Наддніпрянська Україна: прояви націоналізму
Головним його інструментом стає Комуністична Партія більшовиків України (КП (б) У), підпорядкована і керована з Москви. Вона ніколи не стояла на українських позиціях, не захищала інтересів українського народу. Завжди була тільки втілювачем імперської політики Москви. Іменами українців тільки прикривалися, як наприклад, іменем Юрія Коцюбинського, сина великого письменника. Насправді ж всі керівні посади, взагалі чисельну більшість в КП (б) У складали росіяни.

На найвищу посаду в республіці – Першого секретаря ЦК КП (б) У – з 1919 р. – до 1953 р. ніколи не призначали українця. Там були росіяни, євреї, поляки, латиші, тільки не українці. Колонією управляв чужинець, зрозуміло.

Відразу після окупації, Москва встановила страшну систему терору, виконавцем якого стало бандитсько-поліційне відомство – ЧК-ГПУ-НКВД. Кількість жертв за перші роки правління більшовиків на Україні неможливо навіть приблизно підрахувати, за зрозумілою відсутністю документів та історичних досліджень.

Найзагальніші дані показують, що ця кількість визначається мільйонами. Каральні загони ЧК розстрілювали, як правило, без суду і слідства, досить було сказати, що ти "буржуй", "куркуль", а значить "контрреволюціонер". Від самого початку "контрреволюційним" проголосили все українське. Наслідки цього відгукуються і сьогодні, коли для більшої частини населення Східної України: належати до української культури, розмовляти українською мовою і т. д. – вважається чимось "реакційним" і "відсталим".

Але й цього було мало Москві. У 1921–1922 рр. внаслідок політики продподатку, коли з села виміталося все, до зернини, на Україні спалахнув великий голод. Ще два мільйони жертв.

По всьому краю грабуються і нищаться церкви, вбивають священиків. До Москви вивозяться величезні кошти, які щезають у бездонній системі міжнародного комунізму. "Рабоче-крестьянское правительство" фактично оголошує війну народові, яка триває, з деяким затишшям, протягом всього періоду його правління на Україні.

"Червоний терор" своєю нечуваною жорстокістю викликав новий рух опору українського народу. Селянські повстання не затихали від 1921 – до 1925 рр. Ними була охоплена майже вся Україна. За кордоном діяв Повстанський Штаб ген. Ю. Тютюнника, який таким чином намагався керувати цією активною масою, яка налічувала до 40 тис. чоловік. До трагічних моментів цієї боротьби належить загибель 359 учасників Зимового походу ген. М. Омеляновича-Павленка в глиб України. Вони були розстріляні більшовиками 22 листопада 1921 р., відмовившись здатися, під спів національного гімну.

Однак, всі ті повстання мали розрізнений, стихійний характер. Відсутність єдиного командування (штаб Ю. Тютюнника не охоплював своїми зв'язками більшої частини повстань), брак чіткої організації і єдиної ідеї, яка б цементувала їх у цій боротьбі, призвели до поступової поразки повстанського руху. Ці помилки були враховані націоналістами пізніше, в 1942 р., при організації Української Повстанської Армії (УПА).

Все-таки цей стихійний опір українського народу не був марним. Не можучи остаточно підкорити собі Україну, Москва вимушена була піти на поступки. Почався період НЕПу і "українізації", який тривав від 1923 р. – до, приблизно, 1928 р. Тоді віддали землю в приватне господарювання, оголошується офіційна політика сприяння розвиткові української культури. На підступні заклики і обіцянки уряду УРСР повертається з еміграції значне число визначних діячів культури (М. Грушевський, М. Вороний та ін.).

Власне це й задурило голови багатьом в Західній Україні, які не знаючи справжнього становища і не підозрюючи юдину підлість Москви, також повірили їй і проповідували "совєтофільство". Після закінчення періоду "українізації", про яку один з драматичних персонажів Миколи Куліша казав, що та "українізація – це лише для того, щоб нас, українців, виявити, а потім знищити", почався новий виток терору, під час якого в концтаборах Півночі і казематах ЧК гинуть тисячі українців.

У 20-ті роки попри всі нещастя і катастрофи починається справжнє національне відродження на Наддніпрянській Україні, збуджене Національною Революцією, ідеями української свободи. І хоч українським митцям доводилося творити в умовах московської цензури, коли й слова вільного не можна було сказати, все ж культура переживає велике піднесення. Центром цього відродження стає, тоді не столичний, Київ, з його старими традиціями і культурою. Саме тут виникають ті літературні групи письменників, в яких найбільше проявляється дух національного спротиву, дух високих художніх устремлінь від московсько-натуралістичного примітиву.

Це, перш за все, київські "неокласики" (М. Зеров, П. Филипович, М. Рильський, М. Драй-Хмара, Ю. Клен (О. Бургадт)), з їх культом античності, естетизму, орієнтацією на Європу. У 1930 р. Ю. Клен, переїхавши як німець за кордон, приєднався до письменників "донцовського" "Вісника", чим і підтвердив духовну і ідейну єдність тодішніх наших націоналістичних письменників еміграції і тих, хто залишився на окупованій Україні.

Ідеї відродження сильного духу в народі, орієнтації на Європу, а не на Москву, розвивають молоді письменники групи "Ланка", потім МАРС (В. Підмогильний, Г. Косинка, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Є. Плужник, І. Багряний та ін.). В окремих їхніх творах, які, до речі, також друкуються у "Віснику" Д. Донцова, аналізуються на його сторінках, ми знаходимо виразну, саме націоналістичну, критику малоросійства, отої знаменитої української сльозливості і шароварництва, ідеї плекання нового, активістичного, напористого світовідчуття в народі. І знову, письменники-націоналісти еміграції (Є. Маланюк, Ю. Липа та ін.) відкривають в їх творах повну ідейну й духовну спорідненість, яка хоч і притлумлювалась комуністичною цензурою, все ж проривалася назовні. Переїхавши в роки війни за кордон, Т. Осьмачка, один з небагатьох, хто залишився живий з цієї, розстріляної групи літераторів, підтвердив цю ідейну єдність своїми новими творами і близькими стосунками з письменниками-націоналістами. І. Багряний воював в УПА.

У Харкові, де життя було більш зросійщене і комунізоване, справи йшли дещо по-іншому. Перша хвиля захоплення комуністичною ідеологією української молоді, яка пішла в революцію, дуже швидко розбилася об граніт реальності: жорстока, тупа Москва, яка тільки прикривалася комуною, залишилася такою ж імперською і шовіністичною. Це приводить до того, що такі спочатку пристрасні комуністи, як М. Хвильовий, М. Куліш, М. Яловий відходять від догматів чужої ідеології і поступово стають на майже чіткі позиції українського націоналізму. Водночас з'являються такі твори про національну боротьбу в час війни, як "Чотири шаблі" Ю. Яновського, які виразно заманіфестовують дух національної романтики, національного "хочу!".

Радянська "українізація" була фальшивою, її метою було відволікти українців, впихнути їх в шори провінційності і просвітянства, створити таку собі "хохляцьку" націю з галушками і гопаком, далеку від справжніх здобутків культури. Це дуже добре відчули і київські неокласики на чолі з М. Зеровим, і пробуджений до національної справи М. Хвильовий і його однодумці. У знаменитій літературній дискусії 1925–1928 рр. М. Хвильовий, який, прикриваючись партійним квитком міг сказати більше, у своїх численних памфлетах, як він називав публіцистичні статті на тему національної культури, розгорнув широку ідейну програму розвитку України.

У цих статтях він фактично став на позиції українського націоналізму. Читаючи уривки з них, часто можна сплутати їх з цитатами з Д. Донцова, що так шокувало комуністичних критиків. М. Хвильовий кардинально поставив питання: "Україна чи Малоросія?". Виходячи з цього, він і розбудував свою філософію "романтики вітаїзму", романтики життя. Головними засадами для України повинно бути плекання своїх старих традицій, з орієнтацією на "психологічну" Європу, подолання власної рабськості, малоросійського сентиментального характеру, повна відрубність від Москви, її імперської культури, перш за все. Виховання національного волюнтаризму, утвердження ідеї нового національного ренесансу.

Відверто націоналістичні ідеї проповідуються у творах М. Куліша ("Патетична соната"), К. Буревія та ін. Національна тематика, проблеми національного в культурі і літературі виходять на сторінки часописів, які видають М. Хвильовий і його однодумці. І хоч цей ідейний рух знаходився під страшним цензурним гнітом, часто його вели люди з невиробленим політичним світоглядом (М. Хвильовий), він виявив стихійний, масштабний потяг українства до націоналізму, до радикального захисту своїх прав. У його ідеях ми спостерігаємо одночасний перегук з головними положеннями "Націоналізму" Д. Донцова, інших націоналістичних теоретиків і художників слова.

Таким же проявом стихійного почуття націоналізму стало в той час формування і розвиток Української Автокефальної Православної Церкви на чолі з митр. Липківським. Українська національна церква, випручуючись зі столітнього пригнічення російським православ'ям, стає надійною духовною опорою для свого народу в тяжкий період його історії. Повсюдне утвердження ідеї незалежності української церкви, української мови в ній викликає занепокоєння в московських тиранів. Тому становлення УАПЦ йде кривавими стежками.

Коли гра в "українізацію" закінчилася, московський режим, дійсний володар в "державі УРСР", перейшов до відкритих дій. У кінці 20-х років розпочинається критика українських письменників, які стояли на незалежних позиціях. Організовується штучний процес над так званим "Союзом Визволення України". Насправді це був дуже ефективний прийом: знищити стару українську інтелігенцію, письменників і визначних вчених. Hа початку 30-х, за різними звинуваченнями в антирадянській діяльності, знову арештовуються тисячі діячів культури, письменників, весь цвіт нації. Одних розстрілюють відразу, інших засилають на Соловки, в Сибір, де їх чекала одна доля – загибель.

Процеси над інтелігенцією тривають безнастанно. Практично всі ділянки українського культурного життя заблоковуються, їхні найвизначніші діячі ліквідуються. Це і наука, література, музика, театр (вбивство геніального режисера-модерніста Леся Курбаса), малярство. Україна перетворюється на провінцію імперії, над якою лине хіба одна пісня: хвала великому Сталіну, батькові і захисникові всіх народів. Тоді повністю торжествує русифікація.

У 1930 р. розпускається і нищиться УАПЦ. У тюрмах і концтаборах гинуть тисячі священників, єпископів і архієпископів. Українська церква знов насильно приєднується до російської. Іде масове руйнування церков по всій Україні, в тому числі храмів-пам'яток культури XI-XVIII ст. Таким чином Москва прагне умертвити саму душу українського народу.

Вершиною терору Москви над Україною стає голод 1932 –1933 рр., штучно організований і спланований з Кремля. Він остаточно руйнує органічне життя українського народу: убиває його тіло – селянську масу. 10 мільйонів жертв – ось результат братання з одновірною Москвою, а насправді з ненаситним азійським хижаком. Гори людських трупів, повне моральне звиродніння і пригнічення народу, коли, щоб вижити, їли людське м'ясо. Голодомор 1932–33 рр. – це злочин Москви перед всім людством, бо ще ніколи, відколи воно існує, з такою люттю і безсердечністю, в таких масштабах геноциду не знищували одні люди інших.

Не зважаючи на такі руїни і звірства, український народ не скорився, не занепав духом. Свідомість опору, єдності боротьби зі своїми братами в Західній Україні і на еміграції ніколи не зникала. Під час війни, коли Москва відступила і в умовах вже фашистської окупації боротьба за волю продовжувалася, настало це єднання. Тисячі свідомих українців вливаються в ряди ОУН, яка тоді підпільно розгортає свої структури на Наддніпрянщині, стають активними борцями за її ідеали, навіть визначними ідеологами і провідниками-організаторами в ній, як, наприклад, проф. Юрій Бойко-Блохин родом з Миколаєва, перу якого належать численні праці з теорії націоналізму, чи член Проводу ОУН Й. Позичанюк з Херсонщини.

У 20-ті роки на Східній Україні був і другий фронт боротьби націоналістів – підпільний. Ми пам'ятаємо, що ще у 1920 р., з утворенням УВО, Є. Коновалець призначив крайовим комендантом УВО на східноукраїнських землях сотників І. Андруха і М. Опоку. У ситуації тотального терору їм не вдалося організувати широкої мережі. У 1922 р. обидва потрапили в руки ЧК і загинули. Однак, щоб фронт не занепадав, до кінця 30-х, Є. Коновалець різними нелегальними каналами, під різними приводами, посилав весь час своїх людей на Наддніпрянську Україну, які хоч і в зародковому вигляді, але все ж підтримували в різних середовищах, на окремих теренах організований націоналістичний рух.

Оскільки комуністичний режим завжди вдало маскував перед громадською думкою і світом справжню картину своїх репресій, ніколи не говорив правдиво кого він знищує і з ким бореться, то чіткого уявлення про події в той час (лише через скупі і брехливі дані судових процесів) створити собі не можна. Всюди у звітах фігурують або міфічні "агенти світової контрреволюції", або "націоналістичним терористичним підпіллям" називається як і справжнє підпілля, так і чисті фальсифікації, під час яких знищувалися діячі культури.

З іншого боку, полк. Є. Коновалець, з огляду на величезну важливість і ризикованість справи, ніколи широко не ділився з іншими в Проводі ОУН про свої дії і зв'язки з підпіллям в Східній Україні. Всю конспірацію і зв'язки тримав у своїх руках. Тому з його несподіваною смертю це все втратилося. Проте, від найближчого оточення Полковника ми знаємо, що цей підпільний націоналістичний рух був. Свідчення цьому і ті уривчасті дані, які ми маємо від комуністичного режиму, і той факт, що орган ОУН – "Розбудова Нації" була досить широко відома серед свідомих українців, постанови ОУН навіть частково передруковувалися з нібито критичними коментарями, а насправді, щоб ознайомити громадськість, в часописах "хвильовистів".

Можна вважати, аналізуючи ситуацію в Східній Україні загалом, що націоналістичні чинники діяли, намагалися розвивати свою пропаганду в трьох головних середовищах: серед передової національної інтелігенції, серед військових (надії на козацький дух), в глибинах села.

Націоналістичний рух, хоч і в яких пекельних умовах, в Центральній і Східній Україні постійно існував. Він виявлявся і на рівні ідеї: художня література, статті М. Хвильового, національна церква; і на рівні підпільних організацій, яких так багато ГПУ розкриває в другій половині 20 – 30-х рр., де серед "міфічних", безперечно, були і реально діючі. Число учасників того руху йшло на тисячі.

Свідченням цього є й те, що похідні групи ОУН, які прийшли сюди в роки війни, знайшли тут повне порозуміння і широку підтримку в народі, націоналісти Східної і Західної України спільно боролися на два фронти: проти московських і фашистських окупантів.

Фальшиве прагнення деяких істориків локалізувати націоналізм тільки в Галичині не витримує критики. Історія свідчить, що націоналізм, в основі якого лежить ідея соборності, завжди органічно сприймався на будь-якій частині України, завжди ставав найактивнішим, найдієвішим чинником у захисті прав українського народу і в боротьбі за його свободу.

Література

Донцов Дмитро. Дух нашої давнини. – Дрогобич; Вид. "Відродження", 1991.
Іванишин Василь. Hація. Державність. Hаціоналізм. – Дрогобич; Вид. "Відродження", 1992.
Стецько Ярослав. Українська визвольна концепція. Зб. статей. т. 1. – Вид. ОУH, 1987.
Случайные рефераты:
Реферати - Життя і творчий шлях Андрія Малишка
Реферати - Василь Еллан-Блакитний
Реферати - Життя та творчість Василя Еллана-Блакитного
Реферати - Іван Карпенко-Карий
Реферати - Зародження фемінізму в українській літературі на тлі західноєвропейських традицій
Реферати - Борис Ілліч Олійник
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 25
    Гостей: 25
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта