Історія німецько-українських взаємин 1941-1944 рр
Це дуже повчальна й аж надто переконлива відповідь на закиди, поставлені українському народові нашими національними ворогами, про патронування й піддержування німцями українського самостійництва та про українське германофільство й слугування німцям

Правда, апріорної ненависті до німців, до часу приходу німців в Україну, в українського загалу не було. Навпаки, українці, перебуваючи самі в стані національного поневолення й приниження, співчували боротьбі німецького народу, яка аж до 1939 р. провадилася під кличем рівноправ'я та скинення дискримінаційних постанов версальського договору, подиктованого тими самими, які апробували теж незаконне поневолення Польщею західноукраїнських земель. З цим співчуттям в'язалися сподівання, що німці, борючись за рівноправність та суверенні права своєї нації, матимуть повне зрозуміння, а то й піддержуватимуть таку ж саму боротьбу інших народів, в цьому випадку українців, тим-більше що тут ішло про боротьбу проти спільних ворогів. Та таке ставлення є таким "германофільством", як, наприклад, "америкофільством" німецького народу є його сьогоднішні сподівання, що Америка піде війною проти червоної Москви і поможе Німеччині привернути собі її державно-національну суверенність.

Але, і ті сподівання українського загалу не знаходили опертя в німецьких планах супроти України. Звичайно, широкий загал не міг знати дійсних замірів німецьких керівних чинників, бо вони їх дбайливо приховували. Та в парі з цим - німці не виявили ніколи й свого позитивного ставлення до українських самостійницьких змагань. Німецька преса й публіцистика збувала цю тему мовчанкою, а коли вже виїмково торкалась, то тільки на те, щоб - звернути увагу німців на багатства української землі.

Коротко перед самою війною появилася в Німеччині книжка "Ukraine" видана др. Ляйббрандтом (автором її був правдоподібно Кожевников). Зміст цієї книжки це - пригадка про багатства української землі і переконування, що першими господарями української землі були про-німецькі племена готів, українську державу оснували германські племена зі Скандинавії і та держава існувала лише доти, доки германська панівна верства не розплилась у слов'янському морю. Висновку не подано, але він насувався сам: Україна, мовляв, жде й сьогодні, щоб німецька вища раса прийшла і володіла нею...

Болючим ударом по всяких сподіваннях українців на німецьке співчуття було становище німецького уряду в справі Карпатської України зимою 1938/39 рр., - ота несподівана беззастережна, відверта піддержка німцями мадярських загарбницьких затій. Та це пробував загал виправдати як тимчасове рішення, вимушене конечністю з'єднати собі мадярів в обличчі другої світової війни.

Та вже перші місяці побуту німців в Україні переконали загал, що воно не так. Бо й ворожість німців до акту 30 червня 1941 р. виявилась швидко не ворожістю до "одного надто радикального українського середовища". Захопивши всю Галичину німецький уряд проголошує негайно - прилучення Галичини до польського "Ген. Губернаторства", а вслід за цим іде дарування німцями південно-західнім земель - Буковини, Бессарабії і т. зв. Трансністрії, - Румунії.

Ціль таких стягнень була ясна: південно-західними українськими землями німці платили румунам за їх участь у проти-більшовицькій війні. А Галичину вони прилучили до польського генерал-губернаторства для того, щоб так скріплювати українсько-польську ворожнечу й виграванням українсько-польських конфліктів нейтралізувати проти-німецьку боротьбу обох поневолених народів. Не треба було бути політиком, щоб бачити це, бо при німецькій політичній грубості це само впадало в вічі. Про це говорило ясно хоча б впровадження вже в перших тижнях на галицько-українські землі польських поліційних частин та явне протегування польського елементу в Галичині, при одночасному намаганні перекинути українські поліційні частини та українську адміністрацію з Галичини на польські терени.

Ця політика Німеччини була глузуванням з українських державницьких аспірацій та з національних почувань українського народу взагалі.

Вслід за цими політично-правними актами розбивання українського національного організму йде безоглядний терор гестапо, що нічим не уступає, а не раз ще й перевищує терор НКВД. Він спрямовується, очевидно, насамперед проти революційної ОУН і її членів.

В Житомирі в тюрмі окупанти стріляють членів Обласного Проводу ОУН Василя Хому і Миколу Кравса, а на вулиці гине від кулі Обласний Провідник Роман Марчак.

В Кривому Розі падає жінка-революціонер Ганна Максимець і віддає своє життя за Україну може один з найбільш визначних останньо діячів самостійників інж. Сергій Шерстюк.

На Волині гинуть Гриць Максим'юк-Кайдаш, Осип Бродич і другі, а на сонячному півдні України в Джанкой на Криму вмирають смертю героїв Любак Михайло, Боднарівський і Ванкевич.

В Києві розстрілюють Василя Щирбу, Сандецького і других, а оце громом вдаряє вістка про смерть на вулиці Столиці члена Проводу ОУН Дмитра Мирона-Орлика.

До цих кривавих картин долучаються не менш героїчні сторінки революційної боротьби і смерті наших Друзів, що віддали своє життя по німецьких тюрмах і концтаборах. Ось вони:

Проф. Андрій Марченко - визначна постать Волині, поет-революціонер, автор відомих націоналістичних пісень;

Мгр. Дмитро Яців - відомий кооператор і громадський діяч;

Др. Олекса Бандера і Василь Бандера - рідні брати Провідника організації;

Юліан Петренко - один з передових провідників українського робітничого світу;

Іван Равлик - визначний провідний член ОУН і видатна постать української революції. А дальше лава за лавою проходять відомі і невідомі Борці, члени і не члени Організації, визначні націоналісти-революціонери, поети, письменники, громадські діячі, сірі воїни нашого визвольного фронту боротьби, що в ім'я перемоги Ідеї України віддали своє життя.

Та на цьому не кінець. Бо ось дійшла до нас вістка, що знана поетка й одна з визначних індивідуальностей наших днів Олена Теліга разом з чоловіком розстріляні в Києві. Також знаємо, що в концтаборі Авшвіц догоряють десятки визначних українських громадян-націоналістів, а по тюрмах Кракова, Львова, Рівного, Києва і других міст караються сотні українців.

А до цього всього голодна смерть вже викосила тисячі, полон і каторжні табори праці сотні тисяч, а останнє фронт забирає нові, вже невідомі жертви".

Вважаючи українські землі теренами "дикого Сходу", якими західній світ мало, а то і зовсім не цікавиться, німці починають застосовувати супроти українського населення зі ще більшою жорстокістю і в ще більших розмірах як у Франції, Чехії, Югославії чи Польщі - масовий терор.

Так, наприклад, коли на Поліссі й Волині появилися більшовицькі партизани, які атакували німецькі залоги, то не дивлячись на те, що українське населення не лиш не мало нічого спільного з ними, але явно ставилось ворожо до них і було об'єктом його переслідувань, німецька поліція в відплату за дії більшовицьких партизан нищить до тла в 1942 р. українське село Кортиліси на Ковельщині, вимордувавши при тому біля 2.000 безборонного населення. Така сама доля стрінула в листопаді 1942 р. село Кам'янку, де гестапівські опричники вимордували 3.000 українського безборонного населення, село Цумань, де в масовій екзекуції розстріляно кілька тисяч українського населення з Цумані та до-околичних сіл, бл. 100 менших осель Полісся й Волині, а в лютому 1943 р. село Ромель, Олександрівського району, де замордовано бл. 400 жінок і дітей.

Фізичне винищування українського населення, роблене німцями в нечувано варварський спосіб, доповнюють масові вивози українського населення на примусові роботи в Німеччині. Набір "добровільного робітника" до Німеччини починається на всіх теренах України негайно після входу туди німецьких армій: працездатна молодь, хлопці та дівчата, одержують від спеціальних німецьких бюро набору ясиру іменний наказ зголоситись в найближчих днях "добровільно" на виїзд до Німеччини, з осторогою, що якщо вони не повинуються цьому наказові, то і вони і члени їх рідні будуть притягнені до найстрогішої відповідальності.

При застосуванні таких методів, з українських земель, спустошених до того більшовицькою окупацією, мобілізацією до Червоної Армії та більшовицькою евакуацією, німці вивезли в скорому часі на примусові роботи в Німеччині ок. два мільйони українського населення. При цьому треба пригадати, що всі ці "добровільно" вивезені до Німеччини попадали в жахливі умовини трактування їх як "унтерменшів" гіршої категорії: вимоги праці максимальні, винагорода майже ніяка, харч та санітарні умовини жалюгідні, можливості культурного життя - ніякі. За недозволену зміну місця праці і навіть за спробу критики нелюдського відношення німецьких наставників чи "баворів" до "остарбайтерів" - "винних" засилало гестапо до концтаборів, де вони масово вигибали.

Та й тих, яких залишено на українських землях "в інтересі німецької господарки" обложила німецька окупаційна влада такими важкими повинностями праці та "контингентами", які нагадувати могли лише найгірші роки більшовицької окупації.

Вже осінню 1941 р. визначили німці українському селянству "контингент", - примусову здачу хліба, за який сплачено йому горілкою та грішми по такій ставці, що практично це була тільки примусова виміна хліба на горілку. Контингенти були надзвичайно високі і здирані безпощадно карними відділами так, що вже зимою 1941-42 рр. в гірських околицях Карпат і на Поліссю, а весною 1942 р. на Підкарпатті настає голод. В скорому часі на дно господарської нужди скочується теж Волинь і багаті на хліб простори Наддніпрянщини.

Не меншим тягарем як контингенти лягають на плечі селянства "лігеншафти", тобто оперті на панщизняній повинності селян німецькі державні фільварки. Створені давніше більшовиками радгоспи і навіть колгоспи німці перебирають на українських окупованих теренах як свою державну власність, називаючи їх на "лігеншафти", настановляють у них німецьких та польських директорів, а місцевих селян зобов'язують до примусової, звичайно зовсім безплатної праці на тих фільварках. На цю новітню панщину гнали німецькі посіпаки селян разом з їх кіньми, якщо вони в селян були, та господарським знаряддям в той сам час, коли їм треба було працювати на власному полі. Через те селянам доводилось в час пильних робіт працювати днем на панщині, на "лігеншафті", а в ночі на власному полі, бо за не здачу визначеного контингенту з власного поля, німецька влада карала дуже жорстоко.

Така німецька політика супроти України й українців, переконала скоро все українське населення, що заклик до самооборонної боротьби проти німецького окупанта це не забаганки максималістичної групи, але - єдиний шлях, що його вказує здоровий політичний глузд і одночасно інстинкт самооборони по-варварськи винищуваного населення.

І тому то, українське селянство спалахує бунтами проти німецьких посіпак: в селі Піддубцях на Полісі під час праці кинулись на чотирьох польських вислужників, що знущались над ними, і розшарпали їх на місці; на фільварку біля Сарн, селяни, доведені до одчаю знущаннями, кинулись з сокирами на німецько-польських посіпак і зарубали не лиш директора лігеншафту, але й усіх його помічників; в Тучині на Косттопільщині вбито німецького "ляндвірта", що зі садизмом знущався над українським населенням, та його помічника, голову місцевого району. Таких випадків було в 1942 р. більше.

Не диво, що вже весною 1942 р. ОУН стрічається в низах з вимогою переходу до загального збройного спротиву. В документах революційної боротьби тих часів читаємо, що вже в травні 1942 р. районний провідник ОУН на Костопільщині М-ко вимагає від Проводу дозволу організувати партизанський загін, який охороняв би українське населення Костопільщини перед знущаннями німецької адміністрації та відбирав би від німців пограбоване ними селянське майно. Таку ж вимогу ставлять учасники політично-пропагандивного курсу активу Житомирщини в квітні 1942 р., звертаючи увагу на те, що коли цього не зробить ОУН, тоді повстане інша революційна організація, яка зробить це, або спалахнуть по Україні самочинно селянські повстання.

Так то, політична пропагандивно-роз'яснювальна акція та революційна дія ОУН з одної сторони і жорстока загарбницько-експлуатаційна політика німецьких окупантів супроти України й українського населення з другої довели до того, що вже після одного року побуту німців в Україні політично-психологічна мобілізація українського загалу до активної проти-німецької боротьби була завершена і провід українського революційного підпілля міг переходити до третього етапу боротьби, - до організування і збройної дії українського народу, - Української Повстанської Армії.
Случайные рефераты:
Реферати - Василь Стус (пошукова робота)
Реферати - Огляд творчості Юрія Яновського
Реферати - Життя і творчість Леоніда Смілянського
Реферати - Павло Загребельний. Короткі біографічні відомості життя і творчості письменника
Реферати - Життя та творчість Василя Еллана-Блакитного
Реферати - Життя і творчість Михайла Семенко
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 3
    Гостей: 3
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта