Марко Лукич Кропивницький
Багато разів збирався я писать власну біографію, але коли звертався до покійної матері, щоб провірить декотрі факти та щоб поширить згадку про минуле нашої сім'ї, то вона не тільки не згоджувалась, а забороняла мені писать будь-які спогади про її минуле, кажучи, що на її душі лежить тяжкий не спокутаний гріх та сором, котрі завжди слідкують за нею по п'ятах та гнітять її і в домовині не залишать, через що [я й пишу] спогади про дитинячий свій вік здебільшого зі слов знайомих. Батько, звичайно, пристрасно відносився до материного поводження, кажучи: "Мати знала, за кого йшла заміж, я ні з чим від неї не ховався, а пословиця каже: Бачили очі, що купували, їжте, хоч повилазьте". Він був чоловік труда, труда мозольного, чим і був не під пару матері. "Мертвіїбо сраму не імуть", і я мушу показати поспільству те чорнило, через котре іноді доводиться людині пройти, не без страху озираючись на пройдений путь і не раз зо сну жахаючись. Життя прожить - не поле перейти. Епоха, в котру довелось мені впірнути з головою, є сувора і непомильна вказівка всього мого існування і всієї моєї праці.

АВТОБІОГРАФІЯ

(ЗА 65 РОКІВ)

Я пам'ятаю себе в дитинячих літах мало не з п'ятирічного зросту, з того моменту, як мати покинула нас. Жили ми в слободі Катериновці, імінії князів Кантакузених, де батько був економом. В тодішні часи завідуючий економією звався не управляючим Я пам'ятаю себе в дитинячих літах мало не з п'ятирічного зросту, з того моменту, як мати покинула нас. Жили ми в слободі Катериновці, імінії князів Кантакузених, де батько був економом. В тодішні часи завідуючий економією звався не управляючим або прикажчиком, а економом. Це трапилось, певно, у кінці мая, бо вже цвіла біла акація і бузок, я з старшою сестрою Ганною на підвіконнику відчиненого вікна, звідки набирав повні груди пахучого дурману - повітря; закохувався блискучими зорями, маріючи в думках, що як би то було хороше, коли б можна було наблизитись до них та роздивитись гарненько на те світло, що їх осяює; прислухався до гудіння жуків, котрі часто фурчали навкруги, торкаючись іноді своїми крильцями до виду або до чуба; передражнював перепелиць, котрі підпідьомкали неподалеку, або ж наважувався сюркать заразом з цвіркунами. Від річки ледве доносилось кваканнє жаб, а соловейка, либонь, зовсім не було чуть, бо від нашого помешкання до панського саду, до солов'їв, було багато, було далеченько. Батько був у полі, біля косарів, а мати ще надвечір поїхала з княгинею кататься. Княгиня завжди заїздила за матір'ю, і вони вдвох катались по Катериновціі та по воєнному поселенію Новокрасовці, котре було по той бік річки. В Новокрасовці стояли тоді гусари. Княгиня сама правила кіньми, запряженими у кабріолет, а ззаду сидів грум Іллюшка в галанцях і в циліндрі, і нас це кожен раз дуже цікавило...

Ще був у нас у повиточку брат Владимир, ото і всєї нашої сім'ї. Але перш ніж далі вести розмову, мушу розказать про минуле батька та матері, про те, як вони зростали, як виховувалися, як спізнались і як побрались.

Батько з сімнадцятирічного зросту пішов на свій хліб. Дід мій служив економом у поміщика полковника Живанова, там він і помер, і поховано його в селі Семикосовці, в церковній ограді. Помер дід через застуду: ранньою весною гнався він верхи за вовком та й провалився на річці Комишоватій, та вже і не підвівся з ліжка, аж доки й не помер. Отець мій вчився в Єлисаветграді в повітовій школі у II класі; в добу екзаменів якраз дійшла до нього чутка про смерть батька. Не довго думаючи майнув він за 27 верстов пішки; прийшовши в Живанівку почув він від людей таку рацію, що все, що після діда зосталося, забрала мачуха і невіть куда попленталась, зоставивши пасербицю, меншу сестру батькову, між небом та землею. Перш усього батько попеклувався про сестру, він віддав її в науку до якоїсь знайомої швачки в Єлисаветград; після того батько пішов на слободу і почав у селян жать хліб за сніп. "Спершу було важко жать, -оповідав батько, - здорово лоскотало в поясниці, а як попоробив тижнів зо два, то звик. Раз хазяїни мої, - розказував батько, -полягали після обід на спочивок, а я заходився жать; піт залива мені очі, а мене бере охота дожать-таки четвертого полукіпка до полудня. Зирк, аж їде обніжком полковник, буланим конем на бігунках. Зупинився проти мене та й гука: "А йди, хлопче, сюди!"-Я підійшов, зняв картуза і вклонився. "Ти чий же оце будеш, що без спочивку жнеш?" Я сказав, хто я. Полковник ледве пізнав мене, так я здорово зашмалився та забруднився. Правда, що він мене не часто й бачив; почав розпитувать, і як довідався про мачухин вчинок, звелів однести серпа хазяїнові, а мене посадовив з собою на бігунки. Дорогою зробив він мені екзамена і сказав: "Подивлюсь, який у тебе почерк".

В кімнаті полковник сказав мені сісти біля столу, поклав передо мною папір, дав пер'їну в руки і почав диктувать. Рука моя набрякла від серпа і скакала, і я ледве удержував пер'їну. "Що, брат, після серпа пер'їна не слухається? Ну, та байдуже, писатимеш. От тільки що в тебе буква "б" і " е " у великій сварці. Ну та нічого, житимем і з такою грамотою. Є багато і промеж панів таких, що обіходяться зовсім без грамоти; а інші, як збираються писать куди-небудь листа, то ставляють скрізь варту, щоб бува ніхто не перешкодив, і пишуть день двоє, або троє підряд по такій науці: півколеса, це буде - С, колесо - О, два стовбця з перекладиною зверху - П, з перекладиною посередині Н і т. д.

Потім провірив, як я щитаю на щотах, спитав декілька молитов, потім додав: "Обідатимеш зо мною, а житимеш в конторі, переписуватимеш відомості, і ще там дещо під доглядом писаря". Після того посідали ми обідать. Полковник згадував про службу батька і шкодував за небіжчиком, я, звичайно, трошки поплакав за батьком, втираючи кулаками сльози. Назначив полковник жалування 25 рублів асигнаціями на рік і звелів двірському кравцеві та шевцеві обшить мене. Пошили мені чемерку домашнього сукна, скількось сорочок та спідніх, чоботи, картуз, жилетку і штани. У скарбу, цебто в дворі, були свої шевці, кравці, сукновали, ткачі і всякі ремесники. Перед Семенським ярмарком, котрий бува у Єлисаветграді в початку сентября, покликав мене Живанов і спитав, чи не хочу я поїхать на ярмарок. "Чому б, кажу, не поїхать, але з чим?" Він вийняв десять срібних рублів і поклав передо мною: "Ось тобі в щот жалування, побачу, що ти за них купиш?" Я подякував і сховав гроші в кишеню. Удосвіта економичеські підводи виїздили в ярмарок, і я повинен був з ними їхать. Цілу ніч не спав я і все думав, що б мені таке купить на ті десять рублів? Удосвіта писар засвітив свічку, підійшов до мене і, побачивши, що я лежу з розплющеними очима, спитав: "Вже прокинувся?" Я сказав, що зовсім не спав, а все думав; писар на мою думку одповів: "Перш усього купиш мені могоричу, бо як же так: помішникуєш вже два місяці, а й досі ні разу не почастував мене. А потім вдвох надумаємо, що купить"... Але могоричу від мене не довелось писареві пити, бо тільки що зупинились на ярмарку, у мене розгорілись очі на коней. На Семенський ярмарок нагонили силу коней, багато загонім переповнено бува татарськими та донськими табунами. Почав я питать про ціни, так куди - і ні приступу з моїми грішми, дешевше як на сорок рублів і не було коня. Постеріг я, що якийсь дядько водить вороненького стригуна жеребчика, і жеребчик все ірже та бадьориться; спитав я про ціну, дядько запросив 13 рублів. "Оце, мабуть, буде мій огир", подумав я і почав гладить стригуна, стригун прищулив вуха, вишкірив до мене зуби і наче усміхався; я глянув йому в вічі і ніби ними він промовив: "Купуй мене, потоваришуєм... " Не довго торгувались, перехрестились на схід сонця і стригун із поли в полу перейшов до мене, а десять рублів в кишеню дядька. Привів я стригуна до підвід, і землячки почали оглядать: інші хвалили, інші хаяли, інші гудили; але я такий радий був, що на всі їх розказні не звертав уваги, тільки й думав: коли б швидше їхать додому, щоб бува не вкрали мого Воронка цигане. Коли полковник довідався, що я купив коня, похвалив мене і совітував частіш його чистить мішком. Раз якось прийшов полковник на конюшню і, побачивши, що я й справді чистю Воронка мішком, почав страшенно реготать. "Ти не так,- каже,- зрозумів мою пораду. Візьми мішок, та піди на тік, та набери повен вівса та й насип коневі, а як годувавши свого, постережеш, що у моїх коней нема корму в яслах, то й їм підкинеш".

Тільки після цього я зрозумів, що означа: "Частіш чистить коня мішком". З Воронка вийшов добрий кінь. Через рік батько вже був економичеським писарем і получав 50 рублів на рік, а ще через два роки Живанов доручив йому управлять економією, дав жалування 250 рублів і цілкове економичеське обрахування щодо житла і харчування. У Живанова був заведений такий лад, що хто б не заїхав у двір, то міг прожить хоч і тиждень: йому одводили кімнату і харчували, а також давали корм його слугам і коням. В Живановці було більш 6 тисяч десятин землі, багато рогатої скотини, коней і шпанки (гишпанські вівці); засівали не більш 500 десятин, остання земля йшла під сінокіс та на випас худоби.

Живанов часто виїздив за границю на З-4 місяці, а то раз виїхав на цілий рік; вернувшись, побув недовго в Живановці та і поїхав в Петербург, звідки вже й не вернувся. Взагалі він був добрий пан, кріпаки його жили в достатках. Коли у котрого мужика здихала коняка чи віл, пан брав шкуру в економію, а мужикові давав гроші на худобину, або худобину на довгорічний виплат; на панщину гнали тільки дорослих: хлопців з 16 років, дівчат з 15 років; вагітних жінок, що вже були на сході, не гонили на панщину. Перед тим як виїздив за границю, Живанов заклав будівлю, в котрій мала бути школа з усякими ремествами; після його смерті ту будівлю обернули на етапний пункт. Разів скільки батько чуй від Живанова, що він хоче дати волю своїм крепакам Прослужив отець у Живановці, либонь, дев'ять років, і коли після смерті Жинанова передав економію другому, котрого наслідники прислали з Петербурга, то, переходячи на службу до синатора Фундуклея, в село Бешбайраки, батько погнав більш 80 штук рогатої скотини, одинадцять коней і грошенят склав більш як 2/т. рублів.

Оженився батько на 26-м році. За парубоцтва дуже він любив співать, трошки бринькав на гітарі; любив боротись та наввипередки скакать. Гостюючи на канікулах в Живановці за год перед смертю діда, пішов батько на той бік річнії, її Біляївку, на весілля. Почали там парубки боротись, один нарубок все вихвалявся силою і хваткою, і батькові скортіло посилкуватися з ним. Схопились і почали водитись, довго водилисії, а умова була боротись на силу, щоб через ножку не кидаті; баче парубок, що не подужа, не додержав умови, раптом упав на спину і перекинув батька через голову. Народ почав реготать і вихвалять парубка. Батька цей глум зєретував, а як глянув він, що на чумарчині не зосталось ні жодного ґудзика, що нарубок, перекидаючи його, схопив за грудину чемерки і всі ґудзики обірвав, він розгнівався і налаяв парубка. З цього почалась бійка. Батько почав подужувать противника, за нього заступились два товариші його і вже втрьох накинулись на батька. Дід у той мент був в саду і бачив цю колотнечу і, коли постеріг, що до батька взялось троє, гукнув на скарбових парубків: "Гей, біжіть швидше та порятуйте хлопця!"... Кинулись з двору парубки і нам'яли здорово боки не тільки борцям, а декому і з весільних гостей. Після того дід сказав батькові, що йому ще рано на трьох виступать. Бувши вже економом, заклався батько з товаришем, теж економом, коня на коня, що хто перший доскаче від мосту до ярмарку, той бере коня з сідлом і вуздечкою. Це було у Єлисаветграді, на Георгіївськім ярмарку. Пустились бігти, але на перехресній вулиці несподівано з'явилась валка чумаків і перегородила шлях. Батько вже попередив товариша на півконя, а той спересердя ударив батькового коня нагаєм, і кінь перескочив через віз та й вскочив в двері аптеки. Двері були скляні, і батько ввіз їх на собі в аптеку. Тоді ще не було протоколів, та й Єлисаветград був воєнним городом, і такий вчинок лічився за удаль, а не за нарушеніє тишини й спокойствія; знайшлись приятелі і помирили закладчиків, которі заплатили аптекареві 25 рублів за поламані двері та постановили ящик пива. На другий день випередки таки здійснилися, тільки інші, на стовповому шляху. Батько скакав тройкою з кучером, маючи в бричці десять пудів покупок, а товариш верхи. Умова була така, що батько од'їде дві верстви, махне біля верстового стовпа шапкою і тоді починаються випередки. Скакать мусили до шести верствов. Хто попередить, той бере коня. Батько обскакаю товариша, але товариш коня не віддавав. Схопив батько коня за поводи, а товариш полоснув його нагаєм по плечах. Батько стягнув товариша з коня і почали битись. Навкруги зібралось народу цілий ярмарок. Нарешті, коли вже в обох порозпухали пики і юшила кров з носа і з рота, підбіг кіньми третій товариш і ледве-ледве помирив закладчиків. Купили вони в "Краснім" трахтирі відро вишнівки і запили мирову. Оженившись батько остепенився, хоча чарки в компанії з приятелями не цуравсь.

Мати моя виховувалась в іншій сім'ї: батько її, по паперах колезький реєстратор Дубровинський, служив по панах капельмейстером. Навспряжки ж було так: матір мою породила поміщиця, панна Л-цька, від офіцера, котрий обіцяв женитись на ній, як вернеться з походу; але як пішов на війну, та там і загинув. Названий же батьком материним Д[убровинський], біглий крепак-музика, втік із Ярославської губернії з крепацького оркестру. Панна, поміщицька дочка, коли завагітніла від нього, то боячись, щоб її милого не закатували, ублагала колезького реєстратора Д[убровинського], котрий був за капельмейстера (цей капельмейстер, як кажуть, "на ладан дихав", він був в останнім градусі чахотки), дати свій документ втікачеві. Втікач опинився на Україні і тут почав капельмейструвать.

Років через три після втікання довелось Д[убровинськомуІ бути за капельмейстера у поміщика Л. Вхопивши від когось звістку про втікача музику, почав Л. помічати за Д[убровинським], що він зовсім не тяме української мови, а казав, що він з тутешніх, що і навело його на думку: чи не втікач це? В інтимній розмові, пан Л. раптом накинувся мокрим рядном на Д[убровинського] і той, не вміючи вибрехатись, признався. Тоді пан Л. сказав йому: "Я тебе покрию, але з умовою: ти мусиш оженитися на моїй полюбовниці, у котрої двоє дітей; їй я дам вольноодпускну, а тобі гарне придане; прослужиш ти у мене п'ять-шість годів і чутка про твій побіг забудеться і зникне, і ти тоді будеш справжнім Д[убровинським]". З тих двох дітей син був від пана Л., а дочка від панни, тобто моя мати. Ось яким побитом Д[убровинський] став батьком моєї матері. Оженившись на чужій коханці, Д[убровинський] засумував, а потім почав випивать і згодом дійшов до запою. Опріч двох чужих дітей у нього народилось ще аж п'ятеро синів і одна дочка. Всіх дітей він вчив на всяких струментах і всі вони були дуже талановиті, але нарешті всі поробились алкоголіками і всі вже давно перемерли, а мати моя померла на 84 році, а син, що від пана, помер на 87 році. Мати грала на скрипці, на флейті, на гітарі, на гуслях і на фортепіано, окрім того мала чудовий голос. Коли Д[убровинський] напивався, то розгонив всю сім'ю: жінка ховалась по горищах, по стайнях та повітках, діти розбігались по слободі, по мужицьких хатах. В п'янім стані Д[убровинський] іноді кричав: "Вот пойду і сознаюсь, кто я такой!.. Пусть меня судят и засудят, только бы еще хоть раз увидать родимую сторонушку... " Найбільш Д[убровинський] знущався над приймаком-сином і над моєю матір'ю, він часто бив їх різками; учнів своїх, музик-крепаків, будучи в п'янім стані, теж бив різками з акації. Перед тим, як познайомитись моєму отцеві з матір"ю, Д[убровинськи] капельмейстрував у генерала Б[утов]ського в слободі Комишоватій за п'ять верстов від Живанівки. Раз батько, їдучи верхи від свого приятеля через Комишовату, почув страшенний крик і гвалт. Зупинивши коня проти помешкання капельмейстера Д[убровинського], він почув жіночий плач і прохання: "Рятуйте, хто в бога вірує"... Швидко скочивши з коня і припнувши його до тину, вбіг в подвір"я до капельмейстера і перед його очима з'явився такий малюнок: дівчина без сорочки була прив'язана віжками до драбини, у неї вся спина була в кривавих смугах. Д[убровинський], держачи в руці палицю, кричав: "Гавари, стерва, где мать схавалась?"...

Батько вирвав з рук Д[убровинського] палицю і відштовхнув його геть, а дівчину хутко розв'язав. Ця дівчина була моя мати.

- Ты хто такой, што заступаешься? Нешто я не волен учить дите?.. Пошол прочь!..

- Не проганяй, а краще схаменись та подумай, що ти робиш?

- Пошол прочь, гаварю те!...- і замахнувся на батька кулаком, але батько вхопив його за руки і, продержавши так скільки хвилин, ввів його в кімнату і посадовив на канапці.
Д[убровинський], помовчавши, промовив:
-"Ну что ж, садись, будешь гостем!"

Нарешті батько умовив Д[убровинського], щоб ліг спать; через кілька хвилин він згодився і захріп на канапці.

З того случаю батько почав одвідувать сім'ю Д[убровинського]. В тверезім стані Д[убровинський] був смирний чоловік, любив хвалитись поспіхом своїх дітей і заставляв їх грать нарізнь і гуртом, іноді і сам брав участь як скрипник. Було звелить дітям грать яку пісню російську, наприклад: "Во лузях", або "Ах вы сени мои сени", а сам стає попереду і почина реготать і вихатись на всі боки і регоче доти, доки всі не почнуть реготать. Наприкінці іноді було проговориться:

Это у нас там, откедова я, так играют песни!.." Іноді Д[убровинський] в п'янім образі бував в добрім настрою, на нього, як кажуть, находило!..

Батько мій закохався в моїй матері і взяв її, як казав не раз: "в одній льолі, та до любові".

Ω Ω Ω Ω Ω Ω Ω Ω Ω Ω Ω Ω

З ім'ям М. Кропивницького пов'язані створення українського професіонального театру й наступний етап розвитку реалістичної драматургії.

Марко Лукич Кропивницький народився 7 травня 1840р. в с. Бежбайраки на Херсонщині. Батько його - "чоловік труда, труда мозольного", - досяг достатку й становища в суспільстві (мав посаду управителя панських маєтків). Освіту М. Кропивницький здобував без будь-якої системи - то у приватній школі шляхтича Рудковського, то в Єлисаветградському училищі. Нормальне навчання стало можливим лише у Бобринецькій повітовій школі, яку юнак закінчив із похвальним листом. Мати вчила його музики, розучувала з ним різні вокальні партії. В цей час М. Кропивницький брав участь в аматорському гуртку, в якому ставили п'єси українських і російських драматургів.

Після невдалої спроби продовжити навчання в гімназії в Києві юнак повертається до Бобринця і вступає на службу до повітового суду.

З 1862р. М. Кропивницький відвідує заняття на юридичному факультеті Київського університету як вільний слухач. Під враженням однієї з перекладних мелодрам, побачених у київському театрі, він пише п'єсу "Микита Старостенко". То був твір недосвідченого автора (згодом він сам критично оцінив цю спробу). Тепер вона відома у варіанті, який зазнав численних ґрунтовних авторських доробок.

Так і не завершивши з різних причин освіти, М. Кропивницький поповнював свої знання самостійно, особливо з переїздом до Єлисаветграда, куди у 1865р. було переведено повіт, і де були бібліотеки. Там він і І. Тобілевич "знайомились потроху з Смайльсом, Робертом Оуеном, Джоном-Стюартом Міллем, Спенсером, Молешоттом і іншими; читали дещо і із Шекспіра, Байрона, Гете, Гейне, Дюма, Жорж Занд, Теккерея". На казенній службі він не просувався, а часто зовсім втрачав заробіток через захоплення мистецтвом та участь в аматорських виставах.

У 1871р. Кропивницький перейшов у професіональні актори, погодившись працювати у трупі графів Моркових (Одеса). Протягом десяти років роботи в російських театральних трупах він набув величезного сценічного досвіду, глибоко вивчив специфіку й закони театрального мистецтва, виробив свої творчі принципи, розуміння місця театру в житті суспільства.

У 1872р. в одеській газеті "Новороссийский телеграф" було опубліковано водевілі М. Кропивницького "Помирились" і "За сиротою і бог з калитою, або ж Несподіване сватання".

Важливим етапом у творчому житті Кропивницького та історії українського театру були його гастролі 1875р. у Галичині, де, працюючи актором і режисером театру товариства "Руська бесіда", він доклав зусиль до змін у репертуарі й художньому стилі театру, у наближенні його до реалізму й народності.

Після скасування (1881) заборони українського театру (хоча ще залишились численні обмеження й застереження) почали виникати українські трупи - у Києві, Харкові, Одесі. Та робота в них не задовольняла Кропивницького, який прагнув кардинальних змін у сценічній творчості. У 1882р. він організовує свою трупу, яка приблизно через рік зливається з трупою М. Старицького, де Кропивницький стає провідним режисером. Починається нова епоха в історії українського професійного театру, на сцені якого виступали, визначаючи його творче обличчя, М. Заньковецька, М. Садовський, а дещо пізніше - М. Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий. Виставляючи твори І. Котляревського, Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка і власні, видатні митці утверджували принципи народності й реалізму.

Збірка творів М. Кропивницького, що вийшла у Києві в 1882р., включала п'єси "Дай серцю волю, заведе в неволю", "Глитай, або ж Павук" та "Невольник".

У перше двадцятиліття Кропивницький писав переважно твори комедійних жанрів - "Помирились" (1869), "За сиротою і бог з калитою, або ж Несподіване сватання" (1871), "Актор Синиця" (1871) - переробка водевілю Д. Ленського "Лев Гурич Синичкін", "Пошились у дурні" (1875), "По ревізії" (1882), "Лихо не кожному лихо - іншому й талан" (1882), "Вуси" (1885) - за оповіданням О. Сто-роженка. Цим водевілям, як і створеним у цей період драмам "Невольник" (1872) за поемою Т. Шевченка, "Беспочвенники" (1878, остаточна редакція - 1898), "Доки сонце зійде, роса очі виїсть" (1882), "Глитай, або ж павук" (1882), притаманні жанрова визначеність, традиційність системи художніх засобів (зокрема, розгортання конфлікту навколо головного героя або головної пари, яким протиставлені інші персонажі). У драмах "Де зерно, там і полова" ("Дві сім'ї") (1888), "Зайдиголова" (1889), "Олеся" (1891), "Перед волею" (1899), "Розгардіяш" (1906) поряд з основним конфліктом розгортається додаткова сюжетна лінія.

У 900-ті рр. Кропивницький не раз свої п'єси називає малюнками - "малюнки сільського руху" ("Конон Блискавиченко", 1902, "Скрутна доба", 1906), "малюнки сільського життя" ("Старі сучки й молоді парості", 1908), "малюнки сільського каламуту" ("Зерно і полова", 1910), - інтуїтивно відчуваючи істотні відмінності їх структури, в якій важко визначити початок, середину й кінець дії, бо зав'язка в них, по суті, відбулася ще до початку твору, а конфлікт фіналом не вичерпується.

Своєрідним явищем є комедії Кропив-ницького "Чмир" (1890), "На руїнах" (1900), "Супротивні течії" (1900), "Мамаша" (1903), "Старі сучки й молоді парості", як і водевіль "Дійшов до розуму" (1909). У деяких з них наявні ознаки трагікомедії, що була новим для того часу жанровим утворенням.

Незлостивою іронією позначено комедію "Голомозий" (1908), названу автором драмою. Серед авторських жанрових визначень є й "етюд" (одноактівки "По ревізії", "Лихо не кожному лихо...").

Прагнення драматурга до жанрової різноманітності знайшло свій вияв і в двох останніх його творах, позначених трагедійністю ("Страчена сила", 1903; "Зерно і полова", 1910).

Час від часу письменник звертався до інсценізації та переробки відомих літературних творів ("Невольник" за Шевченком, "Вій" і "Пропавша грамота" за Гоголем, "Вергілійова Енеїда", "Чайковський, або Олексій Попович" за Гребінкою, "Підгоряни" за Гушалевичем, "Вуси" за Стороженком, "Хоть з мосту та в воду головою" за Мольєровим "Жоржем Данденом").

Інтенсивна артистична (як правило, не менше ста вистав на рік) й організаторська діяльність Кропивницького, розгалуженість театральних маршрутів - не тільки гастрольних, а й тих, що були зумовлені відсутністю стаціонарного театру (численні міста України, Росії, Молдавії, Закавказзя, Польщі, Білорусії), - лишали небагато часу для літературної творчості. Але настійна потреба у повноцінному репертуарі, відданість улюбленому мистецтву, різностороння обдарованість породжували величезний ентузіазм, який давав змогу Кропивницькому долати і всі труднощі "акторського напівциганського життя", і тимчасові (іноді навіть конфліктні та тривалі за часом) розходження з однодумцями. Він написав більше сорока п'єс різних жанрів, включаючи переробки та інсценізації, перекладав Шекспіра, деякі твори російської драматургії.

Навіть в останні роки життя, змушений через різке погіршення стану здоров'я оселитись на хуторі Затишок, Кропивницький досить часто виїжджав брати участь у спектаклях, продовжував писати п'єси, намагаючись порушувати найзлободенніші, найгостріші теми тогочасного життя. Кропивницький клопочеться про організацію школи для селян та їхніх дітей, створює дві дитячі п'єси, використовуючи мотиви народних казок ("Івасик-Телесик", "По щучому велінню"), та працює над їх постановкою в себе на хуторі.

Помер М. Л. Кропивницький 21 квітня 1910р. по дорозі з Одеси, де був на гастролях; поховано його в Харкові
Случайные рефераты:
Реферати - Життя та творчість Пантелеймона Куліша
Реферати - Жанр української байки
Реферати - Життя та творчість Олександра Олеся
Реферати - Огляд творчості Юрія Яновського
Реферати - Василь Стус
Реферати - Марко Кропивницький
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 38
    Гостей: 38
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта