Колишні українські урядовці та їх боротьба за дворянство
Наступник Румянцева на посаді генерал-губернатора М. Н. Кречетников, який робив усе можливе, щоб дискредитувати свого попередника, ставився до шляхти надзвичайно вороже. Він доносив у сенат про масові порушення у визначенні місцевого дворянства, твердячи, що 22 702 особи, що колись платили податки і не могли через те бути благородними, - тепер були включені у реєстр знаті.

Донесення Кречетникова стривожило сенат, тому з’явився указ, за яким жодна особа не могла вступити у дворянство без достатніх доказів свого благородного походження; крім того, необхідно було зменшити кількість претендентів на дворянство від оподаткованих груп.

Озброєний такими повноваженнями, Кречетников почав ретельно вишукувати шляхтичів, зареєстрованих у податкових списках. У 1795 р. було зареєстровано лише 12 597 "благородних без всякого сумніву". Претензії решти 10 105 оподаткованих шляхтичів або взагалі відкинули, або ж вимагали додаткових доказів шляхетства, внаслідок чого більшість з них так і не була визнана дворянами. Але ті 12 597 "благородних без всякого сумніву" також мали труднощі. У Новгород-Сіверській і Київській губерніях вони не потрапили у податкові реєстри (перепис 1795 р.), але значились у реєстрі Чернігівської губернії; 2626 осіб, що довели своє шляхетство, залишилися оподаткованими. 1803 р., згідно з розпорядженням сенату про те, що місцева адміністрація не має права міняти податкові реєстри, багатьох шляхтичів, яких колись викреслили з тих реєстрів, записали туди знову.

Таким чином, на початку XIX ст. 12 тис. "благородних без всякого сумніву" продовжували позови по судах, щоб бути викресленими з імперських податкових списків, імперського податку та вповні користуватися правами дворянства. Хоча більшість з них врешті-решт отримала визнання, імперська бюрократія зробила цей процес тяжким і виснажливим.

Значно зменшивши кількість оподаткованих осіб, яким дозволялося вступити у дворянство, імперська влада створила для цих нових кандидатів на статус дворянина незвичайно складну процедуру. Указом від 9 січня 1792 р. Кречетников наклав штрафи на невдалих кандидатів, а також на місцеву комісію дворянства, яка приймала сумнівні претензії. Покарані були також ті особи, що не спромоглися довести своє благородне походження. Кречетников твердив, що як дворяни вони не мали права тримати козацькі землі, і їх слід було конфіскувати на користь держави. Останнє розпорядження було настільки сумнівним з юридичного погляду, що Кречетников був змушений його відмінити. Проте мова, якою генерал-губернатор розмовляв з українською шляхтою, була абсолютно ясною: нові шукачі імперських титулів наражалися на значний ризик.

Усунення Кречетникова 1795 р. і сходження Павла І на престол поновили надії українських шляхтичів на задоволення їхніх вимог. У січні 1797 р. вийшов указ про укладення нового імперського родословника, і всі дворянські роди повинні були подати необхідні документи на підтвердження дворянства. Цей указ великою мірою зосередив контроль над наданням рангів у центрі.

Як нові кандидати у дворянство, так і вже визнані дворяни тепер мали справу з Герольдмейстерською конторою, що виступила остаточним арбітром. Справді, місцеві комісії дворянства могли тепер лише рекомендувати або підтримувати кандидатів. Спочатку українська шляхта користувалася з утворення контори, оскільки українські кандидати знову отримали можливість без жодного ризику діставати дворянські титули. Герольдмейстерська контора визнала всі польські ранги і герби. Служба в українських інституціях була достатнім свідченням для отримання дворянства, але не дозволялися жодні герби. Здається, єдиною перешкодою для отримання титулів більшістю української шляхти була неймовірно виснажлива процедура Герольдмейстерської контори.

На зламі століття, однак, політика Герольдмейстерської контори зазнала значних змін - претензії на дворянство, що ґрунтувалися винятково на службі у скасованих українських інституціях, вже не визнавалися. Оскільки кожна справа розглядалася в індивідуальному порядку, нова політика далася взнаки лише після того, коли кілька українських кандидатів програли свої справи. Отже, українська шляхта зрозуміла, що Герольдмейстерська контора досить своєрідно тлумачить українські уряди. Ні "Табель о рангах", ані "Грамота для дворянства" не визнавали того, що служба в українських інституціях надавала автоматичне право на дворянство. Оскільки в Гетьманщині не було відповідного офіційного документа, то Герольдмейстерська контора не мала юридичних підстав задовольняти українські претензії.

В разі продовження такої політики діяльність Герольдмейстерської контори мала б катастрофічні наслідки для багатьох українських шляхетських родин. Мається на увазі, що ті, хто вступив до імперської цивільної адміністрації, мали право на дворянство, якщо їхня позиція у "Табели о рангах" була достатньо високою. Проте для тих, хто ніколи не працював в будь-якому імперському уряді, шлях у дворянство був практично перекритий. Такі особи самі могли бути оподаткованими, їхнім дітям заборонялося вступати до кадетських училищ, з яких здійснювали набір в армію, і вони відлучалися від багатьох військових й адміністративних посад. Український урядовець вищого рангу міг дуже легко втратити свої права на дворянство, тоді як осіб вищого рангу, які перейшли в імперську адміністрацію в часи скасування українських інституцій, з готовністю визнавали дворянами.

Діяльність Герольдмейстерської контори викликала обурення і незадоволення серед української шляхти. Вона порушувала двадцятирічну місцеву практику, яка визнавала українську службу незаперечним свідченням дворянства. Нова шляхта розпочала боротьбу за повне визнання українських рангів. Її очолила невелика група шляхтичів, які називали себе "патріотами".

Ці патріоти почали збирати грамоти польських королів, усі угоди царів і гетьманів, царські укази та привілеї на землю, укази гетьманів і документи Колегії іноземних справ і сенату. На підставі цього матеріалу на захист своїх прав на благородство вони підготували різноманітні петиції, обґрунтування і меморандуми. Напівзабуту історію підтверджували тепер історичними документами.

Перші полемічні праці з питання українського нобілітету з’явилися у Чернігівській губернії. Генеральний суддя відновленої української судової системи Роман Маркович написав "Замечания о правах малороссийского дворянства". Він твердив, що українські ранги завжди визнавалися російською владою, і на доказ цього цитував наступні документи: "статті 1728 р." (вибори гетьмана Данила Апостола), зауваження Іноземної колегії від 1735 р. про визначення російських еквівалентів українським рангам і - найважливіше - про імперські ранги, що надавалися тим, хто 1782 р. перейшов із скасованих українських інституцій в нову імперську адміністрацію.

Практично тоді ж написав свою працю ще один, навіть більш ерудований полеміст Тимофій Калинський. Його твір був названий "Мнение о малороссийских чинах и о их преимуществе, а равно и о разборе их доказательств о дворянстве по службе и чинам их для внесения в Родословную дворянскую книгу и в какую именно оной часть". Калинський твердив, що українська старшина ще наприкінці XVI ст. була визнана як шляхта. Саме як шляхта вона мала більші права, ніж російське дворянство, оскільки не лише старшина, але цілий козацький стан - це "лицарський орден з шляхетським статусом" і, відтак, повністю відповідав російському дворянству. Калинський прирівнював українських сотників (досить низький ранг) до російських воєвод, а генеральну старшину до думних бояр. Гетьмана, на думку Калинського, не можна було прирівнювати до генерал-фельдмаршала (цей ранг мав Розумовський) - він був фактичним сувереном.

Обидві праці були обговорені на зібранні Чернігівського дворянства 1805 р., внаслідок чого до імперської влади була надіслана петиція, за якою слідом вислали принаймні ще дві. Всі вони потрапили під сукно в канцелярії генерал-губернатора князя Куракіна і тільки 1809 р. були передані в Раду міністрів.

Водночас шляхта ще однієї губернії - Полтавської, що колись була частиною Гетьманщини, також готувалася виступати проти Герольдмейстерської контори. Полтавська знать вже знала про петиції чернігівської шляхти, але їй здавалося, що в них було пропущено багато важливих і суттєвих пунктів.

Полтавські шляхтичі вирішили скласти нові петиції, але після консультації зі своїми чернігівськими колегами. Полтавський предводитель дворянства Михайло Милорадович обговорив справу з Р. І. Марковичем, який у свою чергу рекомендував йому Тимофія Калинського як найбільш досвідчену особу з цього питання. Згодом Милорадович розпочав з Маркевичем жваве листування, яке координувало діяльність шляхти обох губерній. Завдяки цьому "листуванню між патріотами країни задля загального добра" боротьба шляхти переросла в організований рух.

На комісії полтавської шляхти 1808 р. Калинський виступив з новою полемічною працею "Примечания о малороссийском дворянстве". Це було справді фундаментальне обґрунтування прав української знаті, чого прагнула полтавська шляхта. У ньому перелічувалися всі права, даровані монархами від часів Сигізмунда Августа до Катерини II, цитувалися всі відповідні статті Литовського статуту, а також договори різних гетьманів. Змінивши свою попередню думку, Калинський вже більш не пропонував, щоб кожний український ранг прирівнювався до особливого російського - всі українські ранги слід було просто ввести у дворянство, генеральну старшину і полковників внести в шосту частину Родословної книги, полкову старшину - в третю, а сотників - у другу.

Обравши у 1809 р. нового предводителя дворянства В. І. Чарниша, полтавська шляхта спеціально наказала йому добитися визнання для української знаті. На підставі всіх попередніх праць Чарниш підготував проект нової петиції, яка розповсюджувалася на місці. Поправки до неї внесли Адріян Чепа і В. Г. Полетика, син Григорія, який, крім того, написав свою власну працю - "Записку о малороссийском дворянстве" (1809). Василь Полетика твердив, що за польських часів уся шляхта була юридично рівною за статусом і правами і ця рівність була гарантована після переходу Гетьманщини під протекторат царя. Отже, не могло бути й думки про те, щоб одних шляхтичів визнати дворянами, а інших - ні.

Полемічні виступи української шляхти тривали протягом всього 1809 р. Адріян Чепа написав свою "Записку о малороссийских чинах", де докладно подавав історичне пояснення всіх українських урядів і намагався довести, що ці ранги давно вже визнані російською владою. Адріян Чепа і В. Г. Полетика координували свої зусилля, обмінюючись історичними документами і порадами.

Врешті-решт, Федір Туманський написав свою "Записку" на захист прав шляхти, а його залучення до лав "патріотичного" табору значно збільшило силу останнього. Туманський був провідним інтелектуалом Гетьманщини та організатором академічної бібліотеки в Глухові. Крім того, як письменник і колишній редактор санкт-петербурзького "Российского магазина", він користувався неабиякою репутацією в літературних колах імперії. Для імперської влади це був ще один сигнал, що рух не обмежувався кількома незадоволеними, а включав у себе деякі визначні постаті Гетьманщини.

Наприкінці 1809 р. дискусія завершилася і полтавська шляхта представила свою петицію, яку місцева і центральна влада розглянули разом з петиціями з Чернігівської губернії.

У 1819 р., і ще раз - у 1827 р. ці петиції енергійно підтримав генерал-губернатор князь Рєпнін. Хоча Рада міністрів не ставилася до них вороже, петиції, як правило, блокувалися або ховалися в шухляди.

Причина сенатської опозиції полягала в тому, що сенат виступав за бюрократичний ранг (чин) і противився тільки спадковій становій знаті. Прискіпливо вивчаючи кожний імперський указ про українські ранги, сенат намагався довести, що лише вищі ранги мали право на спадкове дворянство, а нижчі - на персональне.

Нащадків з нижчих рангів, таким чином, не можна було вважати за дворян, але вони могли ними стати - і навіть спадковими - досягнувши відповідного місця у "Табели о рангах". Сенат не бажав узагалі позбутися неросійських дворян - просто прагнув, щоб вони вступали у дворянство шляхом відповідного просування по імперській службі, а не завдяки визначним предкам.

Нарешті питання було розглянуте імперською радою і впорядковане указом 1835 р. Всі українські військові та цивільні чини, за винятком нижчих - бунчужних товаришів і возних, - визнавалися як такі, що автоматично поширюють дворянство на їх власників та їхніх нащадків. Це рішення остаточно розв’язало для шляхти останнє питання, яке все ще залишалося відкритим від часів скасування української автономії.

Хоча рух за імперське визнання українських рангів, без сумніву, керувався класовими інтересами, підспудно він мав ширший підтекст, бо сприяв зростанню малоросійського патріотизму. Але не всі представники шляхти усвідомили користі від успіху руху. Насправді багато з них уже мали ранги імперського дворянства. Всі керівники руху - Роман Маркович, Тимофій Калинський, Михайло Милорадович, Василь Полетика, Адріян Чепа, Василь Чарниш і Федір Туманський безумовно були відомими дворянами, всі, крім Калинського і Марковича, заможними та посідали чини у "Табели о рангах". Коли боротьба набула затяжного характеру, багато нащадків невизнаних дворян уже отримало дворянство на основі імперської служби, що значно розширилася під час наполеонівських воєн. Найкращим свідченням є те, що визнання всіх українських чинів 1835 р. не спричинило збільшення кількості дворян у Полтавській і Чернігівській губерніях; фактично, вона продовжувала зменшуватися.

Висловлюючись чисто соціально-економічними термінами, невизнання українських рангів мало згубні наслідки тільки для частини знаті, а вже в 20-х рр. XIX ст. гострота цього питання значно зменшилася. Окрім питання матеріального достатку, рух за визнання українських рангів підсилювався сильним місцевим патріотизмом знаті, що відображав дві основні концепції: нації і Батьківщини. Стародавня традиція - ще від польських часів - зрівняла націю з нобілітетом. У Польсько-Литовській державі шляхтичі становили націю, яка правила державою. Отже, захищаючи шляхту, "патріоти" захищали також права нації та своєї Батьківщини - Гетьманщини. Їхні твори представляли своєрідну ієрархію їхніх лояльностей. Головною була відданість цареві й імперії, але вони зберегли також термін "Батьківщина" для території Гетьманщини.

Таким концепціям, типовим для великих багатонаціональних імперій, вже протистояла концепція "нація - держава" революційної Франції. На теренах Гетьманщини, однак, ще міцно трималися старі погляди. Хоча Гетьманщина вже не існувала, цінності, які вона уособлювала, залишалися міцними.

Діяльність Герольдмейстерської контори обурила українських "патріотів", оскільки вона поставила під сумнів статус їхніх героїчних предків і традиції їхньої Батьківщини, і це було причиною дуже емоціонального патріотичного протесту.

Коли у 1809-1810 рр. здавалося, що українська знать тріумфує, В. Г. Полетика писав А. Чепі: "Какъ пріятно трудиться для славы и пользы отечества! Собственныя чувства наши, чувства что мы въ вЂдрЂ онаго не жили праздно, награждають насъ за оные и дають намъ счастливЂйшее для смертныхъ право на имя сыновъ отечества".

Несподіване рішення Герольдмейстерської контори не визнавати українські чини дещо загальмувало повну інтеграцію шляхти у дворянство. Хоча з можливістю втрати свого становища, багатства і способу життя зіткнулася лише частина української шляхти, загалом вона, принаймні в офіційних петиціях, згуртувалася у боротьбі з Герольдмейстерською конторою. Хоча, здебільшого, шляхта врешті-решт домоглася свого, тривала і часом запекла боротьба спричинила вибух місцевого патріотизму, породила глибокий інтерес до минулого і підтримувала вогник незадоволення й опору імперському центрові.

Література

Василенко М. Н. Г. Н. Теплов і його "Записка о непорядках в Малороссии" // Записки Українського наукового товариства в Києві. -1912. - Т. 9. - С. 13-23.
Грушевський М. Історія України-Русі. 2-е вид. В 10 т. — Нью-Йорк, 1954-1958. - Т. 6-10.
Дорошенко Д. Нарис історії України. В 2 т. - Варшава, 1933.
Історія селянства Української РСР. В 2 т. - К., 1967.
Клименко П. Місто і територія на Україні за часів Гетьманщини (1654-1767 рр.) // ЗІФВ ВУАН. - 1926. - Т. 7-8. - С. 308-357.
Литвиненко МА. Джерела історії України XVIII ст. - Харків, 1970.
Случайные рефераты:
Реферати - Микола Куліш
Реферати - Василь Бобинський – о знанії і незнанії (пошукова / курсова робота)
Реферати - Життєвий шлях Богдана Лепкого
Реферати - Іван Вишенський
Реферати - Василь Симоненко: життєвий та творчий шлях
Реферати - О. В. Донченко
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 10
    Гостей: 10
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта