Літературно-філософські особливості Києво-Печерського Патерика
План:

1. Вступ..................................................................................1

2. Написання патерика.......................................................1-3

3. Патерик – джерело народних вірувань.........................4-5

4. Особливості послань Симона і Полікарпа...................5-8

5. Філософське значення мовчання в патерику..................9

6. Висновки.........................................................................9-10

Однією з найбільших за обсягом і найцікавіших за багатством культурно-історичного змісту пам'яток старої київської літератури є „Києво-Печерський Патерик”. „Патерик і Кобзар се були дві найпопулярніші українські книги. Можемо нарікати на нашу стару інтелігенцію, на нашу культуру і літературу, що вона не вложила в руки нашого громадянства твору користнійшого з соціяльного і інтелєктуального погляду, більш життєвого, більш соціяльного, ніж цей доморідний відгомін пізньої візантійської мономахії. Але факт зістається фактом. Не слово о полку Ігоревім, не „Закон і благодать”, не Літопись, а патерик став тим вічно відновлюваним, поширюваним, а з початком нашого друкарства – неустанно передрукованим твором старого нашого письменства, „золотою книгою” українського письменного люду, джерелом його літературної утіхи і морального поучення”, - пише Михайло Грушевський у своїй праці.* Назва патерик походить від грецького слова ''патер'' – отець, застосованого до подвижників, зокрема аскетів-відлюдників, що своєю поведінкою виражали суперечливість між ідеалами християнства й узвичаєним побутом пізньоантичного суспільства. Ченець-відлюдник ставав популярним народним героєм. Головною темою оповідань, що входили до такої книги, були подвиги уславлених аскетів, а характерною особливістю – умовно кажучи, деяка новелістичність. І все ж ці оповідання є типовим легендами. Домінантою жанру легенди є настанова на прищеплення догматичних чи моральних істин християнства за допомогою естетичного впливу. Основою сюжету є чудо. Воно є головним об'єктом розповіді і виконує роль головного

засобу психічного впливу на читача та збудника його емоцій **. Отже

* Грушевський М. Історія української літератури, т.3, ст.113-114

* Літературознавчий словник-довідник, К.,1997.

основним мікрожанром „Патерика” є новела-легенда – коротке оповідання з нескладним сюжетом, - яка ілюструє норми християнської поведінки, абсолютизовані чернечою свідомістю. „Києво-Печерський патерик” як цільний твір і система легендарних новел постав на початку ХІІІ ст. Патерик був складений ченцями Києво-Печерського монастиря за доби його найбільшого розквіту, напередодні зруйнування Києва та України татарською ордою. Першим кроком до появи патерика було написання Нестором агіографії „ Житиє преподобнаго отца нашого Феодосия, игумена Печерськаго” на початку ХІІст або, що значно менш імовірне, в 80-х роках ХІ ст. Історико-літературне значення житія Феодосія Печерського в східнослов'янському письменстві багато в чому аналогічне ролі житія Антонія Великого в історії всієї європейської агіографії. Твір з'явився в річищі літературної традиції, важливим складником якої виступають патерики. Риси патерикового жанру помітно позначилися на його проблематиці, поетиці і особливо композиції. Це дозволяє розглядати житіє Феодосія Печерського як один з центральних етапів розвитку давньоруської книжної культури, і формування провідного агіографічного твору – Київського Патерика. Житіє долає жанрові межі й безпосередні функції цього виду агіографічної творчості, набуває ознак патерика і стає першим у східнослов'янській літературі твором, цілком присвяченим пропаганді вітчизняного духовного досвіду, осередком якого зображено Печерський монастир. У складі патерика знаходимо твори трьох різних авторів: єпископа Симона, ченця Полікарпа і Нестора Літописця. Симон був пострижинцем Печерського монастиря, згодом став ігуменом монастиря Народження Пресвятої Богородиці, а потім з 1214р до 1226р був єпископом Володимирським і Суздальським. За джерела до своїх творів Симон мав, як і сам свідчить „Житіє Антонія Печерського”, „Житіє Феодосія”, Ростовський літопис, монастирський Синодик.* Досить широку начитаність виказує він і в перекладних пам'ятниках староотецького письменства: „Паренезіс” Єфрема Сирина, „Ліствиця” Івана Ліствичника, Скитський патерик та інші. Відносно Полікарпа ми з певністю знаємо лише те, що він був чернець печерського монастиря і сучасник Симона. Бажаючи підвищення, отримання вищого сану, Полікарп постійно турбується і бунтує. Княгиня Верхуслава-Анастасія, дружина Ростислава Рюриковича, клопочеться за нього перед єпископом Симоном, теж колишнім ченцем Печерського монастиря, просячи для Полікарпа єпископської кафедри в Новгороді, Смоленську чи в Юр'єві. Симон направляє Полікарпові послання в якому засуджує честолюбність і пиху та переконує, що Печерський монастир – найкраще місце для подвижництва і замінити його не може ніяке інше місце, навіть його, Симонова кафедра. Для прикладу він наводить розповіді про печерських подвижників монастиря, історію побудування Печерської церкви, немовби оформлюючи окремий твір. Полікарп пише послання у відповідь, в якому погоджується з думками Симона і сам вирішує уславити свій монастир і його колишніх мешканців. Він пише своє послання, нібито до Акиндина – наставника монастиря, в якому розповідає про життя подвижників. З певними тенденціями, подекуди ж і з ясним бажанням ідеалізувати печерських чорноризців, автори патерика зібрали в ньому оповідання про життя найславетніших членів монастирської громади, наслідуючи готові зразки – східні патерики та окремі житія, в перекладах з грецької мови, відомі вже на світанку літературного життя

* Києво-печерський патерик, ред. Д.Абрамович, К.,1991р, с.102-103, 8, 112, 106,110,212

України-Руси. Саме від східних запозичень пролягає рівна межа до багатьох вірувань східних слов'ян. Для прикладу візьмемо вірування, що стосуються надприродного, бісів. За прикладом східних патериків, що були відомі в слов'янських перекладах та правили за зразки для руських авторів, Києво-Печерський патерик і собі має безліч згадок про участь бісів у житті людини. При цьому біс являється не тільки у вигляді злої непереборної сили, а, навпаки, часто буває корисним знаряддям у руках досвідченого аскета-ченця, якщо той, звичайно, вміє поводитись з ним. Сюжети такого змісту є досить характерними для дохристиянських та нехристиянських літератур, особливо народів з глибоким віруванням у надприродне, періодів розквіту анімізму чи фетишизму. Образ дивного жерця, чи шамана, що може перемогти чи використати всесильного духа існував в народів Аравії домусульманського періоду і ще досі подекуди існує в збережених африканських племен.

Що ж до патерика то тут з'являються біси також. Вони знущаються з простацького ченця Ісакія, примушуючи його танцювати цілу ніч аж до ранку. Вони викликають незгоди та чвари в монастирі. Біс, у вигляді ляха (також архаїчний образ: перетворення),в короткому одязі, кидаючи липучі квіти, відвертає від церковної відправи і робить сонливими ченців, що до їхнього одягу ці квіти прилипають. Біси обдурюють Ісакія, з'явившись у постаті Христа і ангелів. Вони приходять до Теодосія, удаючи з себе його брата, і спокушають взяти церковне золото і срібло та втекти з ними. Вони сварять братів і штовхають під кручу Хведора, що носить деревину на будування келії. Біси також з'являються в хліві, в пекарні, постійно намагаються наробити шкоди. А така інтерпретація духів є звичною для ледь не всіх народів (домовики, ельфи, запічники, чарівні тваринки). Але поруч з цим – Теодосій примушує бісів працювати в пекарні, повертати жорна, тягати деревину, маючи для монастиря користь від його запеклих ворогів. Під впливом подібних оповідань, що поширювалися поміж письменних людей давньої України, а далі шляхом усної традиції розходились серед найширших мас людності, - склалось багато народної демонології, що її традиційно більшість вчених відносять ще до передхристиянських вірування народу. Віддзеркалюючи подекуди вірування свого часу, Патерик одночасно почасти правив за джерело, почасти стимулював утворення усної легенди.

В сюжеті послань Київського патерика бачимо яскравий прояв своєрідного „культу Печерського монастиря”. Риси цього культу стають помітні ще в „Повісті временних літ” і „Житії Феодосія Печерського”. В багатьох посланнях Симона монастир постає чимось найсвятішим: до нього не можуть увійти грішники, нечестиві монахи, поховані у печерах поширюють неприємний запах, грішники навертаються потрапивши в монастир. Уже в епістолярному початковому розділі патерика монастир зображено як море, що „не держить в себє гнилаго, но измещеть внънь”, „святое и честное и спасенное мєсто”*

Все ж повертаючись до структури тексту, знаходимо різницю в посланнях Симона та Полікарпа. Власне послання Симона до Полікарпа можна з повною підставою називати патериком, що доводить і його порівняння з ранньосередньовічними патериками інших християнських літератур. Основною композиційною одиницею

* Києво-печерський патерик, ред. Д.Абрамович, с.110

твору стає патерикова новела. Виокремлюються дев'ять сюжетних елементів: розповіді про Онисифора та його духовного сина, котрий потай проводив розпусне життя, про побожних ченців Євстратія,

Никона, Кукшу й Пимена, Афанасія, Миколу Святошу, Еразма, Арефу, про ворожнечу ченців Тита і Євагрія. Сюжети трьох новел побудовано на взаємодії двох центральних персонажів: Онисифор і його духовний син, Пимен і Кукша, Тит та Євагрій. В новелі про Миколу Святошу (насправді Святослав Давидович, князь чернігівський і луцький) сюжет все ж розходиться в декілька сторін. Помітна тенденція до повнішого висвітлення біографії героя. Крім того додано розповідь про посмертні чудеса: допомогу Миколи Святоші його братові Ізяславу Давидовичу. Саме така деталізація й просторова-часова замкнутість сюжету патерикової новели наближають її до жанрової моделі окремого житія. Це відбило важливу тенденцію розвитку нового етнічного варіанта середньовічного мистецтва: пошук самобутніх жанрових форм, котрі спиралися б на загальноєвропейський культурний досвід і водночас відповідали б регіональним художнім традиціям Київської Русі.

Цікавим є те як Симон будує свої ідеалізовані образи. Він не іде за монолітним стандартним чернечим ідеалом. Головним критерієм добору зразкових чернечих рис для персонажів є не абстрактний ідеал кіновіального життя, а антитеза цілком конкретним думкам і вчинкам Полікарпа. Через це видається важливим образ адресата послання, бо на його основі вибудовуються конкретні події і персонажі. Оскільки Симон закидає Полікарпові насамперед гордість, непокору ігумену і старшим братам, недостатню любов до рідної обителі, Печерського монастиря. Відповідно риси, які прославляє Симон: покора, незлобивість, відданість монастирю. Кожне своє послання він закінчує на кшталт „Отак і ти брате Полікарпе...”.

Тенденції, започатковані Симоном, продовжив і розвинув Полікарп у своєму посланні до печерського архимандрита. Однак свій задум автор реалізує дещо по-іншому, повністю переносячи акцент на сюжетні агіографічні оповідання, написані за принципом патерикових новел. На відміну від послання Симона у Полікарпа немає лінії двох центральних персонажів, навіть в легендах, що в житійному варіанті мали таку рису. Оповідь про Спиридона і Алимпія стає двома окремими творами, сюжетно між собою не пов'язаними, а в оповіді про Марка Печерника Феофіл стає другорядним персонажем. Сюжети творів відходять від патерикової традиції значно далі, ніж сюжети з новел Симонового послання. Перш за все вони багатоепізодні і ускладнені додатковими лініями сюжету і персонажами. Дуже характерною в цьому ракурсі є новела про безплатного лікаря Агапіта. Полікарп дає йому детальну характеристику, оповідає коли той прийняв постриг, як себе проявив в монастирі, якими монашими чеснотами вирізнявся. Він розповідає довгу історію суперництва Агапіта і лікаря-вірменина, що змагаються у своїй майстерності, історію хвороби князя Мономаха, що його виліковує Агапіт. Згодом історію хвороби самого Агапіта, його розмови з вірменином, та навернення вірменина у христянство після смерті монаха. В цій же ж новелі натрапляємо знову на образ надзвичайної вищої святості, чи-то сакральності Печерської святині: коли Агапіт взнає, що вірменин нехристиянської віри, він відразу припиняє дискусію і виганяє того з обителі, щоби не сквернив святого місця.

Ще однією цікавою тематичною особливістю послання Полікарпа є його антизатворницька та, як на мою думку антиіудейська (з глибоким корінням у „Слові про Закон і Благодать” Іларіона) полеміка. Полікарп проповідує аскетичні ідеали, однак виступає проти затворництва, усамітнення в замкнутій келії для повного зосередження на молитві. Він сповідує середньовічний католицький канон у даному разі, що бісові набагато легше подолати і ввести в оману самотнього замкнутого ченця, ніж активного аскета що спілкується з іншими монахами. Для прикладу можна навести новелу про Микиту затворника, що усупереч порадам братів закривається у келії, де біс, у вигляді ангела, його спокушає вже через декілька днів. Схожою є новела про Лаврентія, що задля усамітнення іде в монастир Святого Дмитрів, Він проводить тут побожне життя, навіть здобуває дар зцілення, однак все одно не може вигнати духа. Монахи ж Печерського монастиря виганяють духа лише одним словом. В новелі про Микиту також бачимо антиіудейську полеміку, що дійсно досить близько перегукується з Словом про закон і благодать. Біс переконує Микиту читати Старий Заповіт, вивчати напам'ять книги Буття, Вихід, Левіти, Студії. Тут іудаїзм порівнюється зі злом, що іде від бісів, окреслюється чітке протиставлення Старого та нового Заповітів. Ще одною досить сюжетно не характерною для давньоруської літератури є новела про страждання Мойсея Угрина. І хоча можна запідозрити в ній парафразу біблійної історії про Йосифа*, новела є нетрадиційною, повною конкретики і натуралізму.

І Симонове, і Полікарпове послання, хоча це й були зовсім окремі твори, можна розглядати, кожен зокрема, як зразки патерикового жанру.

* Біблія, Буття 39, 7-20

Ще однією особливістю, що мене зацікавила є філософське значення мовчання в патерику. Особливо цікавою видається вона завдяки працям українського теоретика Віктора Малахова. „Мовчання є одним ж найглибших символів християнства, і мовчання в Патерику – це не самодостатня вправа, а суттєва риса цілісної духовної атмосфери давньокиївського християнства" ,- пише він.* Легко переконатися що тема мовчання в Патерику постає в найбільш принципові моменти, пов'язані з покладанням певних духовних засад життя. Перше напучування, що його дає єпископ Симон Полікарпу: „Брате! Сєд в безмолвии, сьбери си ум свой”. А брат Іоан, спокушуваний плотськими помислами, при гробі святого Антонія чує: „ Иоанне! Подобаєть ти здє затворитися, и невидєнием и молчанием брань упраздниться.” Образ мовчання є цікавим в новелі знову ж таки про Микиту затворника, що був введений в оману бісом. Духовне очищення під впливом сукупної молитви братії розпочалося для Микити з того, що він забув усе знане до того у стані зваби, Це теж можна розуміти як своєрідне здобуття мовчання , в сенсі відторгнення від писаного, в даному разі, слова. „Автори і герої патерика вчать цінувати позитивність сповненого благого розуміння людського роблення , так само як і відчувати понад ним прихильне мовчання надсловесної і надбуттєвої першоприсутності”, - підсумовує Малахов

Текст Київського патерика ще дотепер містить в собі сотні загадок і можливих трактувань, однак безсумнівним фактом є те, що саме Патерик розпочав на території Русі нову літературну епоху. Саме тому впродовж віків він є найпоширенішою та найвідомішою книгою давньої літератури східних слов'ян. Хотілося б завершити

* Малахов В.А. Здобуття мовчання, Наукові записки НаУКМа т.18 с.32 К.,2000

авторитетною думкою Івана Франка: „Історик літератури, - писав Франко, - не може не піднести живості і драматизму деяких оповідань та того щирого братолюбства і співчуття до всього людського горя, яким надихане тут кожне слово. З сього погляду „Патерик” і досі не перестав бути книгою гуманною і доброчинною.”*

* І.Франко Історія української літератури, 1991., с.289

Список використаної літератури:

1. Грушевський М. Історія української літератури.

2. Крекотень В.І Золота книга українського письменного люду, післям. К., 1991.

3. Києво-Печерський Патерик, К., 1991.

4. Чижевський Д. Історія Української Літератури, Терноріль, 1994.

5. І.Франко Історія української літератури, К.,1990.

6. Малахов В.А. Здобуття мовчання, Наукові записки НаУКМа т.18 К.,2000.

7. Літературознавчий словник-довідник, К.,1997.
Случайные рефераты:
Реферати - Життя і творчість Архипа Тесленко
Реферати - Життя і творчий шлях Гната Хоткевича
Реферати - Життя та творчість Романа Іваничука
Реферати - Основ’яни про творчість Т.Шевченка
Реферати - Життя і творчість прозаїка Бориса Лавреньова
Реферати - Ольга Кобилянська
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 2
    Гостей: 2
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта