Історія України: гетьман Мазепа
Процес консолідації старшинської верстви на Україні відбувався в дуже складних умовах міжнародної політики кінця XVII - початку XVIII ст. Зовнішня політика українського уряду, особливо участь України в російсько-турецькій війні, була далеко не популярна в колах вищої української старшини.

Опозиція анти-турецькій коаліції за часів Мазепи була дуже сильна: вона мала своїх прихильників і серед старшинської верхівки всієї Гетьманщини, де було чимало колишніх дорошенківців, і серед місцевої старшини (переважно південних полків), і серед запорозької старшини. Купецтво Гетьманщини, особливо південної, заінтересоване в нормальних торговельних зносинах з Кримом і Туреччиною, теж не було задоволене цією війною.

Можливо, що й частина вищого духовенства України, яке і після 1686 р. зберегло деякі зв’язки з Константинопольським патріархатом, що перебував під впливом турецького уряду, не співчувало війні з Туреччиною. Є підстави думати, що й сам Мазепа (принаймні до середини 1690-х років), всупереч своїм офіційним виступам і заявам, не був прихильником анти-турецької коаліції.

Треба додати також, що невдача обох кримських походів створила на Україні досить напружений стан. За таких обставин війна з Туреччиною й Кримом ставала дуже непопулярною. На цьому ґрунті пожвавлюється активність опозиційних старшинських угруповань, а це, в умовах тривалої війни з Туреччиною, неминуче скеровувало діяльність опозиції проти інтересів московського уряду.

Якщо в основних принципових питаннях внутрішньої політики старшина Лівобережної України була доволі солідарна, то поточна діяльність гетьманського уряду нерідко викликала невдоволення серед старшини, яке намагалася використати в своїх інтересах старшинська опозиція.

Основним питанням внутрішньої політики, яке роз’єднувало інтереси гетьмана Мазепи і старшинської опозиції та загострювало внутрішню старшинську боротьбу, було питання про владу гетьмана.

Ріст старшинської верхівки, зміцнення її економічних і політичних позицій поставили на порядок денний питання про забезпечення політичних прав старшинської аристократії. Стара традиція, яка визнавала, що "гетман не самовластен" (слова Самойловича в 1676 р.), давно вже була відкинута гетьманами, особливо тим же Самойловичем, за що старшинська верхівка при нагоді і постаралася його усунути. Мазепа, який спирався тоді на допомогу московського уряду, продовжував - нехай спочатку повільніше й обережніше - ту саму політику, а це, в міру економічного й політичного зростання старшинської верстви, викликало чимраз більше невдоволення старшинської аристократії і поширювало серед неї опозиційні настрої.

Коломацький переворот 1687 р. не припинив між-старшинської боротьби. Відтоді найактивнішими ворогами Мазепи стають численні родичі й прибічники Самойловичів. Усунуті від влади, вони все-таки зберегли ряд дуже важливих позицій і не відмовилися від помсти й дальшої боротьби за владу.

Правда, екс-гетьман і син його (останній) Яків незабаром зійшли зі світу і тим дали спокій Мазепі, що дуже побоювався їхніх зв’язків як на Україні, так особливо в Москві, надто ж в умовах боротьби боярських угруповань в Росії.

Однак був ще племінник гетьмана Михайло Самойлович, колишній гадяцький полковник і московський стольник, людина дуже енергійна і властолюбна, великий і давній ворог Мазепи, з численними родичами й свояками (зокрема тестем його був Максим Ілляшенко, колишній лубенський полковник); були Полуботки - Леонтій, колишній переяславський полковник, і син його Павло, одружений із сестрою Михайла Самойловича; були Сулими (старший син Самойловича - Семен, полковник стародубівський, був одружений з дочкою Федора Сулими); був князь Юрій Святополк-Четвертинський (що 1690 р. одружився з дочкою гетьмана Самойловича), московський стольник, племінник київського митрополита Гедеона, якого Мазепа дуже не любив і смерть якого (Гедеон помер в 1690 р.) дуже порадувала його. З удовою Якова Самойловича був одружений стародубівський полковник М. Миклашевський (заарештований під час Коломацького перевороту 1687 р.), з дочкою Семена Самойловича - генеральний осавул Антон Гамалія, а з дочкою Григорія Самойловича - компанійський полковник Юрій Кожуховський.

Були на Україні й інші родичі, свояки й друзі Самойловичів. Самойловичі були зв’язані також із смоленською шляхтою (через Швайковських і Корсаків) і, можливо, з слобожанською старшиною. Велике значення мали зв’язки Самойловичів з московським боярством, зокрема з Шереметєвими (брат покійного боярина Ф. П. Шереметєва, зятя гетьмана Самойловича, - відомий полководець, боярин Б. П. Шереметєв протягом багатьох років командував московським військом на Україні.

Ці широкі й впливові зв’язки Самойловичів дуже турбували Мазепу, який добре розумів, що в певних обставинах Самойловичі можуть порахуватися з ним за переворот 1687 р. Становище Мазепи, особливо в перші роки гетьманування, було тим складніше, що він не міг довіряти своїм коломацьким спільникам, навіть найближчому з них - генеральному писареві Кочубею. Ні щедре роздавання маєтків, ні підвищення в урядах не могли усунути тих суперечностей, які незабаром виявилися між Мазепою і його коломацькими "друзями".

Мазепа, очевидно, боявся їх, особливо, коли між ними виникли певні розходження в конкретних політичних питаннях, зокрема в питаннях зовнішньої політики. Колишні дорошенківці, що становили основне ядро учасників змови 1687 р., - генеральний суддя М. Вуяхевич, лубенський полковник Г. Гамалія, чернігівський полковник Я. Лизогуб, а особливо генеральний писар В. Кочубей, - навряд чи могли прихильно ставитися до участи України в анти-турецькій коаліції і, незалежно від того, як сам Мазепа особисто ставився до цього питання, неминуче мусіли стати в опозицію політиці гетьманського (і царського) уряду.

Нарешті, незабаром серед незадоволених Мазепою опинилися й інші спільники його в Коломацькому перевороті - генеральний обозний В. Борковський, переяславський полковник Р. Дмитрашко-Райча (приятель Михайла Самойловича), київський полковник К. Солонина і ніжинський полковник С. Забіла; до них приєднується ще миргородський полковник Данило Апостол. За ними були їхні численні родичі - отже, мало не вся старшинська верхівка Гетьманщини.

А втім, гетьман Мазепа не розгубився. Спираючись на підтримку царського уряду, спритно використовуючи тертя і гризню серед опозиційного табору, додержуючи принципу divide et impera, Мазепа робив усе, щоб зміцнити своє становище і поодинці розбити окремі опозиційні угруповання.

Один по одному сходили, тимчасово або назавжди, з політичного кону люди, яких Мазепа вважав небезпечними для себе. Натомість гетьман створював нові кадри старшинської аристократії, на перші місця висуваючи своїх родичів (ніжинський полковник Іван Обидовський, київський полковник Константан Мокієвський, Андрій Войнаровський), свояків (лубенський полковник Дмитро Зеленський, гадяцький полковник Степан Трощинський, прилуцький полковник Дмитро Горленко) або просто відданих йому людей (полтавський полковник Павло Герцик, переяславський полковник Іван Мирович, генеральний писар Пилип Орлик). Це допомогло йому подолати ряд виступів старшинської опозиції і до самого кінця гетьманування зберегти в своїх руках всю повноту гетьманської влади й необмежене керування українською політикою.

Діяльність старшинської опозиції дуже мало відома; збереглися, природно, лише фрагменти, окремі, нерідко дуже неясні натяки документів. Однак факти репресій гетьманського (або царського) уряду і такі гучні справи, як повстання Петрика (1691-1696) чи виступ Кочубея та Іскри в 1708 р., свідчать про те, що до останнього року гетьманування Мазепи то вщухала, то знов розгоралася, але ніколи не припинялася серед вищої старшини боротьба за владу.

На кого спиралася старшинська опозиція? Цілком зрозуміло, що вона не могла сподіватися підтримки з боку народних мас. Опозиція вважала, що "не так страшні нам невірні татари, як свої нехристі, які страху Божого не мають і начальства не слухають" (слова наказного гетьмана М. Вуяхевича 1689 р.), і цілком послідовно будувала всі свої політичні розрахунки на різних зовнішньополітичних комбінаціях. Відповідно до обставин часу, старшинська опозиція шукала собі підтримки то в Бахчисараї, то в Москві, то навіть у Варшаві, а нерідко одночасно в усіх сусідніх державах, але особливі надії покладала (до Константинопольського миру 1700 р.) на Крим (і Туреччину), а потім (під час Північної війни) - на Московщину (а частково Польщу), то знову на Крим. Тим-то питання зовнішньої політики в діяльності старшинської опозиції займали центральне місце.

Боротьба старшинської опозиції проти гетьмана Мазепи почалася незабаром після 1687 р. Перший одвертий виступ опозиційних елементів стався в 1688 р. Опозиція провадила зносини з Кримом, одночасно інтригуючи проти Мазепи в Москві, а також агітувала проти нього на Україні. На початку 1688 р. Мазепа довідався про те, що Леонтій Полуботок "в нЂкоторыи з ханом (кримським - О. О.) вступовал совЂты", а Д. Апостол "пишет к запорожцам без вЂдома ево гетманского противные на возмущеніе народу малороссійскому писма". Повідомляючи про це московський уряд, Мазепа обвинувачував також лубенського полковника Г. Гамалію в різних службових злочинах, а генерального осавула Войцу Сербина й переяславського полковника Дмитрашка-Райчу "во многой шатости".

Тоді ж був позбавлений уряду і заарештований у Батурині київський полковник Григорій Коровка-Вольський, якого обвинувачували в таємних зносинах з польською шляхтою на Правобережній Україні, а також "во многих обидах" полчанам.

Царський уряд наказав Л. Полуботка і Войцу Сербина "отослать за караулом в СЂвск" і "от уряду их отставить"; наказано було також позбавити урядів і взяти "под караул" Апостола і Гамалію. Посланий до Москви Дмитрашко-Райча був одісланий назад і так само, як і Полуботок, відданий до Військового суду. Дальше слідство виявило причетність до справи М. Самойловича.

Однак на цей раз справа закінчилася для опозиції щасливо, і стосунки між нею і Мазепою були незабаром налагоджені. Очевидно, московський уряд напередодні нового наступу проти Криму (питання про це було вирішене в 1688 р.) не хотів загострювати становища на Україні. Тому, віддаючи Л. Полуботка до Військового суду, московський уряд застеріг Мазепу, щоб той "без указу в. г. и без розыску ничего над ним (Полуботком - О. О.) не чинші". Полуботок і Дмитрашко-Райча, хоч і втратили уряди, але залишилися на волі, Апостол в тому ж році був відновлений на полковництві, Самойлович зберіг звання стольника, але тимчасово був залишений у Москві.

Проте старшинська опозиція не відмовилася від дальшої боротьби і тільки вичікувала слушного моменту для нового виступу проти Мазепи. Ждати довелося недовго. Невдача нового Кримського походу 1689 р., а головне московський двірський переворот 1689 р. пожвавили діяльність опозиції, яка намагалася скинути Мазепу з гетьманства. Мазепа якраз був тоді у Москві. І на Україні, і в Москві були певні, що він поділить долю свого приятеля - князя В. Голіцина. М. Самойлович уже сподівався, що йому вдасться "гетману сняти c плечь голову" і самому зайняти його місце. Про ці наміри Самойловича знали також П. Полуботок і Д. Апостол. Однак Мазепа дав собі раду і в цій дуже небезпечній для нього ситуації.

Опозиція й тепер не припинила своєї діяльності. В 1689-1690 рр. М. Самойлович зі своїми однодумцями посилив боротьбу проти гетьмана. Особливо небезпечна для Мазепи була інтрига, зв’язана з ім’ям ченця Соломона (світське ім’я Семен) Гродського (чи Троцького), посланого опозицією до Польщі з підробленими листами від Мазепи на ім’я короля Яна Собєського і великого коронного гетьмана Станіслава Яблоновського, в яких Мазепа нібито пропонував піддати Україну Польщі. Однак польський уряд в умовах війни з Туреччиною боявся встрявати в цю провокацію, суть і цілі якої він, звичайно, добре розумів. Гродський був виданий російському урядові і на тортурах признався, що був інспірований М. Самойловичем.

Хоч і на цей раз переміг Мазепа, проте відносини між старшинською опозицією і Гетьманом настільки загострилися, що в 1691 р. московському посланцеві Івану Циклеру було указано "сказать генералной старшинЂ и полковникам, чтоб они гетмана почитали". Однак російський уряд, не цілком довіряючи Мазепі, секретно доручив генеральному писареві Кочубею доглядати за Гетьманом.

Це, звичайно, не могло не пожвавити активності опозиції, яка після кількох невдалих спроб скомпрометувати Мазепу в очах Москви вирішила організувати ширший виступ проти Гетьмана. Для цього вона створила блок опозиційних угруповань, в якому найактивнішу роль безперечно, грала так звана полтавська старшинська опозиція. Цей блок очолив один з керівників останньої - генеральний писар В. Кочубей, кандидат старшинської опозиції на гетьманство.
Случайные рефераты:
Реферати - Жанрова своєрідність творів О.Вишні
Реферати - Життя та творчість Панаса Мирного
Реферати - Михайло Грушевський. Коротка біографія
Реферати - Життя та творчість Остапа Вишні
Реферати - Андрій Чайковський. Курсова робота
Реферати - Естетична функція кольору в романах Павла Загребельного
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 15
    Гостей: 15
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта