Історична проза Юрія Мушкетика
Відомо, проблематика і жанрова своєрідність що Юрій Мушкетик починав як історичний белет­рист. У 1954 році «Радянський письменник» видав його роман, який був одразу перекладений російською мовою і вийшов у цьому ж таки році в «Молодой гвардии» — призначався він до тодішньої трьохсотлітньої дати. Роман був першою друкованою книжкою письменника і дістав досить широку пресу — про нього писали «Дніпро», «Жовтень», «Смена» і численні республіканські та обласні газети. Цікаві й назви тих статей: «Велика дружба», «Повість про ве­лику дружбу», «Повість про велике єднання», «Повість про вірного сина українського народу» — навіть через самі назви можемо пізнати: й автор, і рецензенти підганяли твір під тогочасну кон'юн­ктуру. Ясна річ, що серйозно, по-мислительському розібратись у такому вельми складному історичному дуеті, яким був довготрива­лий акт стосунків між Семеном Палієм та Іваном Мазепою (одне тільки їхнє взаємне листування, вміщене в літописі Самійла Величка, так багато про це говорить), письменник ще не тільки не мав сили, але й у тогочасних умовах, коли роман писався, й не міг, адже ступінь історичного мислення тієї пори визначався «Тезами», які небагато відбігали від пізніших цитатників Мао, тобто історична істина створювалася апріорно, а факти й події, особливо ж оцінки тих чи тих явищ, відповідно підганялися під ці нерушні правила — практика, яка дотривала до нашого часу і яка позбавляла рації будь-який самостійний історичний дослід, що й призвело, зрештою, не тільки до повного занепаду історичного мислення, а й зведення історичної науки до ідеологічного примітиву. Однак у цьому романі, що тепер с тільки історико-літературним фактом певної доби, тобто того часу, коли він був написаний, Юрій Мушкетик визначив одну Із основних своїх естетичних засад: будувати сюжет на супротилежностях двох неспівмірних характерів — цю рису ми вимічаємо в усіх наступних романах і повістях письменни­ка, побудованих на історичному матеріалі. Це саме, що й про. «Се­мена Палія», можна сказати й про «Гайдамаків», роман, що його ви­дав «Радянський письменник» у 1957 році, хоч автор прагнув залу­чити до твору досить широкий фактографічний матеріал і свого ча­су твір трактувався як успіх письменника (одна із рецензій на нього так і звалася: «Ще один успіх»). Однак тепер, з огляду на сьогоден­ня, обидва романи можемо назвати лише спробою молодого пись­менника створити історичне полотно, спробою художньо освоїти історичний матеріал; практичну користь від того, автор мав ту, що набув у історичній белетристиці певних художніх навичок.

По тому настала тривала перерва — Юрій Мушкетик цілком пе­рейшов на сучасну тематику, ніби розчарувавшись у своїх можливостях історичного белетриста. Але недарма кажуть: те, що посіяно колись, має зійти; недарма й зерно, кинуте в землю, яке з тих чи інших причин не проросло, не завжди згниває в землі; надходить час, з'являються нові умови — і воно проростає. У1971 році Юрій Мушкетик друкує ве­лике оповідання, цього paзy присвячене античній історії: «Смерть Сократа», яке, однак, називає (у виданні 1985]року) повістю. Цей твір ніби промацування письменником своїх нових можливо­стей в історичній прозі. І тут маємо протиставлення двох суспільних особистостей, самого Сократа і стратега Феогена, але їхній двобій виз­начається уже не мірилами сьогочасної праведності й неправедності, а факторами оцінки в часі чи, правильніше, оцінкою часу. Кожен із нас, ніби вістить письменник, чинить за життя так чи так, його дії вимірюються власною тимчасовою правдою. За цією правдою непра­вим проголошується Сократ, через що він і гине, але драма стратега Феогена саме в тому, що його неправда виявляється перевіркою часу, отож і виходить: він поринає в небуття, а той Сократ, що, здавалося, нічого за життя корисного суспільству не чинив, здобуває безсмертя. Тобто автор при оцінці діянь героя використовує вже не тимчасові поліпічні приписи тієї чи іншої доби, а міряє діяння міркою правди у часі, загальнолюдською, точніше кажучи, правдою гуманістичною.

У 1978 році у видавництві «Молодь» Юрій Мушкетик видає повість «Суд над Сенекою», яка дуже близько стоїть до «Смерті Со­крата» і є ніби продовженням цієї ж таки теми. Продовженням то­му, що діалог Нерона і Сенеки ставить перед автором соціальну й психологічну проблему куди складнішу: коли Сократ і Феоген осо­би взаємозаперечні і вже через це антагоністичні, отже, конфлікт має характер простого заперечення при зіткненні різнорідних осо­бистостей, то в «Суді над Сенекою» конфлікт будується на взаємній заперечувальності характерів і особистостей близьких: Нерон — вихованець Сенеки, він навіть проголошує (вперше в історії, як за­значає автор) промови, писані Сенекою, філософ учить Нерона добра, а не зла, хоч, будучи близьким до правлячої особи, й сам певною мірою деформується як особистість; зрештою, вся його на­ука, як виявляється, несподівано стає каталізатором зла, притому зла жахливого, незмірного, навіть безрозсудного. Отже, наука, дана Сенекою Неронові, ніби тільки й для того існувала, щоб її було в корені заперечено — відповідно й фінал закономірний: Сенека має загинути. І він гине, кінчаючи життя самогубством,— оце і є суд над Сенекою, але не остаточний. Так, автор не ставить тут крапки, бо знову-таки, існує суд часовий і суд у віках. А у віках і Сенека, і його наука добра, і його мистецтво залишаються, тоді як його жорстокосердий учень стає символом світового зла і віковічно проклинається. Однак і цим суд над Сенекою не завер­шується, бо й Сенека не перестає бути винний: хоч би там що, а Нерон — його породження, отже, хай антагоністична, але частка його самого. Відтак і повість стає своєрідним застереженням про неоднозначність добра, про здатність того добра перероджуватися в зло, отже, й судові над Сенекою немає кінця.

Обидва твори — це притчі, вже не результат улягання тимча­совій кон'юнктурі, а спроба художнього мислення про життя та світ. Це вже, коротко сказавши,— література.

Отже, «Смерть Сократа» — це було не тільки повернення в історичну белетристику Юрія Мушкетика, це була його переоцінка ес­тетичних чи морально-естетичних засад, якими керується саме історичний белетристу по тому письменник створює першу редакцію роману «Яса» — це було в 1970—1974 роках (дати подано в кінці твору при першому його виданні). Відтак, коли «Смерть Сократа» писалася наприкінці так званого «відлигового періоду» в нашому житті, «Яса» завершувалася в найбільш кризові часи застою. «Суд над Сенекою» надруковано в 1978 році, ще в розгул застою, але вже тоді, коли почали прочуватися, перші весняні продуви. Це симптома­тично в тій мірі, що творчість історичного белетриста, взагалі письменника, не може не відповідати суспільно-моральному клімату, в якому він живе так, як від погоди зчаста залежить і фізичне самопо­чуття людини. Отже, й «Смерть Сократа», й «Суд над Сенекою» були не лише твори на теми з античного життя — це були твори значною мірою сучасні, але не кон'юнктурно сучасні, а сучасні за єством своїм.

Наступний етап — «Жовтий цвіт кульбаби», надрукований в № 9 «Вітчизни» за 1984 рік. Як бачимо усі три твори не на українську тематику, третій твір тільки дотично нашого народу стосується. Це легко зрозуміти, адже власне на українську майже не було прийнято писати — наша історія була таки в цілковитому за­гоні. Конфлікт «Жовтого цвіту кульбаби» знову-таки ніби дублює конфлікт перших двох повістей: супротиставляються два типи мит­ця: один кон'юнктурний (Нестор Кукольник), а другий від совісті своєї (Микола Гоголь), тобто ми ніби маємо розвиток углиб ситу­ації «Суду над Сенекою», так само як розвитком углиб «Смерті Сок­рата» був сам «Суд над Сенекою». Але коли в повісті головним рушієм інтриги була позиція: цар і митець, то конфлікт «Жовтого цвіту кульбаби» переводиться в більш локальне, але не менш гли­боке поняття: йдеться про, митця праведного й неправедного, взаємозаперечність єдиного. Беремо на себе сміливість побачити тут щось і автобіографічне — шлях самого письменника, кажучи його ж образами, від Кукольника до Гоголя. Отже, перед нами два типи митця: той, що гойдається на хвилях суспільного признання, має надію на милість царя (але все одно перебуває під пильним жандармським оком), і той, який прийшов у світ і літературу за спо­нукою розуму і серця. Обидва митці покидають рідний край, обидва забувають рідну мову, обидва опиняються в інонаціональному сере­довищі, але коли один із них (Кукольник) свій народ із душі витра­вив до решти, другий намагається його, як власну душу, в собі втри­мати, хоч і не без сумнівів (сцена колінкування перед Пушкіним). Один - це такий собі паперовий кораблик, який весело й ніби без­турботно мчить по розбурханих хвилях житейського моря і якому байдуже про дно того моря, а другий — плавець, що долає те море власним плавом і все-таки вряди-годи намацує ногою покинуту со­бою землю. Один у цьому морі знаходить тривкого човна і сідає на нього, а другого розриває стихія, топить і перетворює на сміття: історія в своїх присудах немилостива, але здебільшого справедли­ва, хоч не завжди те чи інше явище нашого історичного життя здо­буває свій «останній суд» відразу. Юрій Мушкетик недаремно зво­дить усі три твори у цикл і видає його в «Романах і повістях» (№ 10, 1985), бо вони такий цикл і справді складають — вони фактично писані на одну тему, яка розвивається, як я вже сказав, углибину.

У 1984—1985 роках письменник завершує другу редакцію свого багатопланового історичного полотна «Яса» — твір виходить книгою в «Радянському письменнику» у 1987 році. Книга повністю присвячена рідній історії, і головним героєм тут знаменитий Іван Сірко, найславетніший кошовий Запорозької Січі, а темою розгляду— найскладніша доба в історії нашої землі, так звана Руїна, коли Україна роздиралася (після ганебної змови в Андрусові російського царизму й польської шляхти) у взаємознищувальній боротьбі. Хронологічні рамки ро­ману невеликі — 70-ті роки XVII століття, але через екскурси в ми­нуле дія має значно ширший часовий простір і побудована в епічній манері. Письменник значною мірою відштовхується від літопису Самійла Величка і так само, як літописець, осуджує при­ватну заїлість гетьманів, у яких особисте бере гору над суспільним, а амбіції ставляться вище потреб і болей рідної землі. Водночас, як і в С. Величка, самолюбним гетьманам протиставляється козацька республіка — Запорозька Січ, а головний герой її того часу Іван Сірко стає й головним героєм твору. Таким чином маємо не подвійну, а потрійну супротилежність: Сірко — Дорошенко — Самойлович. Самойлович вірно служить своїм панам і себе при цьо­му не забуває, Дорошенко ніби й бажає добра рідній землі, але при­носить їй руїну, а Сірко ці дві різнобіжні сили намагається нейт­ралізувати: в полі його турбот, за автором, не власна особа, не власні амбіції, а таки добро рідної землі. Іван Сірко багато в романі роздумує, потопає в мислительних рефлексіях, на думку декого з критиків, цього в романі аж забагато, та й може, надто по-сучасному він це чинить. Але не важко помітити, що Сіркові розмисли — це розмисли сучасної нам людини (не ототож­нюватимемо їх із авторовими — це порочна критична практика), і автор мав на те художнє право, адже пише для сучасного читача. Зрештою, такий прийом (осмислення минулих подій сучасною лю­диною) він уживає й у «Суді над Сенекою», але за прямою адресою, тут же він одягає сучасного мисленика в історичний костюм. Побіч із тим Сірко й історична постать, діє так, як діяв насправді (хоч би сцена із знищенням потурнаків, яка викликала таке обурення в кри­тика Л. Федоровської), він вступає в реальні стосунки з історичними персонажами, як вступав і справді, він знову-таки ре­ально воює, реально керує Січчю, але, з другого боку, він ніби історична корекція того, хто несе з собою історичну правду, у про­тиборстві взаємозаперечувальників: Дорошенка й Самойловича. Ясна річ, що навіть у такому образі він безсилий подіяти на історичні події, бо вони склалися так, як склалися, через що й місія його в романі напівпасивна, напівактивна, і він більше жаліє й оп­лакує, ніж має силу історичними подіями керувати. Зрештою, і його фраза: «Будьмо людьми, гетьмане! Будьмо людьми, царю!» — це та­кож не історична реальність, а наш теперішній щирий жаль, що події на Україні розгорталися тоді так фатально, що змінити їх су­часній людині з її теперішніми бажаннями також не під силу. Але письменникові мало з'явити оцю потрійну взаємоборність, резуль­тат якої навічно записаний на скрижалях історії, бо не тільки сильні світу вирішували долю цього світу, а вирішувала її передовсім незбалансованість і розбрат у самому народі. Чи не через це з'яв­ляється в романі й друга трійця — Мокій Сироватка, Лаврін Пере­хрест і Марко Ногаєць. Мокій Сироватка — це щира й проста відданість інтересам своєї землі, його призначення — подвиг в ім'я рідного краю. Лаврін Перехрест — це шукання істини, а Марко Ногаєць (аналог — Марко Проклятий) — втілення того примітивного егоїзму, для якого інтереси народу чи своєї землі річ несуттєва. І Лаврін, і Марко гинуть у вереміях свого часу, один на турецькому гаку, другий ганебно. Тоді як місія третього, Мокія Сироватки, сим­волічна — він запалює в кінці роману сторожовий вогонь і ніби за­кликає сучасників і майбутні покоління свого краю до пильності, до обов'язку ту землю щиросердно боронити. Отже, взаємозаперечне, конфліктне змагання в романі йде вже не в подвійному, а в потрійному тлі епохи з її побутом, війнами, сутичками, з її щоден­ним життям, любов'ю, ненавистю, дрібним і великим, відданістю й підступністю, людською потугою й слабкістю, з її гірко-солоним відчуттям неможливості щасливого кінця, з її терпкою печаллю і надіями на майбутнє.

Хотів того чи не хотів Ю.Мушкетик, але мусив, як, до речі, и Р. Іваничук «Журавлиному крику» , як Г. Колісник у романі «Полин чорний, мак гіркий» (Радянський письменник, 1988), замінити читачеві й істори­ків, хоч і був вельми далекий од наміру писати белетризовану "історичну розвід­ку: попутно з різними сюжетними лініями треба було пояснити читачеві чи не всю тогочасну соціальну «топографію», без якої той дуже мало збагнув би в перипетіях духовної історії Сірка, і логіка тих чи тих його вчинків могла б видатися читачеві логікою інопланетянина.

Багато зусиль докладає автор, щоб відтворити в «Ясі» органічний плин на­родного життя: від мирних буднів запорозького сіроми й аж до господарських клопотів на глухих хуторах. У цьому романі постає народ зі своєю історичною долею, з великим і малим у ньому, з подвигом і ницістю, з чорними траге­діями і комічністю «жанрових» сцен. І Ю. Мушкетик, і Р. Іваничук, і Г. Колісник часто виступають у ролях істориків-реставраторів, для яких дорогоцінна кож­на подробиця, важливий кожен виразний штрих з картини минулого, але го­ловне — вони прагнуть осмислити весь той світ, який відкривається їхнім допит­ливим поглядам, знайти в ньому минуле і вічне, загальне в конкретному й кон­кретне в загальному.

«Яса» — це – добротне, традиційне, сказати б, вальтерскоттівське повістування з усіма неодмінними його елементами. Несподівані сюжетні ходи динамізують авторську розповідь, яка подекуди досить відчутно «пригальмо­вує», допомагають показати читачеві життя різних соціальних верств, виводять художні рамки роману далеко за межі Запорозької Січі.

Прикметно, що Мушкетик якнайменше показує нам цього досвідченого воєн­ного стратега і тактика в ділі, лише побіжно прохоплюється щодо його блискуче виграних баталій. Автора цікавить зовсім інший Сірко — демократично мисля­чий муж, що піднявся на вершину влади на Січі з найнижчих низів. Щоправда, влада та доволі примарна й тимчасова, бо будь-якого кошового, незважаючи на весь його авторитет чи воєнні заслуги, можуть якогось дня оголосити вже не кошовим. Вольниця— це вольниця. І саме на цій демократичності стосунків на Січі акцентує увагу читача Мушкетик. Тому ще загадковішим постає феномен Івана Сірка з його безмежним авторитетом, з беззастережною вірою козацтва в нього і звичайною людською довірою.

Як відомо, в кожному талановитому історичному творі завжди присутні дві епохи: та, яку безпосередньо зображено, і та, в яку твір написано. Бо ж тіль­ки в ілюстративно недолугому творі, де нібито об'єктивовано безсторонньо рес­таврується далекий час, епоха літературного народження книги не присутня навіть у своєму ембріональному стані, але так само не присутня там і епоха зображувана, бо нею не можуть стати достеменні, але розрізнені між собою, не об'єднані серйозною, безперечно винесеною з авторової сучасності, концеп­цією факти. То вже не історія, а щось схоже на антикварний магазин. Є всі поважні атрибути минулих часів, але для того, щоб побачити за ними далеку епоху, треба дуже й дуже напружувати уяву. Мушкетик показує нам історію, збагачену саме сучасним розумінням, а головне — ставить оті карби історії на долях своїх героїв.

«Яса», якщо скористатись тут висловлюванням відомого болгарського літе­ратурознавця Бояна Нічева,— це цілий романний комплекс, роман-трест, де органічно уживаються соціально-побутовий роман, роман-мозаїка, роман-літопис. Розкидано в часі й просторі його події і героїв, часто змінює письменник: «стильовий ключ», охоче вдається до вставних новел, навіть подекуди повістей, часто послуговується ретроспекцією.

«Яca» — роман водночас і драматично-філософський; і поетично-ліричний. Друге, поетичність і лі­ризм народжується з того майстерно відтвореного світу природи, який так бен­тежно, відчутно і навально виповнює сторінки тво­ру. А ще тонко одухотворює весь контекст історія щемливо-юного, чистого і трагічного кохання Лавріна й Киліяни. Та й інші долі, інші постаті, зокрема Кайдана, Філона, Ждана, додають свій психологіч­но-емоційний нюанс у загальний колорит оповіді, увиразнюють наше уявлення про людину тієї дале­кої і близької доби.

Критика неодноразово докоряла Ю. Мушкетику з приводу неоднорідності, навіть певної неохайності його авторського письма. Треба визнати, що підста­ви для таких зауважень подекуди справді були: мовби якийсь поспіх, недбалість позначають опо­відь, скажімо, в «Жовтому цвіті кульбаби», в «Сльо­зі Офелії». Тому особливо приємно відзначити без­доганність мовностилістичної тканини роману «Яса». Майже шістсот сторінок тексту — і скрізь вираз­ність, природність, жива енергія авторського слова, впевнена, розкута майстерність почерку. На моє пе­реконання, «Яса» так само вивершує художні здо­бутки Ю. Мушкетика в царині історичної теми, як «Біла тінь» залишається поки що неперевершеною серед творів письменника, присвячених сучасній, проблематиці.

Проте детальніше будемо вести мову про художні достоїнства роману «Яса» в наступному розділі.

Нехай той суспільний процес безкомпромісного запере­чення антилюдяних і антинародних породжень компартійно-адміністративної системи інтенсивно розгорнеться дещо зго­дом — у другій половині 80-х років. Але вже й на час напи­сання роману «Рубіж» Ю. Мушкетику вдалося підмітити й викрити деякі з сутнісних (головним чином антилюдяних, антиморальних) пороків її на рівні колгоспно-районної ланки.

Та сильніше пафос критики тоталітарної системи звучить у повісті «Літній лебідь на зимовому березі». Взагалі цей твір дещо несподіваний для Мушкетика. Повість побудована на маловідомому авторові табірно-колимському матеріалі. Та, певне, він і в гадці не мав творчо змагатися (в колори­стиці, влучності деталей, реалістичній соковитості описів) з тими, кому довелось пережити страхіття Гулагу. Він поста­вив собі на меті інше: дати синтез, узагальнене викриття ко­реневого зла імперсько-тоталітарного режиму — його воро­жості всьому людяному, талановитому, національно-своєрідному.

Насамкінець зазначимо, що винесене взаголовок роману старовинне українське слово «яса» має не лише свій аромат, а й кілька смислово-образних відтінків, 11-томний «Словник української мови» подає їх аж шість: «сигнал, знак; чутка, поголос; гучні зву­ки, гуркіт, грім; вітання гарматними залпами, салют; дани­на; світло, сяйво». Така багатозначність, різновідтінковість назви твору відповідає його історично вагомому змісту і його складнопереплетеній сюжетно-композиційній структурі. А та­кими вони склалися по-своєму закономірно: бо мали переда­ти, донести в собі неабияку складність, багатоликість і надзвичайну суперечливість одного з найдраматичніших пе­ріодів історії України, який недарма названий видатни­ми нашими істориками Великою Руїною.

Використана література

1. Мушкетик Юрій У пастці.- К.: Укр. письменник, 2004.-

2. Мушкетик Юрій Позиція.- К.: Дніпро, 1982.- 325с.

3. Мушкетик Юрий Семен Палий.- М.: Молодая гвардия, 1955.- 272с.

4. Мушкетик Юрій Михайлович Біла тінь.- К.: Радянський письменник, 1976.- 248 с.
Случайные рефераты:
Реферати - Євген Маланюк
Реферати - Знахідки і втрати українського підручнико-творення у ХІХ ст
Реферати - Новаторство в поезії Павла Тичини
Реферати - Історія написання й видання та художня цінність історичного роману у віршах "Маруся Чурай" (курсова робота)
Реферати - Ідейно–художній аналіз роману І. Багряного "Тигролови"
Реферати - Значення і світова слава Тараса Шевченка
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 22
    Гостей: 22
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта