Іван Нечуй-Левицький (1838-1918) Біографія
І. Нечуй-Левицький належить до числа пись­менників, творчість яких упродовж п'ятдесяти років «працювала» на звільнення народу з-під духовного і національного ярма.

І. Левицький-громадянин сформувався рані­ше, ніж І. Нечуй-Левицький-письменник. Літе­ратурну діяльність він почав у ЗО років, коли події минулого і сучасного міг оцінювати усві­домлено й тверезо, коли дума про народ, дра­матизм його долі цілком полонили його чуйне серце.

70—90-ті роки — час, коли письменники різних напрямів із цікавістю вдивлялися і вивчали народ, «обмальовуючи його становище і мате­ріальне і моральне, обмальовуючи й його добрі моральні виявки і недобрі, його доброчинки й злочинки, добрі, світлі й погані, темні прикме­ти національної вдачі, його темноту й непросвіт-ність, через котру він мусив підпадати під усяку експлуатацію, не маючи ніякого втямку ні про свої соціальні, ні про свої людські права. Народ став в поезії і взагалі в письменстві об'єктом пильного навигляду й виучування» [10, 164].

І. Левицькому не треба було «ходити в на­род», щоб пізнати його життя. Гострий розум і чутливу душу одержав у спадок від батька, ма­тері, няньки, сільського оточення, від розкіш­ної природи Надросся. «Обвіяний духом поезії пісень, неба, тепла, квіток, він неначе бачив душею свою Україну, свою дорогу Україну бу-дущого часу. Вона вся вставала перед ним гар-

1Нечуй-Левицький І. Загальний огляд найновішої русь­ко-української літератури // Зібр. творів: У 10 т. — К., 1968. — Т. 10. — С. 164. Далі, посилаючись на це видання, зазначаємо у дужках лише -том і сторінку.

195

на, як рай, чудова, як дівчина першої пори своєї краси, вся заса­джена садками, виноградом і лісами, вся облита ріками й каналами, з багатими городами і селами» [2, 149].

Біографія

Іван Семенович Левицький народився 25(13) листопада 1838 року в місті Стеблів (тепер Корсунь-Шевченківського району) на Черка­щині в родині сільського священика.

Батько, Семен Степанович Левицький, священик з діда-прадіда, був начитаним, талановитим, національно свідомим чоловіком. У його бібліотеці «не було ні Пушкіна, ні Гоголя, але була «Історія Малоросії» Бантиш-Каменського й Маркевича, була Літопись Самовидця і інші книжки, що тоді виходили. Він любив говорити проповіді по-україн-ській, часто розказував про право українського народу й славу, дуже був радий, побачивши українську Євангелію Куліша і просив мене достати українську Біблію. В нього була вже українська ідея, що рідко трапляється між українськими священиками» [10, 263].

На жаль, його численні почини наштовхувалися на перешкоди, які не міг здолати сам. Створена ним початкова школа була закрита зразу ж поміщиком; написані українською мовою церковні проповіді заборонені Київською духовною академією, бо «язик проповідей не достоїн церковної кафедри»; «він на братські гроші поставив дом і думав закласти громадські крамниці, але не встиг цього зробити, бо швидко вмер» [10, 8].

У 40-х роках, познайомившись із П. Кулішем, під його впливом почав збирати народні пісні, народні перекази, давав переписувати їх своєму старшому синові Йванові.

Захоплено слухали діти розповіді батька про Різаний Яр, про Корсунь, де відбувалася битва Богдана Хмельницького з поляками; вчилися любити Україну. Розповіді батька про Запорозьку Січ запада­ли в душу, а уява, підкріплена живими свідками давнини (церква Спаса, давній вал, могили, Наливайків шлях) малювала тих, хто бився коло могил, хто лежав у них, хто йшов Наливайковим шля­хом у безсмертя.

Передавався дітям і батьків жаль, «що на Україну дуже насіли польські пани [...], що московщина заїдає наш язик і національність». Пізніше ця проблема стане центральною в його житті. У повісті «Над Чорним морем» (1888) герой дивиться на діда Хтодося, осяяног вогнищем, і порівнює його то з Гонтою, то із Залізняком з героїчної поеми Т. Шевченка «Гайдамаки», то з гоголівським Тарасом Буль­бою, спаленим польськими панами... Ось перед хлопцем постає обраг зрадника Андрія, сина Бульби, і душа хлопця проймається ненавис­тю: «Я почуваю в душі, що ненавиджу Андрія й ладен його вбити.

196

Козаки наступають на ворога. Люди падають. Я ладен стати з козаками і битись з ворогами. Почуваю, що ненавиджу ворогів».

Ворогами для Нечуя-Левицького згодом будуть усі, хто не давав розвиватися українському народові, забороняв його культуру, літе­ратуру, мову, визискував економічно, політично і духовно; знева­жав український народ як окремішну націю всіма способами і на всіх рівнях денаціоналізував його.

Розповіді батька про історичне минуле закладали підвалини любо­ві до України, її героїчної історії; духовність матері сприяла роз­виткові в майбутнього письменника здорових моральних засад.

«Мати моя, Анна Лукіянівна, з дому Трезвинських, була родом з Лебединського панянського монастиря, Чигиринського повіту», — читаємо в «Життєписі Івана Левицького (Нечуя), написаному ним самим» [10, 8].

Його мати розмовляла чистою українською мовою, зовсім по-народному, з приказками і прислів'ями. «Зрісши коло стін монасти­ря, — писав Нечуй-Левицький О. Кониському в травні 1876 p., — моя мати була дуже богомольна, любила молитись Богу з товстих полуставів, любила голосно читати вечорами житія святих. Читаючи житіє Іосифа Прекрасного, вона плакала, а я, слухаючи, плакав разом з нею» [10, 264].

Під впливом матері він став дуже богомільний: «Я ні разу не їв до служби, видержував тяжкий піст до плащаниці, до вечірньої води на голодну кутю, аж мені ставало нудно. Приїжджаючи додому, я читав житія святих і прочитав чотири прездорові книжки; і мені здавалось, що я буду на Афоні, або в Синаї, або в єгипетських лі­сах. Мені хотілось там бути, так мені подобалися картини аскетичного життя і та природа, що описувалась в житіях» [10, 266—267].

За традицією хлопець мав піти стопами батька. Він навчався в бурсі, духовній семінарії, закінчив Київську духовну академію (1865), але знехтував духовною кар'єрою — письменницька праця стала його метою, його мрією, що боролася з іншим бажанням: піти у фіваїдські печери і стати пустельником. «Темна ніч» і «веселий пишний ранок» сперечались безнастанно. «Темна ніч говорила мені за фіваїдські пе­чери, за молитви, за чорну одежу, говорила за рай. Пишний, весе­лий ранок говорить мені не те, але щось інше... Не молитва, а пісня йшла мені на душу...

... Буду писати вірші, складу віршами книжку таку, як «Катери­на»... напишу про діда Хтодося... про нещасних, прибитих бідою. Про їх, про їх!» [5, 143].

Переміг «пишний ранок». Левицький став письменником. Знайомст­во з літературою почалося в семінарії з ілюстрованих французьких романів, куплених на батьківські гроші, що призначались на гостинці: «Кривий біс» Лесажа, «Павло і Віргінія», «Дон Кіхот» Сервантеса, «Пертська красуня» Вальтера Скотта; «Божественна комедія» Данте,

197

а згодом твори Пушкіна і Гоголя. Найбільше вразили його страшні картини Дантового пекла. Крім того, між семінаристами поширюва­лись українські книжки і в рукописі Шевченкові вірші. До рук семінариста потрапив альманах «Ластівка», де було вміщено й твори Шевченка. Сила таланту Кобзаря навіки притягла до себе увагу Левицького. З цього часу він виявляє великий інтерес до українського життя, української книжки.

Аналіз «Автобіографії», мемуарних творів, статей і листів пока­зує, як захоплення книгами збагачувало знання Нечуя-Левицького, ширило кругозір, загострювало мислення, розвивало мову.

Незабутніми були враження Нечуя-Левицького від великої реа­лістичної зарубіжної літератури. Особливо це стосується драм Шіллера «Вільгельм Телль», «Дон Карлос», «Жанна д'Арк» з їхніми ідеями протесту проти деспотизму й натиску родинного, державного, гро­мадського. Лише такі історичні драми, сповнені сьогочасною ідеєю, зворушать душу читача, і навпаки, відсутність її уподібнить історич­ний твір до школярських історичних книжок — штучних, сухих і нудних. «В крузі так званої «чистої штучності», — писав він у «Кри­тичному огляді», рецензуючи історичну драму Марка Онука «Мотря Кочубеївна» і оперу Дмитра Старицького «Послідний кошовий запо­розький», — де поезія цурається всяких сьогочасних інтересів і має діло тільки з психічними силами людської душі, як великими, такі і нікчемними, історична драма може тільки справуватись в однім разі, тоді як вона буде воскрешати великі історичні характери, значні або своєю високою душею, своїм серцем, або своєю нікчемністю» [10, 63].

Керуючись такими теоретичними настановами, Нечуй-Левицький намагався викликати з давнього минулого великі або нікчемні харак­тери, які збуджували б філософську думку про недосконалість люд­ської натури, про змагання добра і зла, розуму і почуття, слабкого і сильного тощо. Та найголовнішим, найвартіснішим, що має харак­теризувати історичний твір, є щирий народний український дух, що виявляється насамперед у мові.

В образах минувшини можна легше і зручніше розвести націо­нальну ідею, показати її початок, її підстави, кінцевий наслідок і вплив на людей. Тільки в такому історичному творі «люде будуть читати про своє життя, про свої інтереси сьогочасності, будуть плакати не чужими, грецькими, римськими чи там якими пустими слізьми, а своїми власними, будуть сміятись не з давньої давнини, а самі з себе, з власного морального каліцтва» [талі само].

Історичні твори Марка Онука (псевдонім маловідомого драматурга С. Метлинського. — Авт.) та Д. Старицького (українського драматурга і режисера 60-х років XIX ст. — Авт.) позначені спотвореною ідеєю. В останнього найвищий ідеал запорожців (гайдамаків, козаків) — каяття перед білим царем у своїх гріхах та бажання одягнутися в солдатські шинелі, офіцерські мундири. «Словом сказати, — пише

198

Левицький-рецензент, — в драмі п. Старицького перевертенство українців у москалів, яке й тепер панує в наших вищих станах горожан чиновного, а особливо воєнного люду, і солдатська шинеля з'являється неначе янгол-благовісник з неба, віщуючи якесь незвичай­не щастя [...]. Запорожці й гайдамаки маються автором за розбишак, за злодіїв, і то після чудових «Гайдамак» Шевченка і «Коліїв» Кулі-Ша» [10, 70].

Чи варто було писати українську драму з такою ідеєю?! Чи не краще було б відразу «кутатись з головою в солдатську шинелю та й годі!» [10, 71], — запитує Нечуй-Левицький. Неприємно вразили рецензента і довгі діалоги з донцем російською мовою:

«Пора б нам перестати мішати в літературі горох з капустою, хоч наше життя ще й досі перемішане й переплутане. Не здається ж нам чудно, як в переводних творах і французи, і німці, і англічани ріжуть по-великоруській на нашій сцені! Нехай же не буде чудно, як в українській літературі бодай дійові особи з великорусів і поляків, не говорячих ніколи по-українській та ненавидячих цю мову, — будуть говорити по-українській, щоб драма не била ушей латаниною!» [10, 71—72].

Мовби полемізуючи з авторами рецензованих драм, Нечуй-Леви­цький показує наслідки «московської шинелі» — фізичну та мораль­ну смерть батька й сина в повісті «Дві московки». Цю проблему він не раз порушуватиме і в художніх творах, і в наукових статтях. Причин для цього було більш ніж досить.

Навчання Нечуя-Левицького в Київській духовній семінарії прохо­дило в часи національної дискримінації. Вище наводилися враження М. Лисенка і М. Старицького про Київ 60-х років; про витіснення всього українського зі стін університету Св. Володимира; їхнє неспо­дівано-раптове українофільство, яке з кожним роком зміцнювалося.

Можна уявити стан Нечуя-Левицького, вихованого в національ­но-демократичному дусі, коли він віч-на-віч зіткнувся з цією проб­лемою в Академії: «Великороси здивували мене своєю грубістю й якоюсь грубою мужичою фаміліярністю, — писав він О. Конисько-му. — Між ними були дуже дикі натури, десь аж з-за Волги: вони говорили на кожного ти, хоч бачили чоловіка вперше ввічу, і ні з сього ні з того гнули лайку по-московській просто тобі ввічу, наче компліменти говорили, аж чудно було слухати. Потім тільки вони трохи обтирались і цивілізувались. А тим часом на український язик, котрим звичайно говорять між собою семінаристи й академісти на Україні, вони поглядали згорда й сміялись з нас» [10, 268].

Це не могло не зачіпати гідності українця, який на своїй рідній землі був попихачем, наймитом у господаря-колонізатора; не могло притлумити бажання протиставити хамству цивілізованість своєї нації. Праця в царині українознавства набуває нечуваних масштабів: в культурі, освіті, науці, журналістиці. «Якраз тоді, — пише І. Ле-вицький, — були напечатані в «Основі» «Две русские народности»

199

Костомарова і підлили масла в огонь. Один рязанець, молодший од мене курсом, показував кулаки, почувши, що в Києві є українська народна й національна школа [...]. Великоруські професори так само, як і студенти, не були ласкаві до українщини, а українці професо­ри були офіціально й неофіціально зовсім мертві люди у всякому питанні, як і всякі професори на Україні» [10, 269].

У «Життєписі» Нечуй-Левицький зазначає, що між професорами Академії не було й духу українського: «Для інтересів государства добре було б спалити українську літературу і білоруську, якби вона з'явилась на світ... » [10, 16], — таку заяву виголосив на лекції один професор-великорос.

Маючи такі натуральні зразки в особі російських студентів і профе­сури, які дивились на все українське з- антипатією примітивних людей, «катковців», які всіх, крім себе, ненавидять як «нехристів», Нечуй-Левицький платив їм тим самим. Царські заборони, виснажли­ва боротьба з цензурою доповнили «портрет» колоністів негативним змістом і вплинули відповідно на ставлення автора «Миколи Джері» до російської мови і українсько-російських літературних зв'язків. Це перше враження до кінця днів не послабиться, не зміниться. У наукових розвідках, у полеміці з М. Драгомановим, І. Франком він буде послідовно відстоювати свою позицію в розумінні принципів реальності, національності, народності в літературі.

Принцип реальності Нечуй-Левицький трактує як «реалізм чи натуралізм в літературі», що потребує, аби «література була одкидом правдивої, реальної жизні, похожим на одкид берега в воді, з городом чи селом, лісом, горами і всіма предметами, котрі знаходяться на землі»1.

Такий метод, на думку Нечуя-Левицького, застосовують фран­цузькі письменники «брати Гонкури, Е. Золя, що почали обписувати міщанську жизнь, зачепили міську і почали набивати мужичих слів у свої твори, довго не подобалися французам. Золя, не вважаючи на свій блискучий талант, і досі бореться з романтичними письмен­никами, з традиційним літературним смаком французів, і поборов не більше як половину літературних своїх супротивників. Фран­цузькі критики просто ґвалтують проти його, за його мужичий та міщанський язик, за його реалізм в поезії»2.

Поважаючи реалізм західноєвропейських письменників, яких він добре знав і, як бачимо, шанував, Нечуй-Левицький виступав проти «ультра-реалізму» російських. «Ми далеко стоїмо від того ультра-реального погляду на літературу, котрий запанував недавно в вели­коруській літературі», «від ультра-реальної школи, котру пропа-

1 Нечуй-Левицький 1. Сьогочасне літературне прямування // Правда. — 1878. Т. 2. — С. 12. 2Там само.

гував молодий критик Писарев і редакція давнього журналу «Со-временник», бо та школа «довела ідею реалізму до абсурду», ре­комендуючи «поетам не вносити в свої твори нічого художнього, нічого суб'єктивного, а малювати природу, як вона є»1.

Принцип національності, за Нечуєм-Левицьким, «складається з двох прикмет: з надвірньої, зверхньої — народного язика, і осередко­вої — глибоко національного психологічного характеру народу»; «мова народу є тілом нації, національний психологічний характер — то її душа»2.

Принцип народності, як вважає Нечуй-Левицький, складається з кількох елементів: «Народний язик, яким говорить народ,чи, просто сказати, мужики»; взірцем літературної мови для письменника «по­винен бути язик сільської баби з її синтаксисом»3.

«Другий елемент народності в літературі, — це епічні та ліричні форми народної поезії, якими обсипані фольклорні твори: пісні, казки, легенди, приказки тощо, що їх повинні класти в основу своєї твор­чості письменники, які хочуть прямувати по шляху народності»; «третій принцип народності літератури — то самий дух народної поезії, який обов'язково, чи так, чи інакше виявляється в творах національних письменників»4.

Сам Нечуй-Левицький знав безліч народних пісень, переказів, приказок, а побут села був йому знайомий до найменших подро­биць: від двох тіток по матері, селянок, що жили в хатині коло самого монастиря й говорили між собою по-українськи; двох дядьків по батькові, Євтропа і Дорофея, які мали прекрасні голоси і часто ввечері співали народних пісень; баби Мотрі та наймичок-дівчат, від яких перейняв усі пісні, які тільки вони співали ввечері та вдосвіта за роботою, і всі казки, які розказувала баба Мотря. Душу малого хлопця так вражали сум і туга цих пісень, що і вночі, у сні, бачив образи з дівочих пісень і запам'ятав на все життя:

«Раз я через сон чув мотив пісні «Тихо, тихо Дунай воду несе; ще тихі­ше дівка косу чеше. Що начеше, то й Дунаєм несе; Пливи, косо, під гай зелененький!». Дівчата співали, а мені снилась якась крепка й широка річка, далеко ширша од Росі. Над річкою скелі й верби. День пишний, літній, тихий. А на березі сидить якась дівчина й чеше гребінкою такі довгі коси, що вони падають на осоку, на траву, вкривають осоку й падають аж у річку. Вода несе ті довгі коси й метляє ними, наче довгими шматками по­лотна. Коли гляну я, аж берег з осокою й дівчиною вже одколовся і пливе серед річки. А дівчина пливе, чеше косу та все співає: «Тихо, тихо Дунай воду несе!» [10, 264—265].

'Нечуй-Левицький І. Сьогочасне літературне прямування // Правда. — 1884. С 211.

2Там само // Правда. — 1878. — Т. 2. — С. 12. 3Там само. — С. 25—26. 1Там само. — С. 27—31.



200

201

Сила й краса народнопоетичної творчості збагачувала його світо­розуміння житейською мудрістю, а естетичне сприйняття — нови­ми шедеврами справжньої народної поезії. Історичні перекази і фоль­клор стали першими джерелами естетичного сприйняття Нечуя-Левицького, які стимулювали ранні спроби його літературної праці і відіграли велику роль у формуванні літературно-теоретичних погля­дів. Власне, від усної творчості Нечуй-Левицький перейшов до праці пером. Широкі й глибокі знання фольклору значною мірою визначили його високе моральне обличчя як письменника, яскраву творчу інди­відуальність і особливу вагу його літературно-критичної позиції.

Нечуй-Левицький — письменник, теоретик, мислитель — виріс з ідей, сюжетів, тем і образів народної творчості. На фольклорі він учився, чим і як служити народові, пізнав і глибоко усвідомив його інтереси, характер, мову. Уся його діяльність і десятки творів —І публіцистичних, художніх, літературно-критичних, педагогічних, мо­вознавчих, епістолярних — просякнуті ідеєю взаємодії творчої осо­бистості великого художника з народною творчістю. Знайомство ^ українською літературою, з матеріалами журналу «Основа», на­строями української інтелігенції та проблемами, які вона порушува­ла, переконали Нечуя-Левицького в потребі «єднання з народом» шляхом освіти, культури, художньої літератури. Зародилася думка писати оповідання українською мовою для «Основи», та вона пере­стала виходити (1862), а Валуєвський циркуляр унеможливив дру­кування українською мовою. «Ще й не встигли завести навіть шкільні книжки на народній мові, — писав Левицький, — як другим указом вже і заборонили теє, вигнали наш язик з народних шкіл, заборонили видавати Євангелію на українському язикові, а цензура пропускала може двадцяту українську книжку, і то нікчемну» [10, 83].

Відтепер боротьба за українську мову, її права, розвиток і збага­чення стає головною в житті письменника. Свої погляди на розвиток української літературної мови Нечуй-Левицький виклав у низці спеціальних праць: «Сьогочасне літературне прямування» (1878,1884); «Сьогочасна часописна мова на Україні» (1901); «Криве дзеркало української мови» (1912), в яких порушено проблеми історії україн­ської літературної мови, її зв'язку і співвідношення зі старописемною мовою на народній основі; обґрунтовано закономірність формування її на центральноукраїнській діалектній основі. Письменник протестує проти спроб переорієнтації української літературної мови на іншу — південно-західну основу, культивовану багатьма періодичними ви­даннями початку XX ст.

Упродовж життя Нечуй-Левицький збирав, нагромаджував і систе­матизував відомості про місцеве мовлення майже по всіх (діалект­них) районах України. Тому безпідставними є твердження про ди­вацьку обмеженість письменника його рідною стеблівською говіркою («У нас так не говорять»). Він орієнтувався на широке захід ноукраїн-

202

ське мовне поле і виробив струнку, близьку до сучасної, історико-діалектичну концепцію.

У колі уваги Нечуя-Левицького постійно були питання збагачення української літературної мови, розширення сфер її функціонування. Його турбує низький рівень мовної культури української інтеліген­ції, що розмовляє «якимсь жаргоном», «мішаниною французького з нижегородським». У листі до Н. Кобринської він зізнається щиро, як йому не хочеться повертатися до Києва з Білої Церкви, де він по­чував себе, як вдома, і де навіть євреї зверталися до нього по-українськи, майже без акценту. Зовсім по-іншому поводяться «ту­полобі» кияни, котрі знають українську мову, але через нехіть чи погорду не розмовляють нею. «Навіть коли я проходжу коло літньо­го театру в садку, — пише Н. Кобринській 13 вересня 1900 p., — де стоїть юрба актьорів та хористів української трупи, збираючись на репетицію, то чую, що й ці балакають якимсь жаргоном, а не ук­раїнською мовою. Виходить, що й вони тільки українські штукарі-промисловці, та й годі! З української пісні, з українського штуч-ництва мають хлібець, ще й добрий, — і нехтують народною мовою в житті та в щоденній життєвій розмові» [10, 366].

Піклуючись про розвиток освіти рідною мовою', Нечуй-Левицький видав дві «частки» «Граматики українського язика» (ч. І — «Етимо­логія», ч. II — «Синтаксис»). Третя частина «Словар. Деякі народні й нові книжні слова (неологізми)» вмістила 861 реєстрове слово, що свідчить про добру обізнаність автора з українськими говорами, його всебічну, енциклопедичну освіченість.

20 років Нечуй-Левицький працював учителем словесності: в Пол­тавській семінарії (1865—1866); жіночій гімназії в Каліші (1866— 1867) учителем російської мови і літератури, історії та географії Росії; у жіночій гімназії в Седлеці (1867—1872); Кишинівській гімназії (1873—1885).

Великий вплив Нечуя-Левицького на своїх вихованців дратував шкільне начальство, тому й втриматись тривалий час на одному місці він не міг. Про це пізніше напише у своїй частково автобіогра­фічній повісті «Над Чорним морем»: «Ви прочитали в одній класі уривок з української думи про Хмельницького, — каже директор гімназії учителеві Комашку, — ви пишете в галицькі журнали, пренумеруєтесь на них. Ви не на місці в нашій гімназії. Переходьте на Північ, а як ні, то вас силою переведуть над Біле море... Ви чоло­вік талановитий, ваше слово має вплив, і цим ви найнебезпечні. Якби ви були тупий чоловік, ми б вас ще держали: тупиці не страшні» [5, 38].

Нечуй-Левицький залишив чимало цікавих думок про освіту й ви­ховання в тогочасній школі («Уривки з моїх мемуарів та згадок. В Бо-гуславськім училищі»; повість «Дві московки», «Причепа», «Над Чорним морем», «Хмари»).

203

Для нього неприйнятна школа — «царство паль та різок», як і викладання чужою мовою, що притлумлювало дитячий розум, спо­вільнювало розвиток, викликало відразу до мертвої, нудної, незро­зумілої для дитини науки. «З цієї причини і українська школа, зага­лом, і наше Богуславське училище з його всіма підручними книж­ками на мертвих мовах, і латинській, і грецькій, і церковнослов'ян­ській, і для нас — і російській була надзвичайно нудна, важка, без просвіту, і не цікавила живими думками нікого, мов середньовікова схоластика» [10, 26].

Навчання рідною мовою — запорука повноцінного розумового й емоціонального розвитку дитини — така основна думка педагогічних статей «Російська народна школа на Україні» (1889), «Педагогічна проява в російській народній школі» (1893), надрукованих у львівській «Правді» під псевдонімом «А. Глаголь».

Він піддає нищівній критиці підручники, написані як закручени­ми старослов'янізмами і книжними словами, так і добірно-народною російською мовою, як, наприклад, «Родное слово». Поважаючи пе­дагогічний талант і слушність методичних порад К. Ушинського на кшталт тієї, що шкільні книжки повинні бути тільки українські, Нечуй-Левицький справедливо докоряє українцеві К. Ушинському за те, що «Родное слово», за яким навчаються українські діти, має виключно російський зміст, придатний для російських хлопців: «В йо­му все говориться про російське село, про російське селянське життя. Казки, приказки, пісні — всі російські», — пише Нечуй-Левицький у статті «Російська народна школа на Україні».

Така ж російська «среда» і в читанці «Приходская школа» Єрміна і Волатовського — придатна для Московщини — шкідлива для Украї­ни. «Але ся «окружающая среда» од українських дітей — за тридев'ять земель — і не тільки вони, але навіть їх вчителі ніколи не бачили тієї «окружающей средьі». Замість навчати і розвивати дітей, учи­телі змушені марно гаяти час на пояснення російських слів. «А тим часом своя «окружающая среда» так близька і так зрозуміла для наших хлопців, ніби закрита від них чорною завісою. Закрила сю розвиваючу й обгортаючу свою сферу нерозумна рука московських та петербурзьких обрусителей» [10, 139].

Та обрусити весь народ, убити його мову нікому не вдасться, запевняє Нечуй-Левицький. Можна обрусити невеличке сословге дво­рян через гімназії та університети, навіть офранцузити, бо всі вони говорять по-французьки. Але народ — надто густа, цупка, може, інертна, та дуже здорова і велика маса. Отже, треба припинити цю педагогічну комедію. «Примішувати політику до школи і до педаго­гії — це не тільки радикальна помилка, це просто абсурд, велика дурниця якоби мудрих політиків. Школа поперед усього повинна бути школою та й годі... Вчити дітей азбуці й разом з тим російській мові — се щось таке чудернацьке, на що будуть брехати з дива

204

навіть європейські собаки, не то гомонітимуть порядні люде. Ми ба­жаємо від щирого серця, щоб знайшлися як можна швидше в Пе­тербурзі розумні люде і змінили той дивовижний учебний устав [...]. Українські шкільні книжки вже давно готові: їх треба тільки запро­вадити в народні школи. І в бібліотеки при народних школах треба так само вкладати як можна більше популярних книжечок, писаних українською мовою. Тоді народна школа буде ганятись не за двома зайцями, а за одним зайцем і, доконче, його впіймає» [10, 143].

Справа школи для народу не переставала цікавити Нечуя-Ле-вицького. Він знав сам, як важко вчити дітей чужою мовою, тому й виступав проти пригнічення й русифікації українського народу, куль­тивованих офіційною школою, проти нехтування рідною мовою; його обурювало, що шлях до народу творам І. Котляревського, Т. Шев­ченка був закритий.

Нечуй-Левицький підтримує зв'язки з Київською Громадою, з П. Ку-лішем, М. Драгомановим, І. Франком, І. Белеєм та ін. Він не приховує свого негативного ставлення до антинаціональної політики царського уряду, особливо щодо культури, літератури, мови й освіти.

1885 року письменник вийшов у відставку і цілком віддався літера­турній діяльності. Збірка повістей, заборонена в Росії цензурою, ви­йшла у Львові 1871 р. «Писати повісті я почав ще як був на службі в Полтаві. «Основа» та «Кобзар» Шевченків навели мене на думку, що мені писати треба по-українській» [10, 17].

Наприкінці 70-х — на початку 80-х років творчість Нечуя-Ле-вицького досягає найбільшого розквіту. В цей час вийшли «Дві московки», «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я», «Хма­ри» та цикл оповідань про бабу Параску та бабу Палажку, «Ста­росвітські батюшки та матушки».

У 80-90-ті роки Нечуй-Левицький пише низку науково-популярних нарисів про минуле України: повість «Гетьман Іван Виговський» (1889), роман «Князь Єремія Вишневецький» (1897), «Афонський пройдисвіт», «Поміж ворогами», «Над Чорним морем», «Скривджені й нескривдже-ні», «Старі гультяї», «Київські прохачі», «Сільська старшина бенке­тує», «Вольне кохання», «На гастролях в Микитянах». Продовжує літературно-критичну та публіцистичну діяльність, що знайшло відображення у статтях «Сорок п'яті роковини смерті Тараса Шевченка» (1906), «Українська поезія» (1906), «Українська декаденщина» (1911), «Де люди, там і лихо» (1911), «Хто такий Шевченко» (1913) та ін.

Про жвавий інтерес письменника до суспільно-політичного і куль­турного життя 1910—1914 pp. свідчать нариси, не надруковані за його життя: «Призви запасних москалів», «Неслухняна тітка», «Мар'я­на Погребнячка й Бейліс», «Апокаліпсична картина в Києві» та ін.

Уже хворий, Нечуй-Левицький дбає про видання книжок для народу, особливо історичної тематики. Народові треба розповідати нашу історію у фактах, як в оповіданнях, був переконаний письмен-

205

ник. Ефективність такого підходу до розробки історичної тематики довели М. Костомаров, П. Куліш, О. Лазаревський та інші історики та письменники: О. Стороженко («Марко Проклятий»), Д. Мордо-вець («Сагайдачний») і сам Нечуй-Левицький (казка «Запорожці», драми «Маруся Богуславка», «В диму та полум'ї», роман «Князь Єремія Вишневецький», повість «Гетьман Іван Виговський»). У їхніх творах зображено широкі картини минулого України, виведено га­лерею образів історичних постатей: Богдана Хмельницького, Мак­сима Кривоноса, Вовчури Лисенка, козацького сотника Остапа Зо-лотаренка, Зіраїди Соломирецької, Насті Богуславихи та інших силь­них, безстрашних, відданих українському народові героїв.

Старість, хвороба, перша світова війна перешкодили здійсненню намірів. Самотній, у голоді та холоді, на 80-му році життя І. Нечуй-Левицький помер у Дехтярівському будинку перестарілих. Похова­ний на Байковому цвинтарі.

«ТО БУВ ТЯЖКИЙ ЧАС, БОДАЙ ВІН НЕ ВЕРНУВСЯ!» (ХУДОЖНЯ ПРОЗА ПРО СЕЛО)

Літературна спадщина Нечуя-Левицького досить велика і жанрово різноманітна: романи, повісті, оповідання, новели, нариси, гумо­рески, казки, драми тощо. Вони охоплюють життя всіх прошарків суспільства: селян, міщан, духовенства, творчої інтелігенції, жебра­ків, бурлацтва, наймитства, заробітчан, декласованих елементів, поміщиків, орендарів, посесорів, підприємців, купців тощо.

Спадкоємець Т. Шевченка і Марка Вовчка, І. Нечуй-Левицький збагатив реалізм, який під його пером перетворився на універсаль­ний напрямок національної літератури. Письменник підхопив від своїх попередників тезу про первинність середовища щодо формування характеру людини, але у своїх творах він підкреслював і зворотний зв'язок: людина може перетворювати середовище, впливати на нього.. Водночас перемогою реалізму Левицького було зображення середо­вища соціально диференційованим. Реаліст-психолог, Нечуй-Левиць­кий широко використовує психологічний аналіз; реаліст-соціолог, він навчився усвідомлювати і зображувати особистість у соціальному типі і відтворювати неповторне «я» героя. Про це засвідчили вже перші опубліковані твори: «Дві московки», «Рибалка Панас Круть», «Причепа», «Хмари», в яких створив типи-характери і «перейшов від окремих спостережень до широкого узагальнення соціального буття, до створення повнокровних епічних характерів, соціально детермінованих, індивідуально своєрідних»1.

'Міщук Р. Співець душі народної. — К., 1987. — С. 19.

206

«Дві московки». Дебютував письменник повістю «Дві московки» у львівському журналі «Правда» 1868 року. Повість розвиває, пог­либлює й узагальнює проблему солдатчини, що порушували його попередники: в поезії — Шевченко, у прозі — Квітка-Основ'яненко, Марко Вовчок. Солдатчина — не тільки соціальне лихо, що призво­дить до економічного краху родини, а й чинник деморалізації і де­націоналізації народу — на такий висновок наводить повість.

Традиційна, на перший погляд, тема любовного трикутника набу­ває в Нечуя-Левицького нового вирішення. Дві дівчини покохали одного парубка Василя. Незважаючи на одруження з одною із них, щастя не пізнав ніхто. Василь пропав безвісти, очевидно, загинув, так і не натішившись родинним щастям, не здійснивши своєї мрії про клаптик власної землі і три пари волів.

Марина помирає на вулиці, в чужому місті, зневажена і відкинута всіма повія, «так і не втекла від свого лиха, і не загуляла, й не заспівала, і не затанцювала його навіть в Києві» [1, 80].

Ганна, не дочекавшись вісточки від свого чоловіка, в голоді, холоді і самотині помирає. Образи Ганни та Марини — не персоніфікація двох різновидностей одного типу, а втілення самостійних особисто­стей. Марина кипить енергією, пристрастю, волелюбністю, непри­миренністю до лихих обставин життя; Ганна — втілення працьови­тості, доброчесності, страдництва, покори долі. Нечуй-Левицький змальовує людину у її суспільних зв'язках. Він зображує не тільки рекрутчину, що перетворювала, по суті, селянина на раба військо­вого чину, а й тяжке становище цього селянина в пореформену до­бу. Змалку відірваний від родинного середовища, насильно відправ­лений у школу кантоністів, син Ганни забуває не лише свою мову, а й зневажає рідну матір, заради свого блага готовий позбавити її навіть хати.

Нечуй-Левицький першим порушив проблему деморалізуючого впливу школи кантоністів на формування характеру її вихованців. Образом Івана письменник започаткував галерею жертв колоніза­торської політики царизму, що руйнувала неперехідні духовні цінності української традиційної селянської родини.

Відкрита 1721 р. при кожному полку для синів солдатів, школа кантоністів готувала безрідно-вірних служак. За пару років, як про це дізнаємося з повісті, дитина забувала все рідне, цуралась найдо­рожчого — матері, ставала слухняним виконавцем бюрократичної системи, Іваном без роду і племені, цинічним, жорстоким, бездуш­ним, безсердечним, без батьківщини.

Письменник не сприймає шовіністично-імперської, русифікаторської політики царського самодержавства. Він беззастережно засуджує існую­чий лад не лише в його етичних наслідках, в антигуманності, у за­гальному егоїзмі, жорстокості, самовпевненості, а й за «безщасний народ, зовсім забитий з мовою, літературою й освітою» [2, 15].

207

Уже перша повість засвідчила появу непересічного епічного таланту. Спираючись на традиції Г. Квітки-Основ'яненка і Марка Вовчка, він значно збагачує композиційно-зображувальні засоби, першим увівщц об'єктивно-епічну розповідь, зробивши наголос на характері, типі. Його сучасники займалися питаннями стилю, сюжету, історичного колори­ту, та образ залишався в багатьох із них на другорядному плані.

У повісті «Дві московки» діють люди з виразно визначеними індиві­дуальними характерами. Замість умовно-дидактичних фігур Квітки-Основ'яненка, що уособлюють різні пороки і доброчинності, сутності яких можна вичитати інколи з самих тільки імен, в Нечуя-Левицько-го діють живі люди, котрих кожний міг зустріти в житті, з харак­терами, які не вкладаються в якусь сентенцію. Навіть відсутність психологічного аналізу не робить його героїв примітивними, бо психо­логізм замінює різнобарвна діалектика дій, що розкриває характер.
Случайные рефераты:
Реферати - Василь Стус (науковий реферат)
Реферати - Життя і творчість Тодося Осьмачки
Реферати - Життя та творчість Василя Еллана-Блакитного
Реферати - Життя і творчість Степана Васильченка
Реферати - Іван Кочерга
Реферати - Біографія Маланюка
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 5
    Гостей: 5
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта