Художній розвиток Дніпрової Чайки
Серед письменників є натури, які (і це не буде перебільшенням) вже з перших свідомих років десь там, у не проявлених ще емоційних образах, враженнях-ескізах, у спонтанній палітрі думок-бажань, інтуїтивних пориваннях напівсвідомо-напівпрояснено передчувають, що вони народжені для художнього слова й образного почуття, для захоплення творчістю й літературою.

Для них момент життя стає значно більшим, ніж послідовністю й величиною років, і набуває рис неабиякої енергетики духу.

Вони з юних років вірують у своє художнє покликання, відчувають потребу й необхідність у літературних вправах і справах, рано усвідомлюють своє захоплення художньою діяльністю як провідний лейтмотив і домінанту власного розвитку.

У них можуть з'являтися нові інтереси й сфери вияву, нові соціальні й духовні ролі, проте це теж є вираженням активності письменницького буття й устремління до широкої суспільної творчості.

Ці натури з перших років (і кроків) психологічно зорієнтовані на долання й подолання будь-яких перешкод, на протистояння життєвим і душевним негараздам, скруті. Вони не тільки є готовими до боротьби - їм необхідна боротьба для вираження свого внутрішнього єства. Максималістська самовіддача в усьому - намірах, ідеях, діяльності стає для них чи не єдиним виправданим способом мислення й незамінним критерієм справжності.

Вони талановито працьовиті й наполегливо прагнуть розвою - світоглядного, духовного, художньо-образного. Вони охоче і з задоволенням вчаться, беруть уроки майстерності та стійко йдуть обраним шляхом, поглиблюючи свою художню індивідуальність.

Вони живуть щиро, відверто, складно, на потужній експресивній ноті, з важкими пошуками й незмінними втратами. І життя їхнє проходить напружено й драматично.

Таким воно було і в Дніпрової Чайки.

Людмила Олексіївна Березіна, більш відома як Людмила Василевська і ще більш відома в українському літературному просторі як Дніпрова Чайка, народилася за старим стилем – 20 жовтня, за новим – 1 листопада 1861 року в селі Карлівка Ананьївського повіту Херсонської губернії (зараз – с.Зелений Яр Доманівського району Миколаївської області).

Дніпрова Чайка – цікава постать на терені літературної Таврії та України, натура діяльна, енергійна, безпосередня у вираженні своїх почуттів і внутрішніх станів. Її життєва активність характеризувалася непересічністю й різноспрямованістю. Вона бралася за багато справ і чимало намагалася зробити.

Життєшлях Дніпрової Чайки був сповненим радісних емоцій, романтичних надій, жорстоких розчарувань, гірких потрясінь і пройшов у психологічних колізіях та боротьбі за ствердження індивідуального "я”.

Батько Людмили Березіної був освіченим сільським священиком. Він шанував книгу, знання й дбав про духовний розвиток доньки. Обстановка сім'ї сприятливо позначилася на формуванні культурних потреб дівчини.

У ній рано розвинулися літературні інтереси й нахил до самостійної творчості. В автобіографічних матеріалах письменниця згадувала, що до семи років "уже прочитала багато книжок батькових і почала складати деякі вірші, наслідуючи чогось індостанських поетів” ( 4 , 37 ). У літературі її приваблювали класики античності, Шіллер, Байрон, Пушкін, Лермонтов, Шевченко.

Дитячі роки Людмили Березіної пройшли на україн­ському півдні – на Херсонщині та в Одесі. Спочатку вона навчалася у херсонській жіночій гімназії, але через важку хворобу змушена була її залишити. Незабаром навчання було продовжено в Одесі у спеціальній школі Михай­лівського жіночого монастиря. Завершила ж вона курс навчання 1879 року в Одеській приватній жіночій гімназії.

По закінченні гімназії Людмила Березіна розпочала активну педагогічну діяльність. Перед цим їй довелося витримати родинний конфлікт. Батьки мріяли про те, щоб дати доньці ґрунтовну освіту. Проте в їхні наміри не входило, щоб вона працювала вчителькою: ця праця вважалася важкою і виснажливою. Вони ви­словлювалися однозначно проти цього.

Людмила Березіна настояла на своєму й приступила до вчительської справи, працюючи спочатку домашньою вчителькою в заможній сім'ї. Невдовзі вона влаштувалася працювати у сільській школі, а з 1884 року викладала в Одеській приватній гімназії.

Майбутня письменниця вчителювала на Херсонщині, Одещині та в Бессарабії. Вона палко поділяла ідею про необхідність нести культуру й знання в народ. Місія просвіти широких народних верств на значний час палко оволоділа нею. Вчителювання у її розумінні узгоджувалося з духовним піднесенням людей, і вона покладала чимало надій, соціокультурних сподівань на важливість учительської праці. Педагог для неї асоціювався з променем світла, ковтком повітря у темному й важкому народному житті, а вчительська справа – з найкоротшим шляхом до культурного визволення народу.

1881 року Людмила Березіна взяла участь у роботі вчительських з'їздів Херсона й Одеси.

Окрім захоплення педагогічною діяльністю, Дніпрова Чайка виявила себе і як таврієзнавець. У 80-ті роки ХIХ століття вона почала виокремлено й цілеспрямовано досліджувати свій рідний край. Письменниця дійшла висновку про певну унікальність Таврійської землі й почала роботу з її вивчення та популяризації.

Особливе зацікавлення ви­кликав у неї фольклор Таврії. Результати своїх фольклорно-таврієзнавчих студій Людмила Березіна оприлюднила на IV-му археологічно-етнографічному з'їзді, що відбувся в Одесі 1884 року, на який вона привезла зібрані в Таврії три зошити фольклорних матеріалів.

Майже п'ятнадцять років життя Дніпрової Чайки пройшло в Херсоні (1885 року вона одружилася з Феофаном Василевським, автором праць з історії південних слов'ян і публіцистом, який служив у Херсоні на посаді губернського статистика).

У 1885 – 1887, 1895 – 1908 роках письменниця мешкала у губернському Херсоні, де активно працювала, вивчала таврійську етнографію та народну творчість. Дослідник її спадщини О.Килимник писав: "В Херсоні Дніпрова Чайка пише вірші, оповідання, лібрето дитячих опер. Записувач народних пісень Андрій Конощенко, який був добре знайомий з родиною Василевських, у своїх спогадах згадував, що в Херсоні протягом 1885 – 1887 рр. письменниця написала велику кількість творів, хоч не всі вони були надруковані за її життя” ( 3 , 5 ).

Дніпрова Чайка належала до типу соціально дієвих жінок. Значної уваги вона надавала подіям суспільно-політичного значення й брала в них активну участь. Так, у 1903 – 1904 роках Дніпрова Чайка входила до складу херсонської організації допомоги політв'язням. 1905 року письменницю було заарештовано за розповсюдження забороненої літератури, її рукописи конфісковано. У пері­од 1905-1907 років вона симпатизувала прихильникам революційних ідей, висловлювала радикальні думки й уподобання.

1908 року Дніпрова Чайка переїжджає до Києва. Там вона продовжує активну громадську діяльність, зближується з київською "Просвітою”, встановлює тісні контакти з багатьма представниками національної літературної та мистецької еліти.

1914 року письменниця важко захворіла і решту свого життя (тринадцять років) провела у хворобі й боротьбі з нею. З того ж року різко знизилася письменницька активність Дніпрової Чайки.

Писати вона розпочала наприкінці 70-их років ХIХ століття, ще навчаючись в Одеській приватній жіночій гімназії. Перші літературні спроби було зроблено російською мовою. Дніпрова Чайка продовжила традицію частини
укра­їнських письменників, які за народженням були зі сходу чи півдня України й від російської здійснили перехід до української мови. Як відзначає О.Килимник, україн­ською мовою вона почала писати в межах 1883 – 1884 років (поезії "Україно моя мила”, "Думка”, "Батьку щирий”) . Її літературні твори українською мовою вперше було видрукувано 1885 року в одеському альманасі "Нива”, де побачили світ вірші "Вісточка”, "Пісня” й оповідання "Знахарка”.

Дніпрова Чайка була ґрунтовно обізнана з українською та російською літературою. У багатьох письменників вона художньо вчилася. Серед тих, хто вплинув на її художню свідомість, були Т.Шевченко і О.Пушкін, М.Гоголь й І.Тургенєв, М.Коцюбинський і Максим Горький. Розмірковуючи над значенням для себе українських та російських письменників, вона писала: "Я поняла, что быть писателем – это учиться у нашего бессмертного Шевченко, равно как у Гоголя и Тургенева – этих больших мастеров слова” ( 3 , 5 ). Як письменниця, вона постійно вчилася в тих, кого вважала взірцем художнього мислення.

Особливе значення для розвитку її художніх смаків і поетичного стилю мала спадщина Тараса Шевченка. У другій половині ХIХ століття в українській художній культурі вже існували не тільки напрямок, що його можна схарактеризувати, як "Шевченкова школа”, але й культ поетичного слова Т.Шевченка.

Дніпрова Чайка, як і багато інших, перебувала під впливом цього культу. Вона відзначала, що Шевченкові твори, передусім "Гайдамаки” й "Кавказ”, вона знала напам'ять і що вони дали "спрагу до його творів і охоту наслідувать” (4, 38). У численних поетичних рядках вона намагалася передавати пафос, мотиви, стилістику, продовжувати образні знахідки, що класично були репрезентовані віршами й поемами Шевченка.

Поезія Дніпрової Чайки "Буря” починається рядками, що прозоро асоціюються зі знаменитими Шевченковими (цитата наводиться за факсимільним відтворенням поетичної антології "Українська Муза”):

Реве вітер серед плавні,

Верболіз ламає,

По Дніпрові, наче вівці,

Хвилі наганяє, –

Наче вівці білорунки

В ревучій отарі;

Сивий місяць, наче чабан,

Виглядає з хмари.

…Реве вітер, аж до хвилі

Верби нахиляє, –

Бідну вербу люте горе

Додолу згинає.

Стогне вітер, чайка скиглить,

Серце надриває –

Бідна вдова з сиротами

Долю проклинає.

До літературного наслідування письменниця ставилася вдумливо, свідомо. Наслідувати для неї означало розвиватись. Як літератор вона потребувала художніх взірців, які б допомагали її духовному та концептуально-стилістичному розвою. В творчості визначних українських та російських письменників вона знаходила художні ідеї, мотиви, образи, форми оповіді, стильові прийоми, що надихали її на літературну працю.

На межі ХIХ – ХХ століть Дніпрову Чайку захопила творчість Максима Горького. Наприкінці грудня 1899 року в листі до І.Франка вона розмірковувала:

"Переглядаючи в "Літературно-науковому віснику” гарні переклади, між іншими й з російської мови, я не бачу одного ймення, що заблисло й щораз дужче розжеврюється у російській літературі. Це ймення – Максим Горький.

Такий світлий, оригінальний, могутній талант, така сміливість і така г і р к а правда (розрядка Дніпрової Чайки – Я.Г.).., що обминути його не можна…

Я тепер так перейнята його чудовими творами, що тільки і можу Вам дати до "Вісника”, що переклади з його” ( 1 , 7 ).

Письменницю вражали реалістична глибина й романтична наснаженість прози Горького. Вона вбачала літературну й суспільну потребу в тому, щоб популяризувати його творчість, доносити її до якомога ширшого кола сучасників. Їй належить переклад українською мовою "Пісні про Буревісника”, у якому розвивається свободолюбний пафос алегорійного твору Максима Горького.

За життя Дніпрова Чайка друкувалася в альманахах "Нива”, "Степ”, "Перший вінок”, "Хвиля за хвилею”, "Досвітні огні”, "Багаття”, часописах "Зоря”, "Дзвінок”, "Правда”, "Киевская старина”, "Літературно-науковий вісник”, збірниках "Запомога. Малорусский литературный сборник”, "Русским матерям”, "Літературний річник українських та польських авторів”, літературних антологіях "Вік”, "Українська Муза”, декламаторах "Розвага” та "Український декламатор”.

Її поезії тривалий час окремим виданням не виходили. 1895 року, як свідчив Олекса Коваленко у стислій передмові до низки віршів Дніпрової Чайки в "Українській Музі”, окремою книжкою побачило світ її оповідання "Хрестонос” ( 6 , 613 - 614 ). 1903 року вийшло окремим виданням лібрето дитячої фантастичної опери "Зима й весна, або Снігова Краля”. Протягом 1919-1920 років у Києві ви­йшло друком зібрання творів Дніпрової Чайки в двох книжках як певний підсумок її понад тридцятип'ятирічної діяльності у літературі.

Київський двотомник не вмістив усієї творчості письменниці. Перший том уклали поезії в прозі, другий – оповідання. Поезії Дніпрової Чайки досить повно й окремим виданням побачили світ лише 1931 року в другому томі її "Творів”, коли харківське кооперативне видавництво "Рух” здійснило випуск її спадщини, значна частина якої – насамперед вірші – раніше не публікувалася.

У 20-ті роки ХХ століття участі в літературному русі Дніпрова Чайка майже не брала: всі сили йшли на протистояння важкій хворобі, що постійно прогресувала. Проте літературні задуми продовжували хвилювати присьменницю. О.Килимник писав з цього приводу: "На початку 20-х років Дніпрова Чайка була прикута до ліжка і нічого не могла писати. Однак творчі пориви не залишили її до останнього подиху життя. Вона збирається упорядкувати все написане нею, домовляється з київськими видавництвами про випуск нового зібрання творів. В 1925 – 1926 рр. пробує писати лежачи” ( 3 , 19 ).

Померла письменниця 13 березня 1927 року в селі Германівці, що на Київщині. Поховано її у Києві на Байковому цвинтарі.

Літературна спадщина Дніпрової Чайки за обсягом порівняно невелика, проте жанрово багатогранна. Ця спадщина містить поетичні твори, оповідання, поезії в прозі, педагогічні розвідки, твори для дітей, епістолярний доробок.

Основу творчості Дніпрової Чайки складають ліричні поезії. У них виражено провідний пафос її творчості. У віршах виразно відбито наскрізні образи, конфлікти, настрої, що властиві художньому світогляду Дніпрової Чайки.

Домінантні мотиви її поезії – місце й роль жінки у навколишньому мікросвіті, складнощі й перипетії кохання, велич і тендітна краса природи. Її поетичні твори проникливо відбивають емоційне душевне самопочуття особистості, яка на зламі ХIХ – ХХ століть намагається себе знайти, висловити, реалізувати і якій все це повною мірою не вдається.

Вірші Дніпрової Чайки переважно присвячені жіночій долі, а точніше – жіночій недолі. (Доречно зазначити, що на тональності її лірики безпосередньо відбилися нещасливе сімейне життя й зруйновані стосунки з чоловіком, відомою у Таврійському краї людиною Ф.Василевським.) Дніпрова Чайка розповідає про біль і страждання жіночої душі, про те, які негаразди й складнощі випадають на долю жінки, про залежність жінок, їхнього становища у сім'ї та в навколишньому середовищі від багатьох обставин, чинників, про те, які біди доводиться пережити, перетерпіти жіночій свідомості.

Вас лиш, вас, безщаснії дівчата,

Що в глухих, невідомих кутках

Осудила доленька проклята

Марно жить і гинути в сльозах, –

прагне Дніпрова Чайка лагідним словом, турботливим почуттям зігріти "безщасних дівчат”, описуючи один з видів жіночої недолі в поезії "Безщасна”.

Значна частина її поетичної творчості "становить своєрідну історію жіночого серця” ( 1 , 19 ). Мотиви розбитого кохання, зради, дівочої біди, інтимних переживань пронизують всю поетичну спадщину Дніпрової Чайки.

У її віршах знаходимо такий цікавий художній аспект, як антиномію "чоловік – жінка”. Ці дві художньо-статеві іпостасі часто протиставлені в неї. Вона розглядає їх як етичну й психологічну опозицію. Між ними точиться внутрішня, невидима, проте надзвичайно напружена боротьба.

О дужий! Як же ти погірдливо підвівсь,

Ти думаєш – зборов, то ти уже і правий?

Радієш, що зломив того, хто й сам хиливсь?

Пишаєш, що здобув в борні нерівній слави?

Стривай-бо, не радій: що мало розцвісти

І рясно уквітчать чоло твоє квітками,

Шипшиною тобі постелеться в путі

І в тіло те ввіп'ється колючками!

Здивуєшся тоді, як сталося таке:

Мізерне зіллячко та велетня спиняє?

Так знай же, що й плохе, і кволе, і хибке

В образі лютої отрути добирає!

("О дужий! Як же ти погірдливо підвівсь…”)

У поезіях Дніпрової Чайки спостерігаються окремі феміністичні мотиви й поривання. Художня антиномія "чоловік – жінка” набувала у її інтерпретації неабиякої психологічної загостреності. Зрозуміло, що письменниця перебувала на боці жіноцтва й дивилися на проблему "він – вона” крізь призму суто жіночого погляду. В її поетичній інтерпретації чоловік часто постає тим, хто підкорює, а жінка – тією, хто звільнюється.

Дніпрову Чайку хвилювало питання щодо соціальних можливостей жінки, жіночого права на внутрішню незалежність. Вона вважала, що ці права дуже обмежені й що за них жіноцтву треба боротися на всіх рівнях – від внутрішньо-індивідуального до загальносуспільного. На межі ХIХ – ХХ століть активно визрівав український фемінізм.

Дніпрова Чайка – поетка гранично відкритих, відвертих емоцій. Вона з надзвичайною щирістю передавала й описувала життя жіночих почуттів. Мотив кохання є одним з домінантних у її ліричній творчості. Любов у її віршах художньо осмислено як спільність щастя й болю.

Щастя є миттєвим, стрімким, урочистим і пафосним. Воно спалахує палкими й пристрасними почуттями. Воно, як правило, швидко згоряє, залишаючи в серці невгамовний біль, який не тільки впливає на свідомість ліричної героїні, але й спроможний трагічно відбитися на її вчинках.

Мотив кохання в інтимній ліриці Дніпрової Чайки розгортається напруженим емоційним сюжетом почуттів і стосунків. Щастя й біль – ці два поняття, внутрішні стани – не просто переплетені у її поезіях: вони постійно поруч, разом, вони як одне ціле, як радісно-трагічне ціле, що незмінно супроводжує дівочу й жіночу долю, свідомість. Характерними для поетки є рядки з таким інтонуванням:

Милий ізрадив, покинув кохану, –

Сохне і в'яне вона…

Літо минуло, і в осінь погану

Перевернулась весела весна.

Верби обсипались, зляканий місяць

Вид свій за хмару сховав,

Згасли зірки, з сорома соловейко

Десь на чужині без вісті пропав...

Люди недобрі – не в їх сиротині

Ради в нещасті прохать:

Ще насміються! І лине дівчина

В плавню до річки поради шукать.

Річка-порадниця хвилею грає,

Слухає дівка її

Влесливі речі – і от зрозуміла –

І простягла їй обійми свої:

"Річко, сестрице, прийми ж моє горе,

Бо не під силу тяжке!..

На моє тіло, неси його в море,

Душу ж… О господи, що ж це таке?!.” ("Мати”)

У цьому вірші Дніпрова Чайка розповідає історію молодої жінки, яку "милий ізрадив, покинув” з майбутньою дитиною. Письменниця детально змальовує душевний стан своєї героїні, глибоку розпуку й безнадію, що охопили її.

Важливою рисою цієї поезії є психологічна зміна, що відбувається з молодою героїнею. На початку твору це зневірена, розчавлена натура, яка шукає самогубства "між верболозів старих” та "хвиль говірких”. Поетка показує, як у свідомості молодої матері народжується протест проти власних настроїв відчаю та самогубства. Письменниця акцентує увагу на тому, що її героїня віднаходить у собі сили подолати розпуку й жити заради майбутньої дитини, незважаючи на жодні моральні забобони.

Поетичну новелу "Мати” Дніпрова Чайка завершує рішучим, вольовим висновком своєї героїні та стислим психологічним фіналом, що зображують її нову моральну якість – упевненість у благородстві й материнській мудрості власного рішення. В останніх рядках підкреслюється, що й сама природа "світом” й "поштивістю” підтримала красу її вчинку:

"... Геть же од річки! Для тебе, дитинко,

Жити повинна я, жить, не вмирать!

Хай же знущаються люди лукаві,

Хай я і мук натерплюсь:

Перед тобою, дитино, я права

І перед богом гріха не боюсь”.

Пізно од річки не дівчина хибка, –

Твердая мати ішла,

В серці гарячім великую силу

Миру назустріч, як прапор, несла.

Йшла вона – місяць облив її світом,

Вітер поштиво затих,

Мов засоромлена, тихо плескала

Хижа ріка в верболозах німих.



Своєрідність інтимних інтонацій Дніпрової Чайки виражається в тому, що кохання зображено у них як важку працю душі й серця. Велике кохання – це добровільне наближення до свідомого страждання, страждання в ім'я самого кохання. Приреченість на страждання зумовлена широкою і суперечливою амплітудою почуттів, що охоплюють жіноче серце. Лірична героїня не боїться болю, її у пристрасних почуттях не зупиняє те, що "А з-поза долі // Лине недоля, // Лине, грозою лякає”. Вона прагне повністю віддатися всім драматично-щасливим поворотам інтимних почуттів. Біль і страждання для неї є зворотнім аспектом щастя в любові.

В інтимній поезії Дніпрової Чайки часто поєднуються образи-антитези – "веселощі” й "сльози”, "сонце” й "гроза”, "небо блакитне” й "хмара”, "спів” і "стогін”, "сміх” і "плач”. У вірші "Люди казали…” внутрішній стан ліричної героїні, заснований на контрастах, передано такими експресивними рядками:

…Висушу сльози я щастям.

Смійтеся, люди:

Добре в коханні,

Гірко і щасно!

Смійтеся – плакать не буду!

Звучать у поезіях Дніпрової Чайки і ноти безмежного щастя в коханні, осяяності світлом, силою, безмежністю любові, для якої не може існувати перешкод. Щасливе кохання – це велична пісня серця у творах письменниці. Вона з романтичною захопленістю передає мелодику й ніжну пафосність кохання, використовуючи піднесені й урочисті епітети, метафори.

О моя надіє – золотії крила,

А орлине око – серце молоде,

Небо неомірне – молодая сила,

А кохання щире – сонечко святе!

На крильцях надії підіймусь високо,

Сила допоможе крила розгорнуть,

І тоді здолаю, як орлиним оком,

Серцем прояснілим мир весь озирнуть.

А кохання в серці сонечком засяє,

І тоді обійми я розкрию всім

І добра, і ласки, скільки лиш здолаю,

Скільки в серці маю, подарую їм.

("О моя надіє – золотії крила…”)

Лірична героїня Дніпрової Чайки є надзвичайно безпосередньою в своїх переживаннях і почуттях. Вона вся неприхована від людського зору, вся відкрита йому. І у своїх відчайдушних стремліннях до суспільного самоствердження, і у своїй любові, і у своїх стражданнях. Вона така, яка є, – наївна і романтична, мрійлива і невпевнена, енергійна і втомлена, розчавлена і сильна. У неї немає нічого потаємного, немає "другого плану” або важко вловимого підтексту.

Лірична героїня вся – у констрастних станах і настроях. Вона переживає сум і піднесення, віру і розпуку, радість і зневіру. Вона закохується, любить, засуджує. Вона відстоює себе й свої духовні ідеали. Вона безмежно щира й відверта наодинці з собою. Вона живе неспокоєм і надією, карається і сподівається на нове. Вона рветься до світлого, окриленого, суспільно вагомого буття, зневірюється в тенетах сірої буденності й знову прагне кращого.

У поезії "Зірка” передається картина важкого, безпросвітного життя. Вона створюється образами "мряки”, "хуґи”, "тучі”, "лютого морозу”, "зів'ялих квітів”, змалюванням того, що "Темно, сумно, страшно в полі, // Немає дороги, // Незнайоме поле голе, // Потомились ноги”. Це життя відбивається й на самопочутті ліричної героїні, яка теж вбирає в свою душу темні фарби, важкі настрої. Проте вона у котрий вже раз намагається їх перебороти і вистояти, з тим, щоб допомогти вистояти й іншим. Метафорою життя виступає для неї образ "зірки”, "зіроньки”. Наприкінці свого монологу, подолавши тягар розпуки, лірична героїня висловлює світлотворчі бажання:

Поки жива, все одного

Я бажати буду:

Тої зірки, того світу

Повік не забуду!

Одного ще тільки в зірки

Щиро б я просила:

Трошки світу, щоб я й другим

Колись посвітила…

("Зірка”)

Поезіям Дніпрової Чайки властивий драматичний сюжет, що будується на внутрішньому конфлікті ліричної героїні з навколишнім оточенням. Зовнішнє середовище являє собою реальну й потенційну загрозу для неї. Воно часто зображується в похмурих, важких, тривожних тонах. Воно несе небезпеку для психологічного стану й со­ціальних перспектив ліричної героїні. Оточуюче середовище (у вигляді природних образів-алегорій, зрадливих коханих, несприятливих обставин, напружених духовних перипетій, родинних колізій) тисне на свідомість ліричної героїні, намагається зламати її, підкорити своїй владі, своєму плину подій.

Цей духовний конфлікт концентровано розгортається у поезіях "Негода”, "Мури”, "Як не хочеться жить…”, "Як темно знов, як сумно знов!..”, "Хай хмари по небові ходять…”, "І небо похмуре, і сонця немає…” тощо. У них життя осмислено як важке випробування, і лірична героїня щиросердо сповідується:

Умерти я права не маю,

А жити охоти нема,

І ось – поміж людьми блукаю

З нудьгою, мов тая тума…

("Мури”)

У певні хвилини драматичний душевний стан ліричної героїні поезій Дніпрової Чайки посилюється. Вона відчуває свою безмежну самітність, на якусь мить життя втрачає для неї смисл, губляться будь-які життєві орієнтири. Є лише безвихідь і нудьга. Героїня у крайній розпачі. Її душа відчуває лише символи духовної кризи.

Одна… в темряві… без мети…

І світло гасне, не палає…

("Як темно знов, як сумно знов!..”)

Розмірковуючи над трагізмом долі людської душі, поетка проводить образні паралелі з окремими явищами природи, що стає приводом для образно-психологічних узагальнень:

І в людях теж бува посуха:

Все мертвим сном неначе спить,

Забитого в кайдани духа

Ніхто не може розбудить.

І мовчки гинуть людські сили,

Надія гасне, віра схне,

І димом, смородом могили

На молодії душі тхне.

("Посуха”)

Лірична героїня вбачає свою мету в тому, щоб не здаватися й протистояти навколишньому середовищу. Основні її душевні зусилля спрямовуються на протидію різноманітним життєвим негараздам і негативам. Героїня поезій Дніпрової Чайки перебуває у невпинній боротьбі за себе. Вона захищається, не скоряється й при цьому прагне бути щасливою. Їй не завжди вистачає внутрішніх сил, але вона намагається їх відшукувати і, неначе щит, виставляти для опору виявам недолі.

Одне лиш треба: йти та йти,

Поки доплентаєш до краю…

Та все іти! Та тільки йти!

Іти з порожніми руками,

У неосяянім куті,

Ненарожденними ділами,

В докорах умирать... Так ні!

Давайте іскорки ясної:

Ще трошки світла є на дні -

Ще рано гаснути мені,

Іще не хочу я спокою!

("Як темно знов, як сумно знов!..”)

Лірична героїня вірить у те, що вона не тільки в собі здолає слабкість, але й домопоже іншим. Бути діяльною, потрібною для тих, хто потребує підтримки, вірити в свої цілющі духовні сили є складовою щастя для неї:

І серце, до вінців налите,

Мені пророкує в цю мить,

Що можу я мертвих живити,

Що можу я чудо творить!

("Хай хмари по небові ходять…”)

Від природи лірична героїня не належить до сильних та владних натур. Вона романтична, безпосередня, дещо наївна, з м'якою та імпульсивною душею. Проте життя виховує у ній стікість, наполегливість і навіть нежіночу мужність. Драматизм її внутрішнього світу безпосередньо зумовлений мірою її душевної боротьби. Пафос ліричної творчості Дніпрової Чайки виражається у вірі, що людина спроможна бути сильнішою за різні обставини й що вона може активно впливати на свою долю.

Ще однією характерною рисою ліричної героїні є те, що вона постійно перебуває під тиском внутрішніх суперечностей і страждає від власної нереалізованості. Лірична героїня інтуїтивно відчуває свою непересічність, обдарованість власної натури. Вона прагне жити так, як мріє. І чим вищою, романтичнішою у своїй красі є мрія, тим глибшим є розчарування від неможливості повністю цієї мрії досягти. І все одно в ній не вмирає надія. Надія для ліричної героїні (як і для Дніпрової Чайки) не тільки жіночого роду, але й жіночої вдачі, у яку попри усі негаразди вона продовжує вірити.

Якщо існує таке поняття і явище, як "жіноча поезія”, то в українській літературі її класично втілює творчість Дніпрової Чайки.

Її пейзажна лірика пройнята таврійськими реаліями – образами Дніпра, плавнів, чайок, таврійської стихії, тиші й відрізняється різноманітністю інтонаційної палітри. У пейзажах зустрічаються експресивні, мінорні, пісенні стильові візерунки. Її ліричні пейзажі – це настроєві малюнки, що виконані прозоро й часто без будь-яких художніх ускладнень.

Ой, широко лиман

Розливається,

Верболозом кругом

Він квітчається.

Над ним сонце ясне

Усміхається

І по хвилях вогнем

Розсипається.

Вітерець подиха

Тихо, з ласкою,

Маківки колиха

Понад ряскою,

А під нею в воді

Гуля рибонька:

Очі ясні, сама

Наче срібненька.

Очерет шелестить –

Нагинається,

Качки тихо пливуть –

Не лякаються.

За водою каюк

Тихо сунеться,

То заверне убік,

То закрутиться.

("На лимані”)

Поетична творчість Дніпрової Чайки репрезентує романтичний напрямок в українській літературі кінця ХIХ – початку ХХ століття, напрямок, у якому звучать окремі імпресіоністські інтонації.

У прозі письменниця зверталася до жанру оповідання. Їй притаманні традиційні прийоми оповіді, у яких ви­світлювалися питання сучасного соціального й духовного-психологічного життя.

У полі зору Дніпрової Чайки перебували народні традиції, звичаї та фольклорний колорит народного побуту ("Знахарка”), правдолюбство й вічні пошуки істини, невгамовна й неспокійна людська свідомість ("Вольтер'янець”), зіставлення сутності й характеру панського і народного повсякдення, паралелі між стилем думок, почуттями представників освіченого прошарку й селянського люду ("Чи сквиталася?”, "Уночі”), спрямованість духовних пошуків інтелігенції, існування стереотипів та їх подолання, секрети людської натури та їх розкриття, нереалізованість обдарованої мистецької натури, етичні принципи життя, людської поведінки й доля інтелектуально непересічної особистості ("Тень несозданных созданий”).

Персонажі прозових творів Дніпрової Чайки розмірковують, власне, над одним у своїй масштабній глибинності кардинальним питанням: як жити людині, щоб стати щасливою, як жити людям, щоб між ними не було ворожнечі, з чого починається шлях до кращого і як досягти цього, кращого життя, українському суспільству?

Серед персонажів Дніпрової Чайки є пристрасні й самовіддані натури, які мають на меті поєднати інтереси особистої діяльності з громадською значущістю цієї діяльності.

Оркадій, палкий та інтелектуально сформований юнак з оповідання "Уночі”, духовно зближується з народом, вивчає його звичаї, потреби, погляди. Він переймається складними проблемами взаємин селянства та інтелігенції й самотужки намагається їх розв'язати:

"Гарячої голови й роса не холодила, думку думка побивала, обертом у голові крутилися питання: як же бути? Чим засипати цю прірву між людьми? Коли дійдуть люде до згоди, до братнього життя?

Як одкрити очі цьому темному, безщасному, але безкрай милому людові, якого Оркадій зазнав однедавна, але щиро душно полюбив. Що він повинен зробити?” ( 2 , 96 ).

Для персонажів Дніпрової Чайки органічною є ідея практичного подвижництва - вчинками, справами, поворотами долі. Проте вони не культивують служіння-подвижництво як виключно одне-єдине життєве кредо.

Письменниця ще на межі ХIХ - ХХ століть відчула (чи зрозуміла), що життя має бути не лише аскетичною самовіддачею в ім'я нехай і соціально вагомої, необхідної доктрини. Вона відчула, що життя кожної індивідуальності насамперед має бути - її особистим життям, що у багатотисячолітній історії людства неухильно зростає вага людського "я” і це не забаганка окремої особистості чи груп особистостей: збільшення ваги неповторного людського "я” - це теж закономірність руху людської цивілізації.

Персонажі Дніпрової Чайки доходять висновку, що суспільство не може і не зможе бути гармонійним, збалансованим без щасливого індивідуального "я”, без психологічно-соціальної реалізації кожної людської сутності. Письменниця впритул підійшла до проблеми гармонії "я” особистості та долі суспільства, "я” особистості та долі нації. Самопожертва стає абсурдною драмою, коли вона (самопожертва) побудована на деіндивідуалізації, на самонівелюванні, коли губиться, гасне неповторність аури кожного індивідуального "я”.

У цьому річищі розмірковує Антоніна Павловна - персонаж з психолого-інтелектуального оповідання "Тень несозданных созданий” і палко, з певною патетичністю й болем-самоаналізом, виголошує, звертаючись до гурту, такі думки:

"Ви молоді! Не розмінюйте сили своєї душі! Не давіть її, яка б не була вона, во ім'я хоч би й найсвятіших речей, бо й сама святощ оскверниться жертвою самовбивства і дасть вам, замість вінця, тільки гризоти своєї совісті - чуєте? - своєї власної, сидячої там на самому споді совісті, не моралі, не суду людського” ( 2 , 57 ).

Антоніна Павловна - ця, як вона сама себе називає, "тень несозданных созданий”, напрочуд обдарована натура, що повною мірою так і не змогла себе реалізувати, - з фатальною гостротою відчуває потребу для непересічної особистості у гармонії її внутрішніх сил з їхнім зовнішнім спрямуванням. Вона послідовно й натхненно формулює концепцію важливості внутрішнього комфорту, самореалізованості, самоутвердження для особистісного "я”.

Антоніна Павловна вважає, що життя не є схемою чи програмою, а тим більше не є наслідуванням. Життя для неї - це "я”-реалізація, "я”-шлях, "я”-доля. Людина має зберігати й оберігати власну неповторність, особистісність, і це, на вистраждане переконання героїні, є сенсом, вищою цінністю людського розвитку. Вона пристрасно викладає свою етико-світоглядну концепцію здивованим і зачарованим слухачам:

"Ви, молоді, це звертаюся до вас! Перше, ніж виступити на шлях життя, перше, ніж назброїтися усяким знаттям, нахиліться до самого дна душі, витягніть те маленьке залякане і затоптане я, придивіться до його оригінальних сил та й розвивайте тільки їх. Не бійтеся, що там будуть і хиби, будуть і зла: бійтеся тільки чужу душу, яка попадеться на дорозі, безневинно топтати.

Не ставте собі метою ні матеріальні достатки, ні людську пошану. Не силкуйтеся зробити себе кращими по чужому рецептові. Не йдіть битими шляхами, перетоптуйте краще свої стежки, хоча й би через каміння, колючки, болота.

Трудно буде, тяжко - хай! Але й покрепшить вас праця. А загинете - краще загинути на своєму власному шляху.., ніж перенести через усе життя оберемок непочатих сил і під старість почувати холод і жах обступивших тебе "Теней несозданных созданий”. - Голос її задзвенів і увірвався, як ляснувша струна.

Ніхто не ворохнувсь” ( 2 , 61 ).

Життя для Антоніни Павловни - концептуально домінантного персонажа з оповідання "Тень несозданных созданий” - є максималістськи втіленою версією свого, єдино можливого, неповторного шляху. Ця думка є важливою для розуміння відмінних якостей як прози, так і поезії Дніпрової Чайки.

Характеризуючи свої прозові твори, письменниця наголошувала на їхній граничній реальності. Свою роль як митця вона вбачала в образній інтерпретації реальних подій. Вона підкреслювала, що "в основу кожного оповідання чи нарису … ліг д і й с н и й ф а к т (розрядка письменниці - Я.Г.), оточення ж, обробка й характеристика дійових осіб часом мої, часом такі, які були в дійсності, і хто переживав разом зо мною те саме, впізнає ґрунт цих творів” ( 1 , 8 ).

Вагоме місце у художньому розвитку Дніпрової Чайки посідають поезії в прозі. В них у концентрованій формі відбито романтичний характер її світовідчуття, схильність до романтичних алегорій, символів, розгорнутих метафор, ритмомелодики, патетики. У своїх лірико-прозових творах ("Суперечка”, "Скеля”, "Морське серце”, "Дівчина-чайка”, "Шпаки”, "Самоцвіти” тощо) письменниця розмірковувала над основними аспектами життя людини й природи: сутністю зради й духовної стійкості, силою добра і небезпекою бездіяльності, величчю морської стихії та самопожертви в ім'я людей.

Поезії в прозі Дніпрової Чайки, об'єднані назвою "Морські малюнки”, стали помітним внеском до алегорійно-поетичної прози кінця ХIХ – початку ХХ століття, репрезентованої творами В.Стефаника, О.Кобилянської, М.Коцюбинського, Максима Горького.
Случайные рефераты:
Реферати - Микола Куліш та його зв’язок з театром "Березіль"
Реферати - Жанрові константи і модифікації новели ХХ ст
Реферати - Життя та творчість Михайла Старицького
Реферати - Павло Тичина
Реферати - Пантелеймон Куліш - життєвий та творчий шлях
Реферати - Новаторство в поезії Павла Тичини
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 3
    Гостей: 3
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта