Ідея незнищенності кохання в повісті М.Коцюбинського «Тіні забутих предків»
Михайло Коцюбинський — справжня перлина української класичної літератури, письменник, який приніс у нашу літературу потужний струмінь світових тем і образів, разом зі своїми однодумцями вивів її з теренів суто «селянської» тематики на глибоко психологічні простори вивчення людської особистості та сенсу людського буття загалом.

Повість «Тіні забутих предків» — твір глибоко сокровенний, написаний вже не в руслі етнографічного реалізму, який розробляв М. Коцюбинський в ранній творчості, а етнографічного неоромантизму, оскільки письменника цікавить демонологія як образне втілення зв'язку людини зі світом природи та ірреальний складник світу реального.

Основу повісті складає історія кохання Івана та Марічки, і, здавалось би, ця історія, на перший погляд, носить цілком пасторальний характер. Але поруч з героями живуть і змагаються між собою дві іпостасі символічного світу — Любов і Смерть.

Отже, у творі зображене ідеальне кохання, яке, проходячи через життєві випробування, не втрачає своєї сили, не нищиться, не зникає, а навпаки, загартовується, стає міцнішим, щоб поєднатися в смерті, У коханні поєднуються життя і смерть, реальність і міфічний світ. Читач може провести паралель між історією кохання Івана та Марічки і Мавки з Лукашем.

І в «Лісовій пісні», і в «Тінях забутих предків» почуття героїв розгортається на тлі прекрасної природи, і музика стає тим струменем, тим поштовхом, завдяки якому кохання зароджується і міцнішає: «Марічка обзивалась на гру флояри, як самичка до дикого голуба, — співанками. Вона їх знала безліч.

Звідки вони з'являлись — не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися ще в колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійні по сіножатях, як смереки ростуть по горах. На що б око не впало, що б не сталось на світі: чи пропала овечка, полюбив леґінь, зрадила дівка, заслабла корова, зашуміла смерека — все виливалось у пісню, легку і просту, як ті гори в їх давнім, первіснім житті».

Так само, як Мавка і Лукаш на початку їхнього кохання, Іван та Марічка знаходять для себе натхнення в природі, в музиці, у пісні, ніби захищаючись таким чином від ворожого для них світу людей, їхніх ворожих родів. Та світ не відпускає героїв від себе, змушуючи їх повернутися від мрій до реальності: «Ґаздівство його руйнувалось, вже не було коло чого усім робити і треба було йти в найми». Навколо закоханих немов кипить боротьба між реальністю та ідеалом, між життям і смертю. Для кохання розлука — теж смерть. І в розлуці не затьмарюється справжнє кохання, тільки сильнішає, та владна смерть не хоче поступатися життю, бореться з ним, відбираючи у Івана його кохану Марічку: «„.він не застав Марічки живою. За день перед цим, коли брела Черемош, взяла її вода. Несподівано заскочила повінь, люті габи збили Марічку з ніг, кинули потім на гоц і понесли поміж скелі в долину».

З утратою коханої Іван утратив сам сенс життя, втратив свою душу, та й життя мріяв би втратити, та смерть не забрала його: «Великий жаль вхопив Івана за серце. Зразу його тягло скочити з скелі у крутіж: «На, жери і мене!» Але потому щемлячий тусок погнав його в гори, далі од річки. Затуляв вуха, щоб не чути зрадливого шуму, що прийняв в себе останнє дихання Марічки. Блукав по лісі. Поміж камінням, в заломах, як ведмідь, що зализує рани, і навіть голод не міг прогнати його в село».

Іван не помер. Він продовжував жити і навіть одружився, та тільки то був зовсім інший рівень життя — цілком побутовий, позбавлений тієї краси і сенсу, які були поряд з Марічкою. Чоловік клопотався коло худоби, порався по господарству, навіть почував у цьому клопоті щось схоже на щастя, тільки це був уже не той Іван. І це помічає навіть Палатна, придивившися в якийсь момент до чоловіка:

«Щось було важке у ньому, якась жура його гризла та ослабляла тіло, щось старе, водянисте світилось в його стомлених очах. Помітно худ, ставав байдужим.» Лихим стало життя чоловіка без кохання, без коханої, та й дружина не хотіла вже бути з ним, мріяла його позбутися. І в цей момент почув він голос Марічки, що кликав його, Марічки-нявки: «Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка. Йшов поруч із нею й боявся пустити Марічку вперед, щоб не побачить криваву діру ззаду у неї, де видно серце, утробу і все, як у нявки буває. На вузьких стежках він туливсь до Марічки, аби йти рядом, аби не лишатись ззаду, і чув тепло її тіла».

Чи не прийшла Марічка рятувати свого коханого від того запустіння, яке охопило його душу? Чи не відчула вона тієї загрози, що нависла над ним? Мабуть, так. Тому що тільки поряд з цією дивною нявкою Іван відчував спокій, якого не знав у своєму житті. Саме спокій, а не збайдужіння. Він ще й досі кохав Марічку, тому й кинувся рятувави її від щезника.

З появою Марічки-нявки життя Івана ніби знову отримало сенс, для нього немов зійшлися два виміри життя — реальний та потойбічний — щоб поєднати його знову з коханою, відродити його душу, його музику: «Чув, що коло його Марічка, і знав, що Марічки нема на світі, що се хтось інший веде його у безвісті, у недеї, щоб там загубити. А проте йому добре було, він ішов за її сміхом, за її щебетанням дівочим, не боячись нічого, легкий і щасливий, яким був колись».

Іван і Марічка поєдналися в смерті, кохана забрала його у свій світ, не залишивши ворожим душам його доброту, чисту довіру, його вірне серце. Мабуть, тому похорон Івана і зображений майже як весілля, мабуть, тому сумні мелодії на ньому переходять у веселі танці, жарти, пустощі. Дійсно, нема за чим плакати: Іван повернувся до Марічки, до свого кохання, сенсу свого життя.

Чи перемогла смерть життя? Ні, скоріше, вона змирилася, що не владна над коханням, вічним і прекрасним, безмежним, як світ, бездонним, як віра.

Кохання Івана і Марічки — символ вічного кохання, почуття, яке переборює не тільки відстань, але й час, переборює смерть, межі людського існування. І мені здається, що воно тому таке сильне, що одухотворене силою мистецтва, пісні й музики, а також тому, що воно природне, розкриває питомі сили людини, а не протирічить її людській натурі. Можна сказати, що герої повісті «Тіні забутих предків» — це наші українські Ромео та Джульєтта, не менш прекрасні і не менш витончені й глибокі.
Случайные рефераты:
Реферати - Життя і творчість Бориса Грінченка
Реферати - Життєвий і творчий шлях Ігоря Римарука
Реферати - Іван Карпенко-Карий
Реферати - Життя та творчість Ольги Кобилянської
Реферати - Поезія і Містика
Реферати - Життя та творчість Олександра Довженко
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 24
    Гостей: 24
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта