Іван Франко. Іван Вишенський, його час і письменська діяльність
Добре роблять наші розумні та вчені люди, що згадують щороку і розказу­ють простому народові про життя таких наших письменників та співаків, як Шевченко, Квітка, Шашкевич, Федькович, що своїм гарячим і чудово-красним словом будили наш народ зо сну, піднімали його до свідомості своєї людської і народної гідності. Добре роблять, що згадують і таких, що розсвічували нам нашу старовину, показували добрі і злі діла наших предків нам, потомкам, на науку, як се чинив славний Микола Костомаров. Добре би робили наші руські проповідники, якби розказували простому народові якнайбільше і якнайчастіше про життя його найліпших синів, письменників і вчених, учителів, борців у війні і борців у сеймах та радах, бо в життю і діланню всіх тих людей є зерна живої сили, живого прикладу, котрі повинні переходити в широкі верстви народні, статися живим скарбом народного життя, переходити з роду в рід. Тільки тоді, коли такі живі приклади з життя поодиноких найліпших людей будуть кожному в тямці, будуть присвічувати йому при роботі, будуть перейматися і переводитися в життя, тільки тоді можна буде сказати, що народ наш поступає наперед.

Смілі, розумні та гарячі люди жили в кожнім часі, але особливо поставали і вироблювалися в часах живіших рухів народних, війн, переслідувань, боротьби духовної. Тяжкі часи переживав наш український народ під польським пануван­ням у XVI віці. Унія Люблінська 1569 року відлучила наші землі від Литви і прилучила їх безпосередньо до Польщі, а надто йшла до того, щоб завести на наших землях польські порядки. Ціль, до котрої вони змагали, була така, щоби нашу полудневу Русь, що дісталася в польські руки, зовсім зілляти з Польщею, зробити з тих двох країн одну цілість. Нинішня Галичина була вже в польських руках віддавна; цікава річ, що тут поляки, бажаючи цей край зробити польським, почали від того, що накликали на нього німців і поосаджували їх по містах. У прочій Русі по Люблінській унії годі вже було се зробити, і для того поляки заду­мали дійти до своєї цілі іншою дорогого. Особливо на дві речі мали вони око. В давній Русі, а опісля і в литовсько-руській державі був такий порядок, що, крім головного князя, було там багато менших князів, т. зв. удільних. Вони повинні були слухати старшого князя тільки в деяких важніших справах, але у внутріш­ніх, домашніх справах свого князівства мали зовсім вільну руку. Під князями стояли дворяни (властителі більших маєтків земських), далі земляни, щось немов дрібна шляхта, врешті мужики. Мужики обов'язані були вправді давати данини князям і відроблювати певну панщину дворянам, але в прочім були людьми свобідними, мали свої власні громадські суди, перед котрі запозивано не раз навіть землян і дворян. Унія Люблінська дуже основне змінила той порядок. Крім най­старшого князя, що відтепер мав бути заразом королем польським, вона зрівняла прочі три верстви, т. є. менших князів, дворян та землян із польською шляхтою, звела їх усіх до одного рівня, а натомість мужиків підвела також під польське право панщизняне, т. є. зробила їх цілковитими підданими шляхти, позбавила майже всяких людських прав. Після сього легко зрозуміти, чому, дехто з русинів, а особливо литовські князі та магнати так сильно опиралися унії Люблінській: бо вона рівняла їх з тими, що були досі під їх рукою, з дворянами і землянами; на­томість дворяни і земляни всіми силами стояли за унією, бо вона рівняла їх з польського шляхтою і давала їм усі ті права, які мали шляхтичі польські. Зрозу­міло також, чому по заведенню Люблінської унії ті дворяни і земляни так живо почали горнутися до польських порядків, до польських шкіл, польських книжок і т. п., що не минуло й 50 літ, а всі вони з невеликими виїмками зовсім ополячили­ся. За їх слідом пішли й бувші удільні князі, що по унії Люблінській поробилися руськими магнатами. Одні з них, як князі Острозькі, що стояли при Русі, швидко вимерли; інші, як Слуцькі, Сапіги, Вишневецькі. Тишкевичі, перейшли по які-мось часі також на польський бік.

Друга річ, за котру взялися поляки дуже пильно, було зрівняння обрядів. Польща була в тих часах у більшій половині католицька, в меншій лютерська й кальвінська. На Литві розширене було кальвінство й соцініанство (релігія, що відкидала віру в святу трійцю); Русь була православна, хоч також кальвінство й соцініанство починало в ній ширитися. Отже, швидко по Люблінській унії заве­дено в Польщі закон єзуїтів, котрі взяли на себе велике діло — привернути всіх лютеран, кальвінів і православних до римського католицизму. Вони йшли до сеї цілі найрізнішими дорогами, простими й кривими: говорили огнисті казання по костелах і по публічних місцях, визивали своїх противників на прилюдні диспути і старалися коли не переконати, то бодай перекричати або хоч осмішити їх в очах нетямущих людей, писали на них сміховинні письма, вірші та вигадки і розпус­кали поміж народ, але що найважніше, основували школи, в яких учили молодіж у своїм дусі, підбиралися під великих панів і пань, аби мати над ними вплив, особливо опановували голови старших жінок, багатих дідичок, і наклонювали її на те, щоб у своїх добрах не терпіли ніякої іншої віри крім латинської. Нарешті здобули собі єзуїти великий вплив на польських королів, Степана Баторія, а особ­ливо Жигмонта III, і виробили таке право, що жоден «іновірець» не міг займати найвищих гідностей і урядів державних, не міг бути сенатором, канцлером, воє­водою і т. п.

До «іновірців», нарівні з лютеранами, кальвінами та аріанами, належали й православні, і на них, під впливом єзуїтів, звернулася нехіть, а далі й ненависть польських латиннйків. Правда, численні запевнення польських королів запоруча-ли православним русинам свободу їх віри, але польська суспільність не зважала на королівські акти. Вже яких 30 літ по Люблінській унії виробилася по руських містах така практика, що русини стояли там нарівні з євреями, т. є. були втиснені до осібної дільниці, не могли мати домів у ринку, належати до цехів, бути бурми­страми ані відбувати по місті процесій з образами, ані навіть дзвонити при похо­ронах. Сього однако ж католикам було не досить, і вони за приводом єзуїтів по­чали йти до того, аби всіх русинів відвернути від православ'я, а підвернути під папу. Насамперед ударили вони на руський, а властиво староримський (юліансь­кий) календар, якого держалася православна церков, і почали силувати русинів, аби прийняли новий, григоріанський. Із-за того календарного роздору прийшло у Львові на саме різдво 1578 р. до великого розруху, коли бурмистр і брат латинсь­кого епіскопа Суліковського силою позамикали руські церкви. Але русини сим разом не далися, церкви повідбивали і удалися зі скаргою до короля Степана Баторія, який окремим декретом наказав полякам, аби на новий календар не силувати нікого.

Швидко, одначе, надійшла ще тяжча буря, унія церковна. Єзуїти Антін Пос-севіно, італієць, папський нунцій, і Петро Скарга (властиво Павенський) та інші польські єзуїти почали писати книжки проти православних [...] посталат. зв. унія церковна, прийнята епіскопами руськими в Римі 1595, а оголошена на соборі в Берестю 1596 p., через що й зоветься унією Берестейською.

Але перечислилися трохи єзуїти та їх прихильники, думаючи, що- як злов­лять у свої сіті владик руських, то вже разом із ними зловлять і весь народ. Попе­ред усього два владики, львівський і перемиський, побачивши, до чого діло йде, відступили від нього і осталися при православ'ю. В обороні його став і знамени­тий князь Острозький, виступили й братства. На собор берестейський 1596 р.

прислав і патріарх константинопольський свого відпоручника Никифора Прото-сінгела. Всі вони зібралися разом, зложили православний собор і викляли митро­полита Рагозу і тих епіскопів, що прийняли унію. Таким способом замість унії, т. є. єдності, собор берестейський посіяв великий роздор серед руського народу, роздор, не полагоджений ще й досі.

II

Серед таких обставин виринає надзвичайна постать Івана Вишенського. Треба було незвичайних обставин, щоб чоловікові невисокого роду було можливо пізнати тодішнє життя у всій різнородності його явищ, та потім вирватися з нього і станути на такім високім становищі, з якого видно було ясно значення тих явищ, не зовсім ясне навіть для людей високопоставлених на драбині тодішньої суспі­льності. Треба було йому основне зректися того світу з усіма його повабами та покусами, з усею його моральною байдужністю або й гнилизною, щоб викресати зі своєї душі такий могутній огонь, який горить у писаних словах Вишенського і не перестає й досі промовляти до нашого серця.

Дуже небагато знаємо про життя того цікавого чоловіка. Здається, що роди­вся він коло р. 1550 у галицькім містечку Судовій Вишні з родичів, мабуть, не так-то дуже бідних, міщан, або дрібної руської шляхти. Родичі ті певно старалися дати йому початки шкільної науки, хоч початки ті не могли бути великі; читання церковних книг, писання, спів церковний та й годі. Здається також, що по скін­ченню школи родичі постаралися примістити його при дворі якогось вельможно­го пана. [...]

З одного твору Вишенського довідуємося, що він довший час жив у Луцьку, може при заряді дібр князівських, т. зв. економії, і певне був не посліднім чолові­ком, коли один польський чернець, і то не простий, а «містр», т. є. начальник, жив з ним у такій близькій приязні, що наклонював його перейти на католицьку віру, а далі звірився перед ним, що звів з розуму одну дівчину.

Маючи коло ЗО літ, значить, десь коло року 1580, Вишенський покинув двір князя Острозького і вибрався на прощу в далекий край, у Туреччину. Там на полудневому кінці Македонії вскакує в море висока подовгаста гора, сполучена з твердою землею тільки вузькою шиєю. Гора та, покрита лісами, з давен-давна служила пристановищем для християнських монахів та пустинників, що тут хотіли в тиші та побожних думах кінчити свій вік. Ся гора зветься Афон, або Свята гора, і б ще й донині в виключнім посіданню монахів православних — грецьких, болгарських, сербських і російських. В ті часи, про котрі тут оповідає­мо, жило таких монахів на Афоні по 3 або 4 тисячі. Деякі жили в монастирях, інші в осібних келіях серед лісу та скал, а треті, що хотіли держати найгострішу регулу, замурувалися в ямах та кам'яних печерах, куди тільки раз на тиждень подавано їм трохи праженого бобу, щоб не вмерли з голоду. Ті, що сиділи в мона­стирях, займалися управою ріллі, торговлею та промислом; не оставалися без роботи й пустинники. Значна часть монахів щороку виходила в різні християнсь­кі православні краї за милостинею. Особливо радо йшли вони на Молдавію та в

Волощину, в Росію і у Польщу, де розповідали про святобливе, райське життя монашеське на Святій горі. От тим-то дуже часто лучалося, що такі попрошайки вертали на Святу гору не тільки з багатою милостинею, але також вели з собою нових охотників до пустинного побожного життя. Таких охотників ішло з Русі в ті часи розбудженого релігійного руху досить багато. Одним із них був також Іван Вишенський. Що склонило його покинути світське життя — чи пересит двірсь­ким шумом, чи які родинні гризоти, чи, може, яка нещаслива любовна історія, чи виключно релігійні причини, сього не знаємо. [...]

На Афоні пробув Вишенський напевно яких 40 літ, до своєї смерті, яку мо­жемо покласти коло р. 1620— дати напевно не знаємо. Зразу він мусив бути послушником і, здається, що був ним у монастирі св. Павла, відки аж по 10 літах, десь у р. 1592, або 93 посилає на Русь своє перше «Послание до всіх обще в лядской земли живущих». Вибувши літа монастирського послуху, Вишенський осів у самітнім скиті десь серед лісу, і пробув тут, зайнятий ручного роботою, читанням побожних книг та писанням своїх «Посланий», аж до р. 1605. В тім році, невідомо з якої причини, пішов на Русь, жив якийсь час в Угорниках коло Отинії, був потім у Львові, мабуть, і в Острозі у старенького князя Острозького, свого колишнього добродія, був у монастирях в Уневі та в Дермані, відки вернув назад до Угорник, а потім пішов у гори до свого давнього товариша із Афону Йова Княгиницького, що жив тоді недалеко теперішнього села Дори в т. зв. Мар­ковій пустині, де пізніше оснував славний монастир Скит Манявський. Поживши якийсь час із Княгиницьким у самоті «під смереками», він вернув назад на Афон. Жив там кілька літ, переходячи від монастиря до монастиря, молячися та пишучи дальші свої твори, поки нарешті десь по р. 1610 не забажав зовсім відлучитися від світу і не осів у кам'яній печері, де можна було жити тільки в острих постах та мовчанню і відки тільки одна смерть могла увільнити аскета. В тій печері він коло р. 1616 написав ще один свій твір з приводу виданої тоді руською мовою книги Івана Златоуста «О священстве»; здається, що се був останній його твір. Про і дальше життя й смерть його не знаємо нічого. Маємо тільки відомість, що в р. 1621 православні русини, зібрані в Луцьку для наради над способами під­держання православія, між іншим ухвалили вислати на Афон своїх післанців і спровадити відтам учених і святобливих мужів руського роду, а особлива Івана Вишенського для підпори і оборони православія на Русі. Очевидно, про смерть Вишенського на Русі тоді ще не знали; але чи ходили з Луцька післанці на Афон і чи привели кого з руських афонітів на Русь, сього не знаємо.

Оце й усе, що можемо сказати про життя Івана Вишенського. Спитає, може, дехто, чим цікаве се життя для нас і що можемо навчитися з нього? Певна річ, того не можемо ані не повинні ми вчитися, аби в часах тяжких чи то для наших близьких, чи для цілого краю покидати світ і людей, іти в пустиню чи в монастир та вести там життя хоч би в холоді й голоді, та все-таки супокійне, безжурне і присвячене виключно молитвам та дбанню про спасения власної душі. Коли що в життю Івана Вишенського цікаве й навчаюче для нас, так се те, що, дійшовши до мужеської дозрілості, він покинув сей світ певно не з біди і не для без трудного прожитку, але для того, що сяким чи таким способом дійшов до переконання, що сей світ зіпсований. Задля свого переконання він покинув панський двір і службу й достаток, покинув товариство розумних та освічених людей, одним словом покинув усе, що в життю дороге чоловікові, і пішов робити таку службу, яка йому в ту пору для загальної справи видавалася найкориснішою, пішов служити тій справі молитвою і словом. [...]

Вишенський цілим своїм життям доказав, що та віра в нього була не тільки щира, але зовсім не безплодна, бо заповнила його життя діяльністю, як на свій час дуже смілою, подиктованою дуже високим розумінням людської гідності. Вже сам його вихід на пустинне життя і потім його недовгий побут на Русі були вчинки, що доказували його життєву незалежність і горожанську відвагу. Бо подумайте, чи багато знайдеться у нас людей, які би зважилися для свойого пере­конання наразитися іншому, старшому, або цілому загалові, стратити ласку у начальника, відректися посади, або хоч би тільки невеличкої користі? З того погляду Іван Вишенський може ще й нашому поколінню служити прикладом твердості і стійкості характеру, прямоті та ясності в вислові своїх поглядів і згідності між переконаннями та цілим своїм життям.

III

Та не лише своїм життям і характером важний і цікавий для нас Іван Ви­шенський, але головно тими писаннями, що дійшли від нього до нас. Ті писання всі зложені на Афоні (з виїмком одного писання до Юрія Рогатинця) і посилані з Афону на Русь, звичайно з означенням імені автора і місця його пробування та заосмотрені досить просторими і характерними титулами. За його життя вони не були друковані з виїмком одного, написаного в формі соборного посланія всіх афонських монахів руської народності до русинів, що жили під польською коро­ною, яке без означення імені автора було друковане в р. 1598 у виданій князем Костянтином Острозьким, т. зв. «Острожській книжиці в десятьох відділах» у додатку до сімох посланій олександрійського патріарха Мелетія Пігаса против унії. Інші його твори заховалися в дуже немногих рукописах і були частями опуб­ліковані в різних видавництвах у другій половині XIX в. Всіх творів Вишенськиго маємо 18, не вчислюючи туди вставлене ним у один твір давніше оповідання про напад латинян на Афон у XIV в. Деякі твори дуже короткі, але деякі мають досить просторий об'єм, і видані всі разом утворять порядний і дуже інтересний том. [...]

Оповідаючи вище про заведення церковної унії в Південній Русі, я згадав між іншим, яке-то лихо мали русини з правом патронату, по якому король постав­ляв епіскопів, а дідич православних попів у своїх маєтностях. Отож у своїй «По­раді о очищенню церкви» Іван Вишенський радить русинам явно й рішуче висту­пити проти того права. «На священницький ступінь нехай вступають після приписів святих отців, а не по своїй волі задля лакомства тілесного, щоб захопи­ти маєтки, панство та почесті. І кожного такого, що сам наскокує, не приймайте, а-коли король дасть вам його без вашого вибору, проженіть і прокленіть. Бо ні не в

папіжа ви хрестилися і не в королеву власть, аби вам давав вовків і злодіїв, роз­бійників і антихристових таємників. Ліпше би вам без владик і без попів, чортом поставлених, таких, що купили собі ту гідність, не бувши її варті, до церкви не ходити, ніж з владиками і попами, не від бога званими, в церкві бути, її безчести­ти і православіє топтати. Бо ж не попи нас спасуть, ані владики, ані митрополити, але тайники нашої віри і православне заховання заповідей божих, се мусить нас спасти».

Щоб оправдати, чому він, хоч сам із духовного стану, так гостро виступає проти тодішнього духовенства, Вишенський подає ось яку досадну характерис­тику тодішньої південноруської ієрархії. «Бо нині, — пише він, — прокляті вла­дики поробили собі фільварки із спільних монастирів і годують у них гінчих псів, а не душі, що спасаються для вічного життя». А на іншім місці відзивається ще гостріше: «Нехай будуть прокляті.владики, архімандрити та ігумени, що поспус­тошували монастирі і фільварки собі з місць святих поробили і самі тільки зі своїми слугами та приятелями в них тілесно мов худоба випасаються; на святих місцях лежачи, гроші збирають; із тих доходів, що надані на Христових бого-мільців, дівкам своїм віно готують, синів зодягають, жінок пристроюють, барви (Ліберії) справляють, приятелів своїх збагачують, нарити лаштують, повозові коні ситі та одної масті спрягають, розкоші свої поганські справляють. А в мона­стирях не видно тих рік і потоків молитви чернечої, що після закону християнсь­кого повинні ненастанно плисти до неба, і замість безсонниці, пісень, молитов та празників духовних пси виють, голосять і дзявкають. А безбожні владики замість церковних правил та читання книжок і науки закону божого денно й нічно над статутами і брехнею весь свій вік вправляються та тратять, і замість богословія та уваги на правдиве життя, вчаться облесливості, хитрості людської, брехні, щекарства і викрутасів, чортівського пустомельства та лизунства».

Не можна відмовити справедливості сим словам Вишенського, коли зважи­ти, що говорив він про таких владик, як Рагоза, Потій, Терлецький і їх спільники. [...]

Як бачимо, Іван Вишенський не з зависті ані з ненависті виступив проти то­дішніх руських владик і вищого духовенства. Його боліло те, що ті владики дер­жали своїх підданих, своїх одновірців, чи православних чи уніатів, так само, як і польські шляхтичі, і так само здирали та поневіряли їх. І ось він перший у нашім краю різко та сміло підніс голос в обороні того бідного робучого люду, показую­чи панам і владикам, що той мужик — їх брат, а не проста робуча худоба, що він радується й терпить як чоловік і хоче жити як чоловік.

«Де ви голих зодягали? — питає він тих владик і панів. — Чи не ви самі оголюєте їх, з обори коні, вівці, воли у бідних підданих волочите, датки грошові, датки поту і праці від них витягаєте, бідних живцем лупите, оголюєте, мучите, томите; на роботу та в далекі дороги без часу, зимою і літом у непогідне верем'я гоните, а самі як боввани на однім місці просиджуєте, або коли й притрафиться того живого трупа на інше місце перенести, то в колисках переносите. А бідні піддані день і ніч на вас працюють і горюють. А ви, виссавши їх кров і сили, їх працю й зусилля і зробивши їх голими в коморі й оборі, своїх шибеників приближених фалюндишами, уторфінами і каразіями (дорогими сукнами) зодягаєте, аби напасти очі гарною поставою тих слуг, а ті бідолахи піддані навіть простої сермяжки доброї не мають, аби покрити свою наготу. Ви з їх поту напихаєте повні мішки грошей, золотих, талярів, півталярів, ортів, четвертаків і потрійни-ків, збиваєте суми-суменні, а ті бідолахи не мають навіть шеляга, за що солі купити».

Отакі смілі та гарячі слова в обороні простого, поневоленого та занедбано­го народу, до того подиктовані не абстрактною християнською доктриною, а близьким і докладним знанням життя того народу, роблять нам пам'ять Івана ВишеНського милою та дорогою. Була се натура проста й сильна, що не вміла кривити душею. «Не думайте, — писав він, обертаючися до поляків, — що я так сміло до вас говорю і правдою в очі вас колю, бо сиджу ось тут на Афоні в дале­кім куті. Надіюся, що прийду до вас і сам і радо прийму навіть смерть за правду, коли на те буде божа воля». І справді, він не побоявся прийти з Афону на Русь, хоч знов і те треба признати, що в Польщі тоді за такі смілі слова не було ще звичаю метатися на чоловіці. Пізніше єзуїти й того навчили поляків; майже всі визначніші аріяни, особливо в Малій Польщі, погибли з рук сфанатизованих католицизмом розбійницьких шайок.

Івана Вишенського зачисляють звичайно до полемістів, що боронили пра-вославіє проти заходів латинства та унії. Се вірно, але тільки в часті. Властивої полемічної аргументації в його писаннях не так багато, як би веліла догадуватися назва полеміста, та й то властиві догматичні дискусії у нього не оригінальні, а взяті переважно з сучасних руських або польських полемічних творів. Головна сила полеміки Вишенського, яка дуже часто переходить у сатиру, лежить у його глибокім розумінню етичної сторони спору між латинниками й православними, а головна сила його таланту в ілюструванню релігійних віроучень та суспільно-політичних відносин драматичними прикладами, подробицями та порівняннями, взятими з дійсного життя. Се надає його писанням далеко більшу історичну та літературну вартість, ніж та, яку мають хоч би наймайстерніші теологічні полемі­ки вроді «Палінодії» Захарії Копистенського. Головну основу розлому між латин­ством і православієм Вишенський бачить у гордості латинників, а поперед усього пап римських, які задля своїх чисто.світських, політичних цілей протягом століть систематично фальшували все християнське віроучення і традицію найстарших отців церкви та сімох вселенських соборів і зробили з релігії найстрашніший знаряд для духовного та політичного поневолення народів. [...]

Такого руського пана, що не дбає про свій народ, він називає «дитиною, що колишеться в колисці розкоші», а вкінці показує, що коли цінити чоловіка після його чесноти, праці та загального добра, то оті бідні хлопи та кожум'яки скажу­ться справді панами, а пани бідними невільниками, що термосяться в оковах своїх власних примх, пристрастей та пустоти життя.

Так багаті пани литовські, руські й польські посилали своїх синів на високі науки до Італії, Німеччини, Франції. Видячи, як ледачі люди виходять із тих шкіл, а не доходячи глибших причин, Іван Вишенський у своїх послані ударяв сильно на ті школи, в яких учать латинської та грецької мови, Платона й Арістотеля та інших поганських письменників. Не треба думати, що Вишенський так і хотів лишити своїх земляків у темноті та відгородити від решти світу, аби тільки вря­тувати їх православіє. Та проте певна річ, що вій довгий час не міг розібратися в тих нових явищах західноєвропейської культури, що напливали на Русь. Латиня­ни, а особливо єзуїти нападали на православів з різних боків, опираючися на грецьких і латинських письменників, церковних і світських. Грецькі патріархи, особливо Мелетій Пігас і Кирило Лукаріс, писали також листи і книжки в оборо­ні православія. Значить, треба було знати по-грецьки і по-латині, знати не тільки богословіє, але також історію, право церковне та світське і багато ще дечого іншого, щоб з успіхом боронитися. Зрозумів се Вишенський, бувши з Афону на Русі в початку XVII в., і вже потому писав, що не виступав загалом проти шкіл, але треба тільки пильнувати, аби в них не пропало православіє.

Та зате як гарно і розумно писав він до простих письменних людей, міських та сільських священиків і братчиків, поучуючи їх, як мають з пожитком відчиту­вати книжки або письма перед своїми парафіянами. Маємо образ, подібний до наших читалень у перших печатках їх розвою, коли нерідко траплялося, що пи­сьменний у читальні був тільки один, священик або дяк, а решта членів були неписьменні, отже слухачі, а не читачі. От тим-то сей письменний повинен був не тільки читати, але також пояснити людям прочитане. «Поперед усього, — пише Вишенський у своїй невеличкій інструкції, поставленій на чолі доконаної ним самим неповної збірки його писань, — нехай буде прочитатель тямущий, у чи­танню біглий і бистрозорий. Нехай не повторюється і не зупиняється на одній речі по два або по три рази, але в міру, рівно нехай поступає слово за словом за стежкою того, що написано. Нехай на зап'ятих (протинках) зупиняється трохи, на точках більше, а пройшовши дві, або три, або кільки може захопити точок, а особливо, де би кінчився зміст речення, там нехай духом відпочиває, віддихає і постоює, а то для того, аби простим і неписьменним слухачам ясне і зрозуміле було значення того, що написано. По-друге, зібравши докупи братію православ­них до школи рано, по проспанню ночі, поки ще світовий шум, тривога і турбота не наляже на здорову і свіжу думку і не перетягне її до земних клопотів, і доки ще живіт не навантажений стравами, тоді треба читати. По-третє: не обтяжувати слуху немічних людей довшим читанням, але власне ЗО або трохи більше карток прочитати і на тім скінчити, а заложивши закладку, проси слухачів на другий поранок на такий самий празник і бенкет духовний, і так поранок за поранком проходячи, аж доки не скінчиш усеї книжки. А зібраних проси, щоб хто зачав слухати здорові та тверезі думки, написані в письмі, той дослухував і до кінця, а що з сього скористають, се, думаю, пізнають самі з досвіду, коли добре вислуха­ють».

/. Франко. Твори в 20 т. — К.: Державне видавництво худ. літ., 1955. —

Т. XVI. — С 413-429.
Случайные рефераты:
Реферати - Михайло Грушевський – видатний український історик. Політична та громадська діяльність Михайла Грушевського
Реферати - Життя і творчість Максима Рильського
Реферати - Життя та творчість Степана Васильченка
Реферати - Життя і творчість Валерій Шевчук
Реферати - Микола Вороний
Реферати - Літературний портрет Степана Пушика
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 13
    Гостей: 13
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта