, Донецької, Кримської, Миколаївської та Одеської областей. У 1917 р. в республіці (в її сучасних державних кордонах) налічувалося понад 400 тис. німців (за іншими даними, понад 900 тис.).

Німецькі колоністи мали встановлені царським урядом певні привілеї - більші земельні ділянки, асигнування з державної скарбниці. На початку господарських робіт їх на 50 років звільняли від податків та повинностей і назавжди - від призову до лав російської армії. Вони освоїли чимало нових, нерозораних земель на Півдні України, займалися тваринництвом і садівництвом. Квітучі німецькі села з кам’яними будинками були оазами заможності на півдні Російської імперії. Разом з тим чимало німців працювало на промислових підприємствах: здебільшого це були техніки, механіки, інженери тощо.

Під час Першої світової війни німецькі колоністи з України були примусово виселені царським урядом у зв’язку з наближенням влітку 1915 р. лінії фронту. Місцем їхнього переселення визначили Сибір та Поволжя, куди направили більшість з них, оскільки там ще з XVIII ст. існували місця компактного проживання німців. Трохи пізніше, у роки громадянської війни, в 1918 р. за рішенням Раднаркому Російської Федерації було створено Автономну Радянську Соціалістичну Республіку німців Поволжя. Українські ж німці-колоністи частково повернулися до рідних осель в Україні в період перебування там кайзерівських окупаційних військ у 1918 р. (але переважна більшість - у 1919-1920 рр.).

Протягом березня 1917 - квітня 1918 р. німецьке населення України зробило помітний крок у напрямку громадської самоорганізації. У травні 1917 р. в Одесі відбувся Всеросійський з’їзд російських німців, у роботі якого взяли участь близько двох тисяч делегатів. Він проголосив створення Всеросійського союзу російських німців. У серпні 1917 р., також в Одесі, була проведена друга конференція Союзу російських німців Півдня Росії. Обидва зібрання, крім проблеми консолідації німецького населення, присвячувались виробленню політичних підходів у ставленні німців до державного устрою Росії та державницьких перетворень в Україні.

Брест-Литовський мирний договір 1918 р. значно підвищив роль українських німців у стратегічних планах як Німеччини, так і Української Народної Республіки. Водночас він вніс розкол у німецьке середовище за ознакою прихильності до того чи іншого варіанта існування німців на території України. Одна їх частина продовжувала підтримувати запропоновану Центральною Радою національно-персональну автономію німців, інша намагалася віднайти нові орієнтири. При цьому друга група відзначалася радикалізмом та більшою чисельністю.

23 березня 1918 р. Одеський Центральний комітет Спілки німецьких колоністів України передав командуванню німецьких та австро-угорських військ свої вимоги до Центральної Ради з проханням підтримати їх.

Вимоги включали:

негайне повернення всіх ліквідованих Селянським аграрним банком, згідно із законом від 2 лютого 1915 р., німецьких земельних володінь їхнім колишнім власникам;
відшкодування за ліквідований інвентар та заподіяні збитки;
відновлення всіх господарств, зруйнованих "революційними бандитами";
повернення пограбованого інвентарю та справедливе відшкодування завданих збитків з метою забезпечення негайної обробки угідь;
скасування соціалізації німецьких маєтків та іншої німецької власності, тобто нехтування Четвертого Універсалу Центральної Ради щодо земельного питання;
обеззброєння всіх ненадійних елементів міста і села, що тероризують мирне населення;
реалізація принципу національно-персональної автономії та поширення цього права також і на німців;
юрисдикція існуючих радикальних земельних комітетів та сільських рад не повинна поширюватися на німецьке населення;
негайне створення окремого секретаріату у справах німців при Українській Центральній Раді та закріплення за органами Спілки німецьких колоністів права висунення кандидатів на посади в цьому секретаріаті;
створення окремого комісаріату у справах німців при Надзвичайному комісарі Центральної Ради в Одесі й закріплення за органами Спілки німецьких колоністів в Україні права висунення кандидатів на посаду комісара у справах німецьких колоністів;
переобрання губернських, окружних та волосних органів місцевого самоврядування, а також земельних комітетів, оскільки вибори до цих органів відбулися під тиском радикально налаштованих солдатів, що перебували у даних місцевостях лише короткий час і не були обізнані з місцевими особливостями та потребами.
Нові військово-політичні реалії, що виникли після гетьманського перевороту П. Скоропадського, дали можливість німцям України висунути більш радикальні плани щодо поліпшення свого життя. 29 квітня 1918 р. гетьман підписав "Грамоту до всього українського народу" та "Закони про тимчасовий державний устрій України", які визначили головний зміст політики стосовно національних меншин, зокрема ліквідовувалась національно-персональна автономія і відповідне міністерство у справах нацменшин, усі громадяни України, незалежно від національності, визнавалися рівноправними перед законами української держави.

Гетьманську державу підтримували ті верстви населення, інтереси яких особливо постраждали від анархії та хаосу і які сподівалися, що твердою рукою можна покласти цьому край. Такі настрої переважали серед офіцерського складу армії, великих землевласників та заможних селян, промисловців і дрібних підприємців, вищих прошарків чиновництва. Чимало серед них було й представників німецької спільноти.

У квітні 1918 р. громадсько-політичне життя німців ознаменувалося наступними важливими подіями: відбулися два регіональні з’їзди німців-колоністів. В Одесі зібралося 700 делегатів із Херсонської та Бессарабської губерній, у Пришибі - 700 представників від Таврійської, Катеринославської, Харківської і Воронезької губерній, а також області Війська Донського. На обох зібраннях багатьма ораторами висувалася вимога повернення німців до Німеччини й обговорювалися варіанти облаштування етнічної групи відповідно до регіональних особливостей її розселення.

Однак лідери Рейхерт і Лутц категорично відкинули цю ідею й закликали до формування більш зваженої позиції, яка б враховувала традиції та досвід минулого. Тому в резолюції, що підбивала підсумок роботи обох з’їздів, було записано: "Просити його Величність Німецького Імператора та уряд Німецької імперії якомога швидше прийняти в лоно імперії німецьких колоністів та всіх інших німців цих областей і взяти їх під захист німецьких законів. Одночасно звертаємося з проханням заснувати в Таврійській губернії та Криму державне утворення, яке підлягало б Німецькій імперії й було б форпостом і чатовим Німеччини. Якщо ж це буде неможливо, просимо якомога швидше повернути нас на батьківщину".

Для координації дій було створено спеціальний центр - Німецький комітет. Лише протягом літа 1918 р. до Берліна було відправлено кілька делегацій, які вели переговори з урядовцями. Найактивнішими поборниками ідеї створення німецького протекторату були пастор Вінклер та колишній державний секретар у справах колоній Ф. фон Ліндеквіст. На їхню думку, це новоутворення могло б сконцентрувати близько 600 тис. етнічних німців України, Південної Росії та Поволжя. Агітація в колоніях мала надзвичайний успіх. Колоністи вірили в те, що питання про включення регіонів їхнього компактного проживання до нового державного утворення є вирішеною справою, а тому відмовлялися делегувати свого представника до департаменту у справах німецьких колоністів при уряді гетьмана.

Проте німецький уряд досить обережно поставився до цієї ініціативи. 26 березня 1918 р. генерал Грьонер, представник Німеччини в Україні, занотував у своєму щоденнику враження від зустрічі з посланцями Німецького комітету: "Вчора у мене були його екселенція фон Ліндеквіст, який щойно прибув із Ставки, та пастор Вінклер, голова довірчої ради німецьких колоністів Причорномор’я. Вони збираються розгорнути серед німецьких колоністів у Південній Росії пропаганду на користь побудови у Причорномор’ї та Криму німецького державного утворення, яке б перебувало під захистом Імперії. До його складу мали б увійти також Херсон та, можливо, навіть Одеса. У такому разі у стосунках між Німеччиною та Австро-Угорщиною дійшло б до боротьби. Окрім того, Україна повинна отримати Одесу й виходи до Чорного моря, інакше її знову підштовхнуть в обійми Великоросії… Лемме також скептично ставиться до планів Ліндеквіста надати німецьким колоністам Південної Росії право на самовизначення".

Після ще однієї такої зустрічі 23 травня 1918 р. генерал Грьонер записав у своєму щоденнику: "Чи маємо ми заснувати на Чорноморському узбережжі - у Криму та частині Таврії - свого роду німецьку колонію, є питанням дуже сумнівним. Зовнішньополітичне відомство цього не бажає, Верховне головнокомандування, як здається, ще вагається. Згідно з листом Людендорффа до мене, він також проти, але в цій справі задіяні потужні сили, які наполягають на створенні в Південній Росії для німецьких колоністів у певний спосіб залежної від Німеччини та нею протегованої колонії. Крим, за всіма природними, історичними та господарськими ознаками, належить до України".

Критично ставилося до ідеї створення такого протекторату і посольство Німеччини в Україні, яке мало достатньо інформації про місцеву внутрішньополітичну обстановку. Посол фон Мумм був переконаний, що підтримка Німеччиною цього проекту неминуче підірве довіру П. Скоропадського. Він надіслав кілька повідомлень до Міністерств іноземних та внутрішніх справ Німеччини, у яких наполягав на негайному припиненні будь-якого "реагування" на події у Криму.

Разом з тим ця позиція знайшла підтримку в урядовців Німеччини. А Верховне головнокомандування німецької армії в Україні, очолюване генералом Людендорффом, дотримувалось ідеї створення в Криму держави колоністів. У ній вбачали важливий превентивний захід на випадок, якщо Україна в той чи інший момент у майбутньому знову опиниться в союзі з Росією. У такому разі держава колоністів повинна була б разом з антиросійським блоком козаків та північнокавказьких народів утворити стратегічну противагу українсько-російському союзові. Разом з тим не виключався й альтернативний варіант. На думку Людендорффа, це могло бути лише переселення українських німців до Лотарингії, Сілезії та Балтії.

5 травня 1918 р. Людендорфф направив рейхсканцлеру меморандум, у якому містився аналіз становища німецьких колоністів України і вносилися такі пропозиції:

об’єднати Таврію та Крим у незалежну державу;
переселити в цю державу німців, які на даний час залишилися у Південній Росії (включаючи Бессарабію та Кавказ);
забезпечити у цій державі економічні пільги для Німецької імперії та право на використання Севастополя як бази німецьких ВМС у Чорному морі;
прилучити цю державу до України й забезпечити між ними зв’язок, який існує між Баварією та Пруссією".
Мета цього плану полягала винятково у забезпеченні економічних інтересів Німеччини у Чорноморському регіоні. Розв’язання проблем німецьких колоністів шляхом створення державності в Криму було неприйнятним для уряду Німеччини. На його думку, реалізація цього плану стане небезпечною для держави, оскільки призведе до протистояння з Австро-Угорщиною (за угодою зоною її впливу визнавалася саме Південна Україна) і відштовхне Україну назад до Росії. Крім того, враховувалося, що за всіма своїми зв’язками Крим тяжіє до України.

Німеччина не бажала в майбутньому поглинання Криму Україною, тому вирішення цього питання ставилося багатьма німецькими урядовцями й військовими у залежність від рівня лояльності П. Скоропадського до Німеччини. У червні 1918 р. була сформульована офіційна позиція Німеччини стосовно Криму, яка базувалася на прагненні створити протекторат: утворення в Криму держави німецьких колоністів мало посилити на півострові проросійські симпатії й ускладнити стосунки з Туреччиною. Крим поступово мав бути залучений до української держави, яка б гарантувала права німецької людності на півострові.

У вересні 1918 р. П. Скоропадському під час офіційного візиту до Німеччини не вдалося переконати німецьке керівництво надати йому допомогу в боротьбі за включення Криму до складу України. Він змушений був зняти економічну блокаду Криму і припинити політичний тиск. А з часом, після відречення гетьмана від влади та спалаху революції у Німеччині, це питання взагалі втратило своє значення. Німецьке населення схвально поставилося до заходів, що проводив гетьман П. Скоропадський щодо організації внутрішньополітичного й економічного життя. Ряд українських німців - С. Гербель, Ф. Штейгель, А. Лігнау - займали важливі посади в державній адміністрації.

Німеччина визнала правонаступництво нового політичного режиму в Україні - Директорії УНР шляхом встановлення де-факто дипломатичних відносин. Але в грудні 1918 р. стало очевидним, що Директорія не зможе протистояти більшовицькому тискові в Україні. Дипломатичне представництво Німеччини було відкликане, почали згортатися фінансові й економічні контакти. А українські німці втратили будь-які надії на підтримку "другої батьківщини" у справі поліпшення їхнього життя. Прихід до влади більшовиків приніс їм нові важкі випробування, відгородив залізною завісою від цивілізованого світу, спричинив нові поневіряння територією країни.

Окремо слід зазначити про ставлення німців до подій громадянської війни. Вони, звичайно ж, не могли знаходитись осторонь цих подій. Будучи селянами за укладом життя та досягнувши протягом попередніх десятиліть високого рівня життєзабезпеченості, вони, на відміну від інших етносів, були налаштовані менш радикально в соціальному плані, у крайньому випадку, виступаючи за обов’язковий переділ землі і сільськогосподарського реманенту, а тому не могли бути ні ініціаторами, ні активними учасниками соціалізаторських процесів в аграрній сфері.

Більшість була за те, щоб залишити все так, як є, що, у свою чергу, не влаштовувало значну частину українського селянства. Така полярність у політичних орієнтирах привела до збройного протистояння німців з українськими повстанцями. Були випадки, коли руйнувались німецькі села, господарства, реквізувалось продовольство. Разом з тим окремі колоністи брали участь в українському повстанському русі, зокрема серед командирів формувань Н. Махно були німці Вільгельм, Клейн, Клерфмен, Фітц.

Єдиною політичною силою, до якої більшість німців поставились нелояльно (а то й вороже!), були більшовики. Саме їх тимчасове правління в 1919 р. на Півдні України спровокувало збройні виступи. Тут і співпали погляди німців та українських селян на причини необхідності спротиву радянському режиму. 26 липня - 20 серпня 1919 р. прокотились хвилі виступів німців Одеського, Тираспольського, Вознесенського повітів Херсонської губернії.

Приводом конфліктів послужило обмеження виборчих прав німецького населення під час виборів до сільських і повітових рад, які проводились більшовиками з метою створення адміністративних інструментів для реалізації політики воєнного комунізму. Крім того, загони комуністичної групи "Спартак" розпочали економічні безчинства, обшуки, пограбування в будинках у колонії Гросслібенталь. Колоністи перебили мародерів. Повстання очолив І. Лаурер. Загін з 300 чоловік розгромив направлений радянським урядом бронепоїзд. Згодом більшовицькі війська прорвали оборону і знищили лише в колонії Карлсруе 85 повсталих колоністів.

Таким чином, трансформації, що відбувалися у становищі німецького населення України протягом 1917-1920 рр., мали свою специфіку. Нові державні структури не виявляли особливої прихильності до німецької спільноти, хоча її представництво в органах влади, як і інших нацменшин, забезпечувалося. Найбільшу симпатію до німецької меншини виявив за цей час уряд П. Скоропадського. Значною мірою це пояснювалося тим, що останній прийшов до влади за активного сприяння німецьких військ, які знаходилися тоді в Україні.

Література

Євтух В. Б., Чирко Б. В. Німці в Україні (1920-1990-і роки). - К.: Інтел, 1994. - С. 3.
Кривоший Г. Ф. Етносоціальна база української революції (березень 1917 - лютий 1918 р.): Дис. … канд. істор. наук. - Запоріжжя, 1997; Барвінська П. І. Українсько-німецькі відносини в 1917 - 1922 рр.: Дис.... канд. істор. наук. - Одеса, 2001.
Васильчук В. Німці України: суспільно-політичний та національні аспекти ХХ - початок ХХІ ст.: Дис. … докт. істор. наук. - К., 2006.
Міронова І. С. Національні меншини України. - Миколаїв: МДГУ ім. Петра Могили, 2006. - С. 393-394.
Українська суспільно-політична думка в 20 столітті: Документи і матеріали. - Мюнхен, 1983. - Т. 1. - С. 384 -389.
Перепадя В. В. Українсько-німецькі відносини в 1914-1920 рр. Соціоісторичний аналіз. - С. 124.
Случайные рефераты:
Реферати - Культ роду в старокиївських княжих житіях ХІ - ХІІ ст.
Реферати - Життя і творчість Михайла Семенко
Реферати - Життя і творчий шлях Івана Драча
Реферати - Життя та творчість Степана Руданського
Реферати - Літературний портрет Степана Пушика
Реферати - Архип Тесленко
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 3
    Гостей: 3
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта