Комерційний банк: методи управління ліквідністю
У процесі управління активами і пасивами банку менеджери повинні одночасно вирішувати наступні традиційно обумовлені задачі, так звані функції управління банківською ліквідністю:

задоволення попиту на кредити;
задоволення побажань вкладників по вилученню депозитів;
демонстрація ринку надійності банку;
обмеження вартості залучених на ринку ресурсів;
оптимізація сукупного прибутку банку.
Хоча з першого погляду задачі виглядають досить суперечливо, тому що задоволення попиту на будь-які кредити навряд сумісно з обмеженням вартості залучених ресурсів, а задоволення вимог по вилученню депозитів з неприбутковою реалізацією активів, однак у рамках розумних обмежень (системи стратегічних лімітів) вони цілком розв'язувані. Таким чином, як і в будь-якому управлінському процесі, необхідно розрізняти стратегічну і тактичну складові процесу управління банківською ліквідністю.

Історично в міру розвитку фінансових ринків, їхніх окремих секторів, державних систем грошово-кредитного регулювання, банківської системи розвивалися і різні теорії управління банківською ліквідністю: теорія комерційних позичок, теорія переміщення, теорія очікуваного доходу, теорія управління пасивами і т. д. Усі вони мають свої недоліки й у чистому виді навряд можуть бути застосовні при виборі стратегії і тактики управління ресурсами. Однак, в залежності від ситуації, запропоновані цими теоріями підходи використовуються в реальній практиці і дозволяють регулювати ліквідність і платоспроможність банку.

Теорія комерційних позик. Теорія комерційних позик бере початок з англійської банківської практики XVIII ст.

Сутність цієї теорії полягає в тому, що комерційний банк забезпечує свою ліквідність, якщо його активи розміщені в короткострокові позики, які вчасно погашаються при стабільному рівні ділової активності. Банк повинен фінансувати послідовні стадії руху товарів на всіх стадіях від виробництва до споживання. В наш час ці позики можна порівняти з позиками під товарні запаси та позиками на поповнення оборотного капіталу.

Згідно з даною теорією, протягом значного періоду історії банківської справи вважалось, що банки не повинні кредитувати операції на фондовому ринку, купівлю нерухомості або споживчих товарів та надавати довгострокові кредити сільському господарству. Зазначимо, що аналогічним чином діяли й українські комерційні банки в 1992-1993 pp., кредитуючи переважно торгово-посередницькі структури.

Основним недоліком теорії було те, що вона не спиралася на кредитні потреби економіки під час фази зростання економічного циклу. Жорстке дотримування теорії забороняло банкам фінансувати розширення діяльності підприємств: фінансування капіталовкладень в обладнання, будівлі, худобу, землі. Нездатність банків задовольняти подібні потреби в кредитах стала важливим фактором виникнення та розвитку конкуруючих фінансових інститутів, таких як ощадні банки, позичково-ощадні асоціації, фінансові компанії споживчого кредиту та кредитні спілки.

Аналогічні тенденції простежуються останнім часом і на українському банківському ринку. Орієнтація комерційних банків протягом 1992-1994 pp. переважно на торгово-посередницькі структури сприяла переходу частини банківських послуг до таких фінансово-посередницьких структур як довірчі товариства (операції з фінансовими коштами фізичних осіб), інвестиційні фонди, кредитні спілки (споживче кредитування), спеціалізовані іпотечні та земельні банки.

Теорія переміщення. Сутність цієї теорії полягає в тому, що банк може бути ліквідним, якщо його активи можна перемістити або продати іншим кредиторам за готівку. Якщо кредити не погашаються в належний термін, передані в забезпечення позики товарно-матеріальні цінності або, наприклад, цінні папери можуть бути продані на ринку за готівку або при необхідності позики можуть бути рефінансовані в центральному банку.

Таким чином, умовою покриття потреб окремого комерційного банку в ліквідних коштах є постійна наявність активів, які можна легко продати. Аналогічним чином банківська система буде ліквідною, якщо Центральний банк вільно купуватиме запропоновані для переобліку активи.

Легкореалізовані цінні папери довгий час розглядались як одне з найкращих джерел ліквідних ресурсів. Такі цінні папери можна легко перетворити в готівку, тому на них часто посилаються, як на резерви другої черги (другорядні). Щоб забезпечити конвертованість без затримок і втрат, другорядні резерви мають відповідати трьом вимогам:

висока якість;
короткий термін погашення;
можливість вільної реалізації.
Вони мають бути вільними від кредитного ризику та ризику зміни ринкових процентних ставок і придатними до ринкової реалізації. Щодо строків погашення активів, які використовуються як резерв ліквідності, немає певних вимог, але загальним правилом є можливість реалізації в найкоротший термін.

Недоліки: хоч теорія переміщення має наукове обґрунтування, більшість банків, які й дотримувались, не обминули проблеми ліквідності в 20—30-ті роки.

Окремі банки значну увагу приділяли онкольним позикам, забезпеченим цінними паперами. розраховуючи на те, що ці позики можуть бути повернуті протягом 24 годин. Коли ринкова вартість цінних паперів почала падати, банки зрозуміли, що погашення цих позик несе збитки.

Враховуючи, що позики не підлягають рефінансуванню у федеральних резервних банках, Центральний банк не міг надати додаткових ресурсів. І, оскільки "правила прийнятності" цінних паперів визначались, спираючись на теорію комерційних позик, кредит у федеральних резервних банках було їм гарантовано, поки банки розміщували кошти в короткострокові комерційні кредити. Однак масштаби американського підприємництва вимагали від банків надання середньо- та довгострокових кредитів на цілі, які не визнавались "правилами прийнятності".

Незважаючи на негативний досвід 30-х років, теорія переміщення має багато послідовників. Останніми роками наголос у забезпеченні ліквідності робиться на розміщення банківських коштів у цінні папери уряду, що легко реалізуються.

Враховуючи світовий історичний досвід, можна констатувати: по-перше, в період 1992 — 1993 pp. теорія переміщення не знайшла свого відображення на українському фінансово-кредитному ринку. Причиною цього, на нашу думку, перш за все, був брак цінних паперів, які б відповідали "правилам прийнятності" і могли бути включені до резервів другої черги.

З початку 1995 року такі цінні папери у вигляді векселів облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) та облігацій внутрішньої місцевої позики (ОВМП) з'явилися. Це, а також можливість оформлення заборгованості векселями, використання ОВДП як обов'язкових резервів банків, впровадження факторингових операцій створило передумови для використання теорії на банківському ринку України.

Застосуванню принципів даної теорії в українській банківській практиці сприяє і впровадження ломбардного кредиту.

Теорія очікуваного доходу. Сутність цієї теорії полягає втому, що банківську ліквідність можливо прогнозувати, якщо в основу графіка платежів у погашення кредитів покласти майбутні доходи позичальника. Вона не заперечує розглянутих вище теорій, але підкреслює, що поєднання доходів позичальника з погашенням позики більш доцільне, ніж акцент на забезпечення кредиту.

Теорія стверджує, що на банківську ліквідність можна впливати, змінюючи структуру строків погашення кредитів і інвестицій. Так короткострокові кредити промисловості більш ліквідні, ніж довгострокові кредити, а кредити споживачам на оплату покупок з відстрочкою сплати більш ліквідні, ніж іпотечні позики під житлове будівництво.

Теорія визнає розвиток і швидке зростання окремих видів кредитів, які сьогодні складають значну частину кредитного портфеля комерційних банків: термінових кредитів діловим фірмам, споживчих кредитів з відстрочкою погашення, позик під нерухомість. Ці позики мають одну загальну властивість, що підвищує ліквідність, а саме: їх можна погашати з відстрочкою.

Портфель, значна частина якого складається з кредитів, котрі передбачають щомісячні або щоквартальні платежі в рахунок погашення головного боргу та процентів, є ліквідним, оскільки регулярні потоки готівкових коштів легко планувати. Коли потрібні ліквідні кошти, готівку можна використовувати, її можна реінвестувати для підтримки ліквідності в майбутньому.

Особливості: Теорія очікуваного доходу сприяла тому, що багато банків поклали в основу формування кредитно-інвестиційного портфеля ефект ступінчастості: цінні папери так підбираються за строками погашення, щоб надходження були регулярними та передбачуваними. У таких умовах портфель за показником регулярності платежів готівкою наближається до портфеля кредитів з регулярним погашенням боргу та процентів. Вплив цієї теорії на розвиток української банківської системи був незначний.

Теорія управління пасивами. Сутність цієї теорії полягає в тому, що банки здатні вирішити проблему ліквідності шляхом залучення додаткових коштів ринку. Спершу захисниками цієї теорії найбільш активно виступали великі банки провідних фінансових центрів багатьох країн, але пізніше її прийняли скрізь. Її виникнення пов'язано з відновленням ринку федеральних фондів у 50-ті роки та наступним розвитком продажу строкових депозитних сертифікатів як головного інструмента грошового ринку. Для поповнення ліквідних ресурсів банки позичають кошти також у Федеральних резервних банків, на доларовому ринку або у своїй банківській холдинг-компанії.

На наш погляд, в Україні використання теорії має обмежений характер, адже залучення коштів здійснюється на платній основі. А в умовах обмеження ринку кредитів додаткове залучення платних фінансових ресурсів недоцільне, оскільки воно не знаходить додаткових прибуткових сфер інвестування.

Таким чином, можна зробити висновок, що теоретико-методологчні основи категорії "ліквідність" побудовані на положенні, що накопичення грошей не приносить користі в противагу інвестуванню. А тому ми вважаємо, що методологічною основою цього є теорія англійського економіста Дж. М. Кейнса (кейнсіанська теорія). За кейнсіанської теорією найбільшого темпу економічного зростання можна досягти за мінімального рівня заощадження. В ідеальному випадку всі заощадження інвестуються.

Це безпосередньо стосується проблематики оптимізації обсягу ліквідних коштів. Адже. як уже зазначалося, в ліквідній формі доцільно зберігати мінімально необхідний рівень фінансових ресурсів. Решта їх спрямовується в інвестиції. Саме таким чином досягається максимізація прибутку (доходу).

Банківські установи заінтересовані строго контролювати готівкові кошти, зберігати в ліквідній формі лише мінімально необхідну частину своїх коштів. Адже для комерційних банків джерелом отримання прибутків є операції з управління активно-пасивними коштами. Підвищення ліквідності передбачає зниження прибутковості банку у зв'язку із збільшенням частки ліквідних активів. Це пов'язано з тим, що кошти в ліквідній формі — готівка, поточні рахунки клієнтів, короткострокові державні цінні папери – хоча і легко реалізуються, але найменш доходні.

Звідси висновок, що рівень ліквідності економіки взагалі перебуває в залежності від переваги виконання тих чи інших грошей. Адже гроші сприяють функціонуванню економіки двома загальними напрямками залежно від того, виконують готівкові гроші функцію засобу обігу чи функцію засобу накопичення. Від поєднання цих двох функцій грошей, які знаходяться в пасивах банків, залежить рівень ліквідності економіки країни в цілому. Цей рівень тим вищий, чим активніше гроші виконують функцію засобу накопичення.

Питання забезпечення відповідного рівня ліквідності набуває особливої актуальності в умовах масового вилучення коштів вкладниками банківських установ. Якщо банківська установа не забезпечить рівня зберігання належної частини коштів у ліквідній формі (готівка та кошти, що мають бути повернуті через короткий термін часу), вона не зможе забезпечити виконання своїх фінансових зобов'язань.

Методи управління ліквідністю в комерційному банку.

На основі аналізу існуючих теорій управління ліквідністю і реальною банківською практикою можна визначити альтернативні підходи до підтримки платоспроможності банку: його менеджери повинні або мати завжди в запасі необхідний обсяг платіжних коштів (ліквідних активів), або можливість залучити їх у будь-який момент, коли це буде потрібно, на фінансових ринках. Дані альтернативи визначають зміст основних стратегій управління ліквідністю: стратегії управління активами, стратегії управління пасивами, стратегії управління активами і пасивами.

Враховуючи, що стан ліквідності банку визначається з одного боку структурою та стабільністю ресурсної бази, з другого боку - структурою та якістю портфеля активів, політика ліквідності банку спрямована на стратегію збалансованого (одночасного) управління і активами, і пасивами.

Ключовим моментом такого управління є розгляд пасивів і активів банку як єдиного цілого, що визначає роль сукупного портфеля банку в досягненні основної мети - отримання максимального прибутку при підтримці ліквідності на достатньому рівні.

Перевагою обраної стратегії є гнучкість, яка дозволяє вибирати найбільш вигідне поєднання різних джерел поповнення ліквідних коштів в залежності від економічних вимог та змін в ринкових цінах. Згідно даної стратегії управління ліквідністю банку розкладається на три основні напрями діяльності:

аналіз структури ресурсної бази та джерел і факторів, що впливають на процес її формування (управління пасивами);
аналіз структури та якості активів і факторів, що визначають переваги і недоліки розміщення коштів у різні види активів (управління активами);
застосування інструментів і засобів ефективного управління активами і пасивами для підтримки ліквідності на достатньому рівні.
Управління пасивами. Першим етапом процесу управління ліквідністю має бути постійний аналіз ресурсної бази з погляду стабільності та ймовірності зняття клієнтами коштів зі своїх рахунків. За ступенем стабільності зобов’язання банку поділяються на групи. Зобов’язання, які можуть бути зняті з рахунків без попередження і чутливо реагують на зміни відсоткових ставок на ринку. До даної групи належать міжбанківські позики з нефіксованим строком погашення, кредити «овернайт» тощо.

Мінливі зобов’язання - це кошти, значна частина яких може бути вилучена з банку в будь-який час, але певна сума залишків перебуває на рахунках. Це поточні, розрахункові та бюджетні рахунки клієнтів, коррахунки інших банків, рахунки фізичних осіб, кредитори тощо.

Стабільні зобов’язання (керовані пасиви) - джерела коштів, за якими ймовірність дострокового відпливу грошей мінімальна. До даної групи належать строкові вклади як юридичних, так і фізичних осіб, депозитні сертифікати, кошти, куплені в інших банках, в тому числі і в НБУ, та цінні папери, емітовані банком, з фіксованими строками погашення.

Структура ресурсної бази банку аналізується в динаміці з визначенням питомої ваги кожної групи ресурсів в загальному обсязі зобов’язань та в розрізі валют.

Результати аналізу структури, динаміки та рівня стабільності ресурсної бази екстраполюються на прогнозований відрізок часу і використовуються при оцінці потреби в ліквідних активах, який банк має підтримувати, щоб знизити ризик ліквідності.

Управління активами. На рівень ліквідності банку в значній мірі впливає якість активів, зокрема, кредитного портфеля банку. При визначенні потреб ліквідності необхідно брати до уваги не лише строки повернення коштів, а й імовірність таких надходжень. Кредити, які вчасно не повертаються і вимагають пролонгації вважаються низько-ліквідними.

До низько-ліквідних також відносяться дебіторська заборгованість (крім сумнівної) довгострокові кредити, цінні папери та фінансові інвестиції, які за договірними умовами не можуть бути перетворені у грошову форму протягом тривалого періоду (понад рік). До неліквідних активів відноситься прострочена та сумнівна кредитна, вексельна і дебіторська заборгованість.

Ефективність процесу управління активами с точки зору ліквідності оцінюється за двома основними характеристиками: швидкістю перетворення активів у грошову форму (часовий компонент) та вартістю підтримки ліквідності (вартісний компонент). Тому політика ліквідності спрямована на вирішення дилеми «ліквідність-прибутковість».

Враховуючи, що найбільш стабільні джерела коштів потребують найбільших витрат, а найбільш ліквідні активи - недоходні або низько-доходні, використання мобілізованих ресурсів для проведення доходних операцій банк регламентує шляхом лімітування активних вкладень через систему показників.

До недавнього часу у плануванні активних вкладень банк використовував метод загального фонду коштів. В основу метода закладена ідея об’єднання всіх видів пасивів в загальний портфель ресурсів, а вже з нього розподілення коштів між видами активів відповідно до пріоритетів банку. В рамках методу загального фонду коштів встановлена черговість у формуванні окремих видів активів. В першу чергу ресурси спрямовуються на формування резервів ліквідності, а саме обов’язковий резерв на коррахунку в НБУ.

Другочерговими активними вкладеннями є вторинні резерви ліквідності. Розмір вторинних резервів визначається відповідно до структури пасивів, а саме кількістю корпоративних клієнтів банку та розміру їх потреби в коштах. В третю чергу ресурси спрямовуються на підтримку вкладень в основні засоби та товарно-матеріальні цінності, в межах нестачі капіталу.

Капітал банку повинен стати єдиним джерелом формування вкладень в матеріальні активи. Для цього банк здійснює заходи по реалізації надмірних капіталізованих активів та нарощуванню капіталу банку.

В умовах нестабільного фінансового ринку держави банк поступово переорієнтовує свою політику в управлінні ліквідністю на метод структурування фондів. Застосування цього методу пов’язує динаміку пасивів з динамікою активів і зменшує ризик незбалансованої ліквідності.

За допомогою даного метода джерела коштів розподіляються за строковістю. Банк здійснює програми роботи з коштами до запитання та програми роботи зі строковими депозитами, враховуючи, що кошти до запитання потребують більших резервів ліквідних активів, ніж строкові. При використанні даного методу банк визначає за рахунок яких пасивів буде фінансуватися окрема група активів і в якому співвідношенні через систему показників ліквідності.

Враховуючи, що історична структура активів і пасивів сформована за методом загального фонду, банк має можливість застосовувати метод структурування фонду на даному етапі лише на приріст пасивів та нові активні вкладення.

У сучасній практиці банки використовують стратегію управління активами і пасивами, тому що ця стратегія дозволяє одночасно враховувати сильні сторони стратегій управління активами і управління пасивами, нівелюючи їхні негативні наслідки (зниження рівня прибутковості при створенні надмірних резервів ліквідності і високий рівень процентного ризику і ризику неплатоспроможності при орієнтації на підтримку ліквідності через покупку активів на грошовому ринку в моменти утворення розривів ліквідності).

Однак кількісні параметри співвідношення накопиченої ліквідності (що існує у виді грошових резервів чи резервів другої черги) і покупної ліквідності (оцінюваної як сукупний обсяг кредитних лімітів, відкритих на банк) і проблема визначення сукупної потреби банку в ліквідності залишаються однією з основних проблем управління активами і пасивами. Справа в тім, що рівень попиту на кредити і можливість залучення депозитів залежать не тільки від внутрішніх характеристик фінансового стану банку і його бізнесу, але і від цілого ряду зовнішніх факторів див. Мал. 1.



Мал. 1. Фактори які впливають рівень попиту на кредити та на можливість залучення депозитів.

Головна проблема управління ліквідністю полягає в тому, що кризовий стан економіки, на яке не можуть уплинути менеджери банку, приводить одночасно як до недоліку покупної ліквідності: грошова пропозиція скорочується, так і накопиченої ліквідності: порушуються графіки обслуговування кредитів, клієнти мають потребу в їхній пролонгації. Одночасно з цим росте попит на нові кредити, тому що клієнти також відчувають недостаток коштів, а ціни на ринку цінних паперів падають.

Таким чином, при розробці стратегії управління ліквідністю банку його менеджери повинні заздалегідь передбачати можливі ситуації розвитку зовнішнього середовища і виробити більш-менш тверді критерії створення резервів ліквідності і їх окремих складових. Крім цього, стратегія управління ліквідністю повинна передбачати свідому зміну активів і пасивів і їхніх основних співвідношень убік формування більш стабільної структури банківських операцій.

Банківський менеджмент зможе успішно вирішити проблему управління ліквідністю тільки тоді, коли заздалегідь буде готовий до реагування на зміну зовнішніх і внутрішніх визначальних її факторів. У противному випадку управління ліквідністю перетвориться в «латання дір», що безсумнівно буде супроводжуватися і недоодержанням процентного доходу, а іноді і прямими збитками.

Для реалізації обраної в процесі перспективного планування стратегії управління ліквідністю менеджери банку можуть використовувати самі різні методи. Так, стратегія управління активами вимагає визначення підходу до розрахунку необхідного обсягу платіжних коштів, що повинні резервуватися в ліквідному виді для забезпечення своєчасного виконання банківських зобов'язань. Тут теорія називає два альтернативних підходи: Метод фондового пула і метод конверсії фондів.

Метод фондового пула припускає створення резервів ліквідності на основі аналізу структури притягнутих ресурсів банку, по кожному виду, по яких визначається норма резервування. Відповідно до неї розраховується обсяг коштів, що зберігаються в ліквідній формі (у тому числі частки резервів першої черги і другої черги). Подальші рішення по розміщенню пасивів у працюючі активи приймаються незалежно від виду і термінів їхнього залучення. Головна задача менеджера - максимізувати процентну маржу банку по всій сукупності проведених операцій.

Метод конверсії фондів припускає не тільки диференціацію норм резервування в залежності від виду пасивів, але і визначення основних напрямків розміщення ресурсів різного виду. Наприклад, депозити населення — у кредити населенню і цінні папери; депозити корпоративних клієнтів — у відповідні кредити і т. п. Управління процентним доходом тут виробляється в рамках окремих груп операцій.

Зі стратегією управління пасивами банку зв'язаний метод управління резервною позицією, що припускає облік обсягу відкритих на банк кредитних лімітів, як резерви другої черги. У цій ситуації банк не формує заздалегідь ці резерви у виді портфелів легко реалізованих, ліквідних цінних паперів, а розміщає притягнуті ресурси в більш дохідні, але і менш ліквідні активи, розраховуючи у випадку їхнього вилучення купити необхідний обсяг пасивів на ринку.

З різними методами управління ліквідністю тісно зв'язані також підходи до оцінки потреб у ліквідних коштах. Основними з них є метод структури коштів, що співвідносить обсяг необхідних резервів ліквідності і заявок по стандартних кредитах з обсягом наявних ліквідних активів, метод показників ліквідності, що припускає розрахунок співвідношень обсягів активів різного виду і згрупованих відповідним чином пасивів, метод джерел і використання коштів, що припускає розрахунок обсягу ліквідних активів на основі вивчення грошових потоків по всіх договорах і угодам банку.

Метод структури коштів. Даний підхід безпосереднім образом зв'язаний з управлінням активами і пасивами банку по принципах, обумовленим методом фондового пула. При використанні цього методу для оцінки потреб банку в ліквідних коштах джерела депозитів і інших коштів банку розділяються на категорії, обумовлені за рівнем імовірності їхнього вилучення з бізнесу банку.

Метод коефіцієнтів. Подібний спосіб оцінки потреби банку в ліквідних коштах найбільше підходить для управління ресурсами по методу конверсії фондів. Хоча всебічну оцінку ліквідності одержати в такий спосіб складно, у багатьох країнах наглядовими органами, а часто і законодавчо встановлюються граничні значення різних коефіцієнтів ліквідності, що наказують банкам підтримувати обсяг ліквідних активів не нижче, ніж визначена частка притягнутих ресурсів різного виду. У нашій країні - це нормативи ліквідності Н4, Н5, Н6, установлювані НБУ

Метод джерел і використання коштів. Отже, як ми вже говорили, метод джерел і використання коштів припускає оцінку обсягу ліквідних активів на основі обліку величини коштів, що надходять і відходять у моменти, передбачені в ув'язнених банком договорах і угодах. Мова йде про облік як основних вимог і зобов'язань (погашення і видача кредитів, залучення і повернення депозитів), так і процентних платежів по цих договорах. У даних розрахунках варто враховувати не тільки балансові активи і пасиви, але також і вимоги і зобов'язання по термінових угодах та інші за балансові вимоги і зобов'язання.

Крім цього, у якості вихідних грошових потоків фіксуються санкціоновані до видачі кредитним комітетом банку кредити, у тому числі, обсяг невикористаних лімітів по овердрафтах і кредитних лініях, а також очікувані менеджерами банку приходи депозитів.

Бажано також врахувати великі безпроцентні доходи і витрати банку: очікувані суми комісійних винагород, плановані операційні витрати, зв'язані з оплатою послуг контрагентів банку, не операційні витрати по утриманню банку і його персоналу, а також капітальні витрати на розвиток банку.

Оцінити величину цих показників для операційних доходів і витрат можна або на основі аналізу і прогнозу їхніх середніх величин у попередні періоди, або на основі планових показників, затверджених у рамках фінансового плану. Треба, однак, помітити, що необхідно обережність при включенні в обсяг вхідних грошових потоків операційних доходів: їхній середній рівень у минулому може залежати від випадкових великих надходжень, вплив яких необхідно тим чи іншим способом нівелювати, а плановий рівень може не досягатися по цілому ряді внутрішніх і зовнішніх причин.

Не операційні витрати і капітальні витрати на розвиток банку враховуються у відповідності з кошторисом, затвердженої в процесі складання фінансового плану. Особливо важливо фіксувати такі великі регулярні витрати, як виплата заробітної плати, орендної плати, оплати інформаційних і телекомунікаційних послуг (Рейтер, Свіфт, оплата використовуваних каналів зв'язку, супровід АБС і т. п.), а також моменти великих витрат капітального характеру.
Случайные рефераты:
Реферати - Казка як жанр
Реферати - Життя і творчий шлях Андрія Малишка
Реферати - Літературний портрет Степана Пушика
Реферати - І.П.Котляревський – зачинатель нової української літератури
Реферати - Підручник з літератури в східній діаспорі
Реферати - Життя та творчість Пантелеймона Куліша
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 33
    Гостей: 33
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта