Григорій Михайлович Тютюнник
Григорій Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 в с. Шилівці Зінківського району на Полтавщині. Коли йому було 5 років помер батько. З 6 років жив на Донбасі, його забрав до себе батьків брат. Дядько зі своєю дружиною віддали Григора до школи і через три роки почалася війна. За знищене дитинство війною Тютюнник написав повість "Климко”, яку надрукував в газеті "Правда”.

Восени 1947 року він одержав спеціальність слюсара і почав працювати на заводі імені Малишева в Харкові. Написав "Смерть кавалера”; "Вогник далеко в степу”. Невдовзі він повернувся в село – захворів на легені. Працював у колгоспі. Орав, вчив, потім завербувався на Донбас. Будував Миронівську ДРЕС, слюсарював, був шофером. Його призвали до армії. Чотири роки служив на Далекому Сході. Потім п¢ять років навчався в університеті на філологічному факультеті. Саме тут він захопився літературною працею. Був ініціатором заснування студентського журналу "Промінь” і редактором. У 1962 році разом з дружиною їде на Донбас, де працює у вечірній школі. В Києві працює в видавництві "Молодь”, "Веселка”, журнал "Зміна”, друкує оповідання "Смерть кавалера”. Часопис "Дніпро”, "Зав¢язь”, "На згарищі”, "Чудасія”. Збірки: "Деревій”(1960), "Батьківські пороги” (1972), "Край неба” (1975). 6 березня 1980 року 1980 року помер. Похований в Києві.

Є в Григора Тютюнника оповідання, яке допомагає нам збагнути не тільки витоки його соціального досвіду, а й усю драматичну життєву біографію покоління «ді­тей війни», до котрого належав і сам письменник. Нази­вається воно «Сито, сито...».

... Десь далеко у великому світі гримить війна, а в маленькому глухому селі, що принишкло в глибоких сні­гах, жевріють іскорки людських надій: там, на війні, ворожі кулі обминуть синів, чоловіків, батьків, і вони, живі-живісінькі, навіть не поранені, повернуться до рід­них подвір'їв, коли прийде перемога й настане мир. Але поряд з надією чорно гніздиться в людських душах і тривожна невідомість, бо багатьом так давно немає ли­стів з фронту, і вони бояться зізнатися собі, що завтра можуть прийти «похоронки».

Аби хоч трохи розігнати тривоги й важкі сумніви, втішити чи й просто обманути себе, солдатки ворожать одна одній на своїх чоловіків, кожна намагається пере­конати іншу в тому, що її чоловік живий, а коли та пові­рить, то її віра непомітно передається й іншим.

Ворожить Ількова мама молодицям, і всім наворо­жу, що їхні чоловіки живі наперекір смертям. Допо­магає їй при тім ділі й хлопець, хоч він добре розуміє: сито одне показує, а насправді може бути зовсім інше...

Ма­буть, кожен його сільський ровесник знайде в глибині своєї пам'яті те, що описано в оповіданнях «Сито, си­то...», «Смерть кавалера», в повістях «Облога», «Климко», «Вогник далеко в степу».

У літературу він прийшов уже зрілою людиною після серйозних життєвих університетів. Про до літературний період своєї біографії найкраще за всіх розповів він сам у спогадах про брата Григорія, названих «Коріння».

У повісті «Климко» є така характерна для поведінки юних героїв Григора Тютюнника сцена. Посеред базару окупованого фашистами містечка Климко й Зульфат побачили свою колишню вчительку Наталю Миколаївну з немовлям на руках. Вона намагалася підступитись до воза, на якому вів торги вгодований чоловік, що хотів нагріти руки на людському горі. За якусь пригорщу борошна, кукурудзи, а чи білої слов'янської солі забирав у людей одяг, взуття, не приховуючи зневаги до них, по­гейкуючи на чоловіків і жінок, як на худобу.

І ось серед цієї базарної веремії бідові й неполохливі хлоп'ята, з їхньою войовничою готовністю повстати про­ти будь-якої кривди й несправедливості, загледіли сум'яття і зляканий подив у очах учительки, звернених на цього чоловіка, що в час усенародного горя втратив людську подобу. А ще побачили хлопчаки в руках у Наталі Миколаївни річ, яка живою ниткою пам'яті відра­зу ж зв'язала цю мить із ще зовсім недавнім минулим, з їхнім незабутнім шкільним днем. То була "трояндова, мов сто троянд, сукня”.

Болем зайнялися дитячі душі на приниження улюб­леної вчительки; у свій невигадливий спосіб вони дають відсіч кривдникові, помщаючись і за Наталю Миколаїв­ну, і за всіх тих солдаток, що їх до нитки оббирає на ба­зарі запопадливий торгаш. Вони цілком резонно вважа­ють, що такого прощати ніколи не можна, що з подібни­ми людцями треба боротися так само, як і з ворогом. Ось коли має нагоду вчителька переконатися в тому, що вона правильно виховувала дітей, що не намарне їх учила доброти, людяності й справедливості.

Самі беззахисні діти, Климко й Зульфат починають піклуватися про вчительку і її дитинча, бо ж вона лиши­лася без притулку і будь-яких засобів до існування, їй дуже нелегко вижити в цьому жорстокому світі, не йду­чи ні на які компроміси з ворогами й відступниками. Маленькі захисники й помічники Наталі Миколаївни стають її опорою. Климко вирішує податися в неблизь­кий Слов'янськ, аби розжитися там для вчительки солі. Знаючи, що вона ніколи не відпустила б його в цю ризи­ковану подорож, він потайки, серед ночі вирушає в доро­гу, лишивши лаконічну записку в чистому шкільному зошиті: «Наталю Миколаївно! Я пішов. Зульфат вам усе розкаже. Я скоро вернуся. Клим». За цими сло­вами постає вся його благородна душа, хвилювання, аби вчителька не турбувалася за нього, а воднораз і рішучість у здійсненні свого заміру полегшити існу­вання тій, що виховувала його, вчила зростати справж­ньою людиною, була і є високим моральним взірцем у житті.

З правдивими, психологічно-переконливими подро­бицями описав Григір Тютюнник оту важку подорож юного героя, що так трагічно закінчилася для нього. Письменник добре знав той маршрут, бо пройшов його сам у роки окупації, пройшов таким же хлопчиною, як і його Климко.

І розповів правдиво, художньо сильно про дітей у війні. Це була одна з провідних тем його творчості.

Діти з оповідань і повістей Тютюнника — голодні, бездомні, гнані нуждою — також змушені нести на собі тягар усенародного горя, не огрублюючись і не черствію­чи душею, сприймають вразливо і болісно переживають будь-який прояв наруги над людиною, виявляють особ­ливу чулість до тих, кому стає неймовірно важко, з усіх сил прагнуть їм допомогти.

Сповненими небезпек дорогами, перемагаючи в собі страх, повертався назад Климко з дорогоцінною сіллю, щоб зарадити вчительчиній біді, і тут підстерегла хлоп­чину невблаганна смерть, як підстерігала вона на тих дорогах багатьох його ровесників. І навіть у цю судну годину Климко постає людиною, що дбає не про себе, а про інших. Фашисти переслідують радянського військо­вополоненого, якому хлопчина, забувши про небезпеку, показує, куди втікати. Тут і скосила його черга з німець­кого автомата. «Він уп'явся пальцями в діжурку на гру­дях, тихо ойкнув і впав. А з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль...

Найдорожчою темою, а от­же й ідеалом, письменника були і залишаться добро­та, самовідданість і милосердя людської душі в найріз­номанітніших проявах...

В які б обставини не потрапляли малолітні герої письменника, вони ніколи не перестають бути людьми, не гублять на дорогах випробувань доброти, несуть її невичахне тепло в своїх душах і прагнуть зігріти ним ін­ших. Тільки смерть завадила Климкові сповнити до кін­ця свій благородний людський обов'язок, він загинув, несучи невмирущу естафету доброти. Війна вбила цього голодного й холодного сироту, але не скалічила його — такої маленької і водночас такої великої, зогрітої теплом людяності і благородства — душі, кришталево чистої, відкритої для людей.

Якби Климко лишився живим, то в нелегкі роки повоєння йому, напевне, довелося б зустрітися з Павлентієм, героєм останньої повісті Григора Тютюнника «Вог­ник далеко в степу». Климко і Павлентій дуже схожі між собою і своїми моральними принципами, і благород­ством душі, і навіть у чомусь самими вдачами.

Павлентієві пощастило вціліти під смертоносним градом війни. Він разом з іншими своїми ровесниками дочасно подорослішав у важких випробуваннях і шукає свого місця в новому — вже мирному — житті. Для ба­гатьох із них, обікрадених війною, сиріт з голодними очима й важкими від горя серцями, хрещеними батька­ми у житті стали ремісничі училища, що, як могли, взу­ли й одягли їх, дали пайку хліба й вивели в люди. Цих дітей не просто бачив, а добре знав автор повісті, Він сам належав до них.

Ці підлітки, що вже склали не один екзамен на шля­ху до свого людського становлення, навчилися безпо­милково вгадувати навіть уміло замасковані фальш, лицемірство, брехню, підступність, а також одразу від­чувати непоказну, зовні не афішовану доброту. Часто вони самі є її втіленням, як, скажімо, той же Павлентій.

Цей слабосилий, слухняний і на диво делікатний хлопчина, що так безпосередньо, нічого не приховуючи, розповідає про себе, ділить свій скупий пайок, якого й самому мало, з тіткою Ялосоветою. Він не просто її любить, він приріс до неї серцем, бо вона — найрідніша йому людина. Тітка Ялосовета замінила сироті матір.

Але навіть у цих стосунках Павлентій не може піти бодай на маленький компроміс (не може називати тітку мамою), хоч його ставлення до мачухи — справді зразково синівське, а вона також його любить, як рідну дитину.

Незадовго до смерті письменника повісті «Климко» і «Вогник далеко в степу» були відзначені в нашій рес­публіці високоавторитетною премією імені Лесі Україн­ки, що присуджується за найвидатніші твори для дітей та юнацтва. Повісті Григора Тютюнника стали в один ряд з художньо найсильнішими книгами про дітей війни.

Григір Тютюнник писав і для дітей, і для дорослих. Уже сьогодні класикою стали такі його «дорослі» твори, як «Смерть кавалера», «Оддавали Катрю», «Син при­їхав», «Нюра», «Тайнд вечеря», «Три зозулі з покло­ном», «Холодна м'ята ».

«Ласочка», «Лісова сторожка», «Степова казка» — ці твори про прекрасний світ і гарних у ньому людей, про дива природа..

герої цих творів постають у світі злагоди й любові серед свого звичного щодення, в якому автор уміє підкреслити не­буденне, найістотніше з того, завдяки чому людина завжди просвічується тим особливим світлом духовності.

У цих, як, зрештою, і в багатьох інших, творах Григора Тютюнника одна з найактивніших дійових осіб — природа, яку він дуже глибоко відчував, маючи диво­вижну, винесену ще з дитинства, пам'ять і на посвист вітру, і на пташині перегуки, і на, барви звечорілого неба, і на плюскіт лагідної хвилі...
Случайные рефераты:
Реферати - Мова і нація: акценти сучасності
Реферати - Володимр Самійленко
Реферати - Микола Бажан
Реферати - Життя і творчий шлях Івана Кочерги
Реферати - Настроєний життям, як скрипка (за творчістю Б. Лепкого)
Реферати - З історії української освіти в діаспорі
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 4
    Гостей: 4
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта