Іван Світличний. Духовна драма Шевченка
Коли цю моральну сентенцію, що нею починається Шевченкова «Катери­на», вважати лейтмотивом поеми, ідеєю, що організовує поетичну структуру твору, тоді мало важить, як витлумачуватимуться інші мотиви та образи: в усіх випадках трагедія Катерини не переростає рамок побутової історії, особистої трагедії дівчини, зневаженої нечесним спокусником, а посилання на суспільні обставини й типовий характер трагедії можуть підкреслити її громадську вагу і значущість, однак далеко не вичерпають суспільно-художньої концепції Шевчен­ка. Справжня трагедія Катерини набагато серйозніша. Мало сказати, що вона не зводиться до суто побутової моралі, сформульованої (в дусі Квітки) на початку поеми — та мораль скоріше відбиває художню інерцію, літературну традицію, якої молодий талант не міг ще подолати, але вона не має заступати того, що вже тоді, в початковий період, Шевченко вийшов далеко за межі квіткіанського мора­лізаторства і відтворив трагедію набагато глибшу, суспільнішу, значущішу і від моралі, проголошеної на початку поеми, і від традиційного предмету тодішньої літератури взагалі.

Історія Катерини подана в контексті глибинного суспільно-психологічного досвіду українського народу, і без виявлення цього контексту годі й пробувати усвідомити вибухову силу вже ранньої поезії Шевченка.

Саме кохання не є предметом уваги Шевченка: говорить про нього букваль­но кількома рядками. Власне трагедія героїні починається після кохання, коли ...слава на все село Недобрая стала.

Катерину, що полюбила москалика,

Як знало серденько, — недобрая слава бентежить мало:

Нехай собі тії люде, Що хотять, говорять...

Самовіддана в коханні, вона йде на все і навіть доля покритки її не лякає: Не зчулася, та й байдуже, Що коса покрита: За милого, як співати, Любо й потужити.

Та нехтувати, як зараз би сказали, громадською думкою Катерині доводить­ся недовго: коли її «незаконне» кохання стало відомим, вона не може вийти на­віть з хати, показатися на людські очі:

...дівчата на вулиці Без неї співають, —

а вона навіть по воду йде опівночі, «щоб вороги не бачили», й, повернувшись додому, буває весела і рада, якщо її ніхто не бачив.

Справжнє лихо спіткало її, коли народилося дитя:

Люди-вороги

Чинять свою волю —

Кують речі недобрії,

Що має робити?

І поет, передчуваючи трагедію, вигукує:

Катерино, серце моє! Лишенько з тобою!. Де ти в світі подінешся З малим сиротою? Хто спитає, привітає Без милого в світі?

От суть, жах Катерининого життя: лихо не в тім, що син лишився без бать­ка; трагедія їх обох у тому, що чужі люди для них — вороги, а «батько-мати —чужі люде», і в цілому світі від них нікуди подітися. Рідні батьки виганяють її з рідної хати, а про чужих вона тільки й думає,

Щоб грішної на сім світі Люде не займали...

І коли Катерина, проклята батьками, зневажена чужими, має йти світ за очі, поет знов вигукує:

Отаке-то на сім світі Роблять людям люде! Того в'яжуть, того ріжуть, Той сам себе губить... А за віщо? Святий знає.

Тепер, простежуючи долю Катерини аж до трагічного фіналу, Шевченко раз у раз повертається до теми лихих людей, людей-ворогів, як до найголовнішої, якщо не єдиної причини моральних тортур героїні. Його віра знає саме те, що Катерина в своєму нещасті виявилась цілком самотньою і підтримати її бодай добрим словом нікому:

Де ж ті люде, де ж ті добрі,

Що серце збиралось

З ними жити, їх любити?

Пропали! Пропали!

...Кого Бог кара на світі,

То й вони карають...

Люде гнуться, як ті лози,

Куди вітер віє,

Сиротині сонце світить ...

(Світить, та не гріє) —

Люде б сонце заступили,

Якби мали силу,

Щоб сироті не світило,

Сльози не сушило.

А за віщо, Боже милий!

За що світом нудить?

Що зробила вона людям?

Врешті, зневірившись у людях, доведена до відчаю, Катерина вирішує на­класти на себе руки і наостаннє, думаючи, що буде з її сином, як він житиме, де ночуватиме, примовляє:

З собаками, мій синочку,

Кохайся надворі!

Собаки злі покусають,

Та не заговорять,

Не розкажуть, сміючися...

Важко навіть уявити більшу зневагу до людей, більшу зневіру в них, такий ступінь неприйняття, коли навіть злі собаки для неї— краще товариство, ніж «добрії люде». Люди гірші від собак — отакий остаточний присуд знедоленої героїні і такий же підтекст усієї поеми Шевченка.

Тим часом трагедія Катерини у творчості Шевченка— не випадкова, колізія — протиставлення зневаженої людини ворожому і жорстокому загалові — повторюється в нього від твору до твору, від теми до теми, від року до року, і завжди люди— носії зла, причина нещастя, вони— лихі, жорстокі, недобрі, безсердечні. Дівчина-Тополя, Утоплена, Сліпа (з російської поеми «Слепая»), Сова, Лілея, Відьма, Княжна, Максим з «Москалевої криниці» — всі вони і бага­то інших знедолених і зневажених, що за них збунтувалося обурене серце поета, занапащають своє життя, гинуть, божеволіють, всі вони переживають страшні трагедії, кожен свою і кожен по-своєму, але в глибинній суті своїй їхні долі — то варіанти або фрагменти єдиної, спільної для всіх жахливої всенародної трагедії — трагедії тих, кого люди-вороги невідомо за що і невідомо для чого цькують, зневажають, доводять до розпачу й смерті. І коли ми читаємо скарги Сліпої:

И в шитом шелковом жупане,

И в серой свыти люди злы.

Я из села в село ходила,

А горе шло передо мной.

Я горько плакала, молилась

И все смеялись надо мной.

Покрыткой, дурой называли,

И даже нищие чуждались.

Во всей Украине родной

Мне места не было одной.

Коли ми чуемо це, стає очевидним, що доля Сліпої так повторює долю Ка­терини, ніби вони рідні сестри, і не треба навіть щось міняти в тексті, щоб слова однієї могла вільно, як свої власні, повторити інша. Оцінка злих і жорстоких людей в устах однієї і другої збігаються майже дослівно: для Катерини люди гірші за собак, а Оксана, дочка Сліпої, говорить:

Пойдем мы в лес волков ласкать;

Ведь люди врут, что волки злые,

Волки нас любят — право так!

І в такий спосіб надає перевагу... вовкам. Збожеволіла Сова збирає на сміт­никах черепки:

Уночі розхристана

І простоволоса

Селом ходить — то співає,

То страшно голосить.

Але поет не обмежується картиною божевілля і доповнює її такими промо­вистими словами:

Люди лаяли... бо, бачте,

Спать їм не давала

Та кропиву під їх тином

І бур'ян топтала.

Діти бігали з паліччям

Удень за вдовою

По улицях та, сміючись...

Дражнили Совою.

І тут ми бачимо знову, що всяка трагічна тема у Шевченка переходить у глибинну ідею протиставлення черствих, безсердечних людей людям чистим і добрим, і саме протиставлення й протиборство є першопричиною найстрашні­ших людських трагедій.

Люди горді, неправедні,

Своїм судом судять

нещасну Відьму, хоч вона й жила собі святою,

Болящих лічила,

А з убогим останньою

Крихтою ділилась.

Шерега знедолених, гнаних людьми жертв загальної несправедливості над­то велика, жорстокість, якої вони зазнають, здається нам надто страшною, і ми — звичайно ж людинолюбці й патріоти! — не можемо всерйоз припустити, щоб так чинили наші діди й прадіди — предки не лише кревні, а й соціально-класові, такі ж знедолені низи, як ті, кого вони кривдили, цькували і занапащали. Нам буває незручно за такий, м'яко кажучи, нешляхетний родовід, і ми при нагоді силкує­мося його підчистити, підправити, облагородити, себе й інших переконати, що страшні жертви — то справа рук жорстокого панства, а прості люди, трудящий загал, виступають за нашим сценарієм історії тільки в страдницько-жертовній ролі.

То суща правда: Шевченко, сам колишній кріпак, ніколи, ні на мить не забу­вав ні гіркої долі своїх рідних братів і сестер, ні злигоднів усього покріпаченого українського люду і таврував люте панство всюди, завжди, без жалю і милосердя. Та— великий реаліст— Шевченко мужньо дивився правді в вічі і бачив, як підневільне життя здеморалізувало найширші верстви простих, покріпачених людей, як здичавіли вони в своєму тваринному бутті, здеградували до страшного в своїй реальності людожерства. Моральна деградація народу була для Шевченка доконаним фактом, і він не пробував її зменшити хоча б так, як це робили сенти­ментальні ліберали, малюючи невинних і від природи добрих янголів-пейзанів, що терпіли кривди й незгоди тільки'через підступних зміїв-спокусників, своїх експлуататорів: він не зводив народолюбства до простого протиставлення добрих селян і злих поміщиків, як це робили, апелюючи до совісті самих кривдників, його сучасники, добрі землячки-патріоти, знічені не так самою кривдою, як її крайнощами. І ніби передчуваючи запізнілі потуги ображеного людинолюбства, що і через сто років пробуватиме ретушувати й виглянцювати «Кобзар» у стилі простацької схеми — «добрі люди — лихі пани», Шевченко (в поемі «Слепая») наголошує:

И в шитом золотом жупане,

И в серой свыти люди злы!

А в «Москалевій криниці» (1847) оповідач, розказавши, як заздрі і ненасит­ні сусіди підпалили хату двох сиріт тільки за те, що вони самі «мозолями вибили­ся в люди», від себе пояснює:

Нехай би вже були непевні

Які вельможі просвіщенні,

То і не жаль було б; чи так?

А то сірісінький сіряк

Отак лютує.

А через кілька рядків герой твору знову додає:

До стебла все погоріло,

І діти згоріли,

А сусіди, і багаті,

-І вбогі, раділи.

Багатії, бач, раділи,

Що багатше стали,

А вбогії тому раді,

Що з ними зрівнялись!

Сірісінький сіряк... і багаті і вбогі, і «в шитом... жупане, и в серой свыти» — яке це все далеке від тієї зручної своєю простотою схеми, яку за Шев­ченка і для Шевченка придумали його коментатори!

Люди злі, люди лихі, люди жорстокі — безугавно повторюють герої Шев­ченка, і життєві колізії, в яких вони опиняються, нічого іншого підказати їм не можуть: як інакше назвати тих, хто доводить до відчаю, божевілля і смерті?

Люди злі, люди лихі, люди жорстокі — варіює на всі лади і сам поет, від свого імені.

Злі пани, вельможі — і тут дивуватися не доводиться: на те вони й гнобите­лі. Але злі й лихі також і затуркані, забиті «сірісінькі сіряки». Зло повсюдне, всезагальне, і сховатися від нього людині нікуди. Сам Шевченко на цьому ґрунті пережив страшну духовну драму — не меншу, ніж його герої, що з розпуки боже­воліли і занапащали своє життя. Тільки його драма була не так особиста, як сус­пільна, не так побутова, як політична. Звичайно, суто особисті моменти поетово­го життя — та ще такого поета, як Шевченко, органічно входять в його духовний світ і творчість, і слова «Історія його життя — історія його народу» не тільки влучні, а й глибоко характерні: важко уявити, якою б була поезія Шевченка, якби замолоду він не був сам кріпаком, а пізніше не був запроторений рядовим солдатом в пустелю. І заборона писати й малювати. Якби в нього склалося щасливе родинне життя... Якби... Якби... Якби...

Тих «якби», що так або інакше позначилися на його творчості, можна на­звати десятки. А все ж духовну драму Шевченка ці тяжкі життєві обставини підсилювали і зміцнювали, але не визначали. Драма його зародилася на самому початку творчої біографії, зріла протягом кількох років і своєї кульмінації сягнула в період «Трьох літ», а потім, то затихаючи, то підсилюючись, звучала на високій трагічній ноті протягом усього поетового життя.

У поезії «Три літа» Шевченко, оглядаючись на історію свого духовного роз­витку, осмислюючи кардинальні зміни у своїй творчості, приходить до невтішних для себе, але категоричних висновків. Раніше він був настроєний ідилічно:

Серце люди полюбило

І в людях кохалось,

І вони його вітали,

Гралися, хвалили...

Та це тривало недовго, і от:

Невеликії три літа

Марно пролетіли...

А багато в моїй хаті

Лиха наробили.

Спустошили убоге

Моє серце тихе,

Погасили усе добре,

Запалили лихо...

Поет, як він каже, прозрівати став потроху, а прозрівши, вжахнувся:

Кругом мене, де не гляну,

Не люди, а змії...

І тепер я розбитеє

Серце ядом гою,

І не плачу, й не співаю,

А вию совою. .

Так стався крутий злам у поетовій творчості не суто літературний, не в пое­тичній техніці і не в якихось другорядних моментах художнього світовідчуття, а в самій основі світогляду. Поет, якщо повторити згадувані вже слова з «Катерини», сподівався добрих людей, що серце збиралось з ними жити, їх любити, але життя розбило його ілюзії, його сподівання, і він побачив, що навколо нього «нема добро творящого, нема ні одного» («Псалми Давидові»); що замість сподіваних людей — не люди, а змії. Ось чому поет пориває зі своїми ілюзіями й надіями так рішуче і категорично, ось чому повороту до минулого його не має бути.

Проспівавши тепер «амінь» всьому веселому від нині і до віку, поет зверта­ється до своїх читачів:

Отаке-то! Що хочете,

То те і робіте:

Чи голосно зневажайте,

Чи нишком хваліте

Мої думи, — однаково

Не вернуться знову

Літа мої молодії,

Веселее слово

Не вернеться... І я серцем

До вас не вернуся.

Так усвідомлював Шевченко власну трагедію, коли вона вже визріла, коли поет пройшов її кульмінацію. Але сама трагедія готувалася роками і виявлялася в різних формах. Почалася вона, можна сказати, вже тоді, коли Шевченко оплаку­вав долю занапащеної «добрими людьми» Катерини та її сестер по нещастю, коли він оспівував одинокого кобзаря Перебендю, що ховається від людей:

В степу на могилі, щоб ніхто не бачив,

Щоб вітер по полю слова розмахав,

Щоб люде не чули... —

тікає від людей, а думками лине в небо:

...бо на землі горе,

Бо на їй, широкій, куточка нема

Тому, хто все знає, тому, хто все чує...

Бо люди, якби вони почули,

...що він, одинокий,

Співа на могилі, з морем розмовля...

Дурним би назвали, од себе б прогнали.

У цій поетичній декларації, в самому образі Перебенді, що свої високі думи мусить співати самотньо, «щоб люде не чули», вже можна вбачати зав'язку і початок тієї драми, що визріла в поетичній душі за кілька років, тієї колізії поета іі людей, що стала справжньою трагедією його життя. [...]

Десь за рік до своїх підсумкових «Трьох літ» Шевченко написав поезію, що розпачем і безнадією вирізняється навіть з-посеред Шевченкових далеко не ма­жорних творів:

Чого мені тяжко, чого мені нудно,

Чого серце плаче, ридає, кричить,

Мов дитя голодне? Серце моє трудне,

Чого ти бажаєш? Що в тебе болить?

Чи жити, чи їсти, чи спатоньки хочеш?

Засни, моє серце, навіки засни

Невкрите, розбите, — а люд навісний

Нехай скаженіє... Закрий, серце, очі.

Якби, не знаючи цієї поезії, раніше прочитати її окремо від інших творів Шевченка, можна було б подумати, що її автор — якийсь декадент-мізантроп, співець розпачу і безнадії, скиглій, що не бачить нічого світлого й святого. У цьому можна знайти свою рацію, якщо не дошукуватися ні суті того розпачу, ні його причини. Якщо всякий розпач ставити поетові на карб тільки тому, що він, розпач, нам не імпонує, то Шевченко, певна річ, виливаючи свою думку на папір, найменше думав про те, що й кому імпонує, найменше хотів підроблятися під чужі смаки і догоджати їм. Він писав, що було в нього на серці, а серце його шматувала велика трагедія розчарування в людях, трагедія краху юнацьких ілю­зій, трагедія зневіри і розпачу.

При загальному затишші, при вселюдській упокореності й апатії, в час, ко­ли «люд натомлений і все спочиває», поет, немов окаянний, день і ніч плаче на розпуттях велелюдних, а його ніхто не бачить.

І не бачить, і не знає —

Оглухли, не чують;

Кайданами міняються,

Правдою торгують.

І Господа зневажають, —

Людей запрягають

В тяжкі ярма. Орють лихо,

Лихом засівають...

І поет, вражений в саме серце, пророкує «недолюдам, дітям юродивим» скору, жахливу і неминучу загибель, малюючи апокаліптичну картину неминучої загибелі, майбутньої кари, що впаде на голови байдужих, одурених, жорстоких людей. [...]

Та все ж цей розпач, природний у такому стані, не сильніший за той, що ви­являвся у період «Трьох літ», а головне — він виростає з того ж самого кореня, що й раніше: з конфлікту поета і «людей», з відчуття своєї суспільної самотності. Взагалі давні і сталі мотиви Шевченкової творчості не уриваються, тривають, тільки видозмінюються залежно від певних умов і частіше, ніж раніше, перехо­дять в особистий, інтимний план. Тема особистої долі, самотності, родинної невлаштованості, як легко бачити, щільно пов'язана з генеральним конфліктом, відображеним у його творчості — конфліктом доброї людини і бездушного зага­лу, конфліктом поета і «людей», вона, власне, є моментом цього конфлікту, і заро­дилася й розвивалася вона разом із самим конфліктом, як його поетична варіація. Уже на самому початку творчості, у вірші «На вічну пам'ять Котляревському», Шевченко нарікає на свою самотність, пише, що він — одинокий сирота на світі в чужому краю, — і тим визначає одну з найпостійніших і найповажніших тем своєї поезії. А потім тема самотності, сирітства, родинної невлаштованості пере­ходить із твору в твір, варіюючись на різні лади, то набираючи лейтмотивного статусу, то виявляючись як неодмінний супровід основної теми.

Образ сироти, такий частий у поезії Шевченка, переростає родинно-побутові рамки, розширюється, набирає суспільно-політичного звучання, стає містким і вагомим символом самотності, неприкаяної людини взагалі.

Відірваний від своєї матері України, Шевченко спершу відчуває себе само­тнім сиротою саме тому, що живе на чужині і не бачить рідного краю. Набридли­вим лейтмотивом звучить йому думка про те, як тяжко, важко в світі жити сироті без роду, а надто, коли «кругом чужі люде»; йому здається, що доля йому не усмі­хнеться, аж поки він «ляже в чужу землю, в чужій домовині», поки не засиплють чужим піском очі. Думкою він лине на Україну, бо

Там широко, там весело

Од краю до краю...

Лише іноді в душу поета закрадається сумнів: чи справді так добре було б йому на Україні, як він сподівається?

А може, я й темний,

Нічого не бачу,

Злая доля, може, на тім боці плаче,

Сироту усюди люди засміють.

Та сумнів він одразу ж гасить, і люди, що сміються над сиротою, його не лякають.

Нехай би сміялись, та там море грає,

Там сонце, там місяць ясніше сіяє,

Там з вітром могила в степу розмовля,

Там не одинокий був з нею і я.

І свої думи, свої діти він посилає в рідний край, на Україну, пророкуючи їм щасливу долю:

Там найдете щире серце І слово ласкаве. Там найдете щиру правду, А ще, може, й славу...

Свою особисту долю, а потім і свій тюремний світ Шевченко з самого по­чатку пов'язав з метою України, і розв'язання всіх особистих проблем уявлялося йому в поверненні на Україну і злитті з нею. Іншим способом позбутися самот­ності і сирітства для Шевченка були самі витвори його фантазії, поетичний світ, що нерідко заміняв йому світ реальний.

Я не одинокий, я не сирота,

Єсть у мене діти... —

вигукує поет, пишучи «Гайдамаків», і трохи згодом додає:

Я не одинокий, є з ким в світі жить;

У моїй хатині, як в степу безкраїм,

Козацтво гуляє, байрак гомонить;

У моїй хатині сине море грає,

Могила сумує, тополя шумить.

Тихесенько Гриця дівчина співає, —

Я не одинокий, є з ким вік дожить.

Життя серед власних образів, серед мрій і фантазій у Шевченка не є тим, що стосовно інших поетів літературознавці називають втечею від дійсності, солодким самообманом. Навпаки, якщо виходити з конкретної життєвої ситуації Шевченка, можна пересвідчитися, що це— скоріше своєрідний спосіб прилу­чення до суспільного життя України, своєрідна форма освоєння моральних засад народу. Та все ж це була фантазія, а таку живу і дійову натуру, як Шевченко, на­віть найактуальніші фантазії не могли задовольнити, тим паче не могли заступити реальне життя, а повертаючись до сучасності, поет знову й знову бачить навколо себе суспільний вакуум — глухоту й байдужість одних, ворожість і агресивність інших, і знову мотиви самотності, сирітства і родинної невлаштованості звучать сильніше і сильніше, виявляючись важливим чинником загальної суспільної драми поета. Тим паче, що сподівання на щире слово, серце ласкаве, якими, гадає Шевченко, могли б зустріти його думи в рідному краю, не справджуються, і не­вдовзі вже в поемі «Слепая» (1842) стан свого конфлікту з людьми він визначає такими словами:

Я трепет сердца навсегда

Оледенил в снегах чужбины,

И только звуки Украины

Его тревожат иногда...

Но глухо все в родном краю!

Я тщетно голос подаю,

Мне эха нету из дубровы

Моей козачки чернобровой.

Там все уснуло! Пустота

Растлила сердце человека,

И я на смех покинут веком —

Я одинокий сирота!

Після цього були ще «Три літа», але вони загострили конфлікт поета з «лю­дьми» до непримиренності, довели до трагічного розриву, і невідомо, яким річи­щем розвивалась би далі творчість Шевченка, якби арешт і наступна солдатчина не зняли певною мірою цей мотив з порядку денного, саме певною мірою, бо цілком ані розв'язати, ані усунути його вже не було можливості, і він живе далі в поезії Шевченка аж до самої його смерті. Хоча в часи солдатчини та після неї дедалі частіше переходить у мотиви особистої недолі, родинної невлаштованості і відчуття непотрібності нікому.

У період «Трьох літ», коли конфлікт поета з людьми сягнув свого апогею, в поемі «Невольник» Шевченко писав про себе вже заупокійним тоном:

...Минає

Неясний день мій; вже смеркає.

Над головою вже трясе

Косою смерть. І поховають, А там і слід мій занесе — Холодний вітер. Все минає.

Варто задуматися: ці страшні слова Шевченко написав, коли йому минув 31 рік! Тридцятирічна старість! — це звучало б дивно, якби не було у Шевченка так серйозно і трагічно. [...]

Крім того, родинно-побутові теми й мотиви, такі природні в поезії взагалі, отже, і в поезії Шевченка, також не протиставляються тут мотивам суспільно-політичним як противага, як альтернатива, а сплітаються з ними, доповнюють їх, розвивають конфлікт поета з «людьми», до того ступеня, коли він стає все-об'ємним, підпорядковуючи собі всі сфери життя, в тому числі й інтимно-особистого. І, може, великою мірою саме через таке взаємопроникнення й орга­нічну єдність, гармонію різних життєвих сфер у Шевченка, коли трагедія, визрі­вши в одній, неодмінно зачіпає й усі інші; може, саме тому й родинно-побутові мрії поета спіткала та сама доля, що й суспільно-політичні: вирватися з поля трагічної самотності поет не міг ніяк. А, власне, розмежувати різні форми вияву Шевченкової трагедії, визначити, де починається одна і кінчається інша, буває неможливо, і коли, скажімо, поет творить ще один реквієм собі самому, він. пише:

Минули літа молодії, Холодним вітром од надії Уже повіялр. Зима! Сиди один в холодній хаті, Нема з ким тихо розмовляти, Ані порадитись. Нема! Анікогісінько нема!

І тут помилився б той, хто здумав би звести трагедію поетагвиявлену в цій поезії, до побутового рівня, — вже хоча б тому, що не десь, а в цьому ж таки вірші говорить поет про «думу вольную», про «думи гордії». Та й без цих слів у загальному контексті Шевченкової творчості ділити його поезію на побутову й політичну неможливо. Тим паче, що й тепер «чистий» побут не витіснив у Шев­ченка «чистої політики», і нас не дивує не так те, що в нього з'явилися нові теми й мотиви, як те, що трагічний конфлікт поета з «людьми» продовжує жити й у визрілій у період «Трьох літ», уже класичній, традиційній для його поезій формі.

У вірші «П. С.» (1848) Шевченко малює скупий, але виразний портрет нові­тнього українського пана, «годованого кабана», «презавзятого патріота», що

У свиті ходить меж панами,

І п'є горілку з мужиками,

І вольнодумствує в шинку, —

а разом з тим «в селі своїм дівчаток перебирає» та плодить байстрят. Портрет такий виразний, образ такий суспільне вагомий, що його можна мати за самодо­статнє художнє відкриття. Та Шевченко самим портретом не задовольняється; більше того, не це є головним у поезії «П. С». Атестувавши так свого героя, поет вигукує:

...Кругом паскуда!

Чому ж його не так зовуть?

Чому на його не плюють?

Чому не топчуть?!

Він таврує докором і зневагою уже не «годованого кабана», а його покірні жертви за їхню покірність:

...Люде, люде!

За шмат гнилої ковбаси

У вас хоч матір попроси,

То оддасте. Не жаль на його,

На п'яного Петра кривого,

А жаль великий на людей,

На тих юродивих дітей!

Слова про гнилу ковбасу, афористично влучні, стали, як приказка, словами напохваті, і ми їх завжди при потребі стосуємо до своїх ворогів, різного роду запроданців, саме в цьому вбачаючи найбільшу їхню актуальність. А за такою утилітарністю забуваємо або не помічаємо того страшного у своїй суті змісту, який вони мали свого часу в контексті всієї Шевченкової творчості. Шевченко адресує їх не окремим виродкам і навіть не якійсь більш або менш численній суспільній групі — а всьому тому загалові, який він охоплює соціологічне нечіт­ким, але художньо містким словом «люде», — тій масі народу, в яку він раніше так палко вірив, на яку так довірливо і щиро покладався і в якій — у період «Трьох літ»— розчарувався так боляче і жорстоко. Викриття панства, в тому числі і ліберального «мужикофільства», не було для Шевченка головним худож­нім завданням; то було, на його думку, зло неприховане, самоочевидне, і його не бачив тільки той, хто не хотів бачити. Поета тому обурює не так саме зло, як ті, хто з ним мирилися, хто за шмат гнилої ковбаси стає слугою і посібником зла. Поезія «П. С» написана десь через рік після арешту й суду, але витримана в тако­му дусі, що, не знаючи справжньої дати її написання, її можна було б віднести до періоду «Трьох літ» — так мало змінилося щось в ідейно-художніх засадах Шев­ченка внаслідок судової розправи і солдатської неволі, так непідкупно вірно беріг він всі свої високі принципи «золотого віку» своєї творчості.

Не відступився Шевченко від тих принципів і пізніше: власне, він залишив­ся вірним їм до останнього подиху, до останнього слова, що вийшло з-під його пера. Солдатська кріпаччина не зламала художнього духу поета, і з неволі він повернувся таким самим, як і був до неволі, — це істина загальновідома, і викли­кати сумнів вона може в людей аж надто тенденційних. Та тут важливо завважи­ти, що Шевченко за цей час нічого посутньо не змінив і в оцінці суспільно-політичної ситуації на Україні, яку він з таким болем і самовідданістю виробив у собі в період «Трьох літ». І довгі й тяжкі роки ізоляції анітрохи не пом'якшили гостроти його трагічного конфлікту з «людьми». Уже відбувши кару, повертаю­чись із неволі на дуже відносну і умовну свободу, Шевченко в Нижньому Новго­роді пише «Юродивого» — один з найкатегоричніших для теми «поет і люди» творів. Як звичайно, поет не багато уваги приділяє царським «сатрапам-ундірам», їхній моралі, їхнім злочинам проти народу. Одразу він переходить до основної теми — пасивності, упокореності загалу, «людей»:

А ми дивились, та мовчали,

Та мовчки чухали чуби.

Німії, подлії раби.

Підніжки царськії, лакеї

Капрала п'яного!

І, тавруючи донощиків і фарисеїв у «мережаній» лівреї, Шевченко накликає на їхні голови найбільшу з можливих кар — погибель:

О роде суєтний, проклятий,

Коли ти видохнеш?

Страшні слова! Немилосердні слова! А ще страшніше, що вони адресовані не катам і тиранам, а своїм же землякам, кревним і суспільним своїм побратимам.

Не сотні вас, а міліони

Полян, дулебів і древлян —

так визначає адресатів своєї святої ненависті сам Шевченко. І коли з-посеред них знайшовся сміливець, що в морду заточив капрала, та ще й у церкві, то він для Шевченка— «один козак із міліона свинопасів», а ті мільйони— «юродиві»! — тим часом... оголосили юродивим святого лицаря. Сміливця, звичайно, заслали на каторгу.

Драма та — не в долі однієї людини, хоча б і святого лицаря, а в тому, що юродивим його зробили самі ж юродиві, заради яких і підняв руку святий лицар на сатрапа-капрала. Це ті самі «люде», з якими поет зайшов у конфлікт уже давно і воював проти них невтомно, воював проти них, але водночас і за них і часто себе не відмежовував від них. І те, що в «Юродивому» поет починав від першої особи («А ми дивились і мовчали»), а потім переходить на другу особу («Не сотні вас, а міліони») — вельми характерно і показово для позиції поета.

Іван Світличний. Серце для куль і для рим. — К.: Радянський письменник,

1990.— С 349-377.
Случайные рефераты:
Реферати - Видатний український педагог В.О. Сухомлинський
Реферати - Мистецькі пошуки Михайла Жука
Реферати - Василь Стефаник
Реферати - Життя та творчість Павла Загребельного
Реферати - Життя та творчість Василя Еллана-Блакитного
Реферати - Казка як жанр
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 97
    Гостей: 97
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта