Господарче становище та інфраструктура культурної сфери
Переважна більшість об’єктів культурної інфраструктури перебувають в державній або комунальній власності й фінансуються з центрального і місцевих бюджетів. Незважаючи на певне зростання частки не бюджетних джерел у загальних обсягах фінансування культури, частка бюджетних витрат перевершує 80%.

Структура витрат місцевих бюджетів на культурні цілі суттєво різниться за регіонами. Найбільшу питому вагу у видатках місцевих бюджетів мають бібліотеки, школи естетичного виховання та заклади клубного типу. Незначною є частка бюджетних витрат на охорону пам’яток, які в багатьох регіонах перебувають в повному занепаді. В ряді регіонів практично не виділялись бюджетні кошти на проведення художніх виставок, придбання творів образотворчого мистецтва, наукові дослідження, видавничу діяльність.

По Києву значно більше, ніж по регіонах України, частка витрат на утримання театрів, музеїв, концертних організацій, що пояснюється розвинутою мережею цих закладів культури.

Телебачення

Телебачення впевнено лідирує серед наймасовіших дозвіллєвих практик сучасних українців – його провідна роль лише посилилась в кінці 90-х років завдяки помітному урізноманітненню програм та наявності численних недержавних телеканалів, а також через те, що деякі інші традиційні форми дозвілля стали значно менш доступними для багатьох.

З 1991 року розпочався бурхливий розвиток недержавних телеканалів по всій Україні, а також старанними спробами УТ-1 та УТ-2 конкурувати з московським телебаченням, яке в цей час стало швидко прогресувати, позбувшись ідеологічного престижу. Якість та різноманіття програм УТ також зросли, однак воно й далі значно програвало московському каналу ГРТ. Серед головних причин цього – нижчий професійний рівень та політичний і культурний консерватизм державного українського телебачення. В інформаційних і суспільно-політичних програмах УТ домінувала офіціозна позиція, натомість в розважальних – орієнтація на традиційну народну культуру та „традиційну естраду”.

Поруч з російськими, дедалі популярними, особливо у великих містах, стали недержавні канали. В самому лише Києві виникло понад десяток таких каналів – ІСТV, „Гравіс”, ТЕТ, СТБ, „Тоніс”, ТРК, „Київ”, „Новий канал”, О-ТV та низка інших. Однак держава зберігала монополію на технічні засоби телетрансляції. Супутникове телебачення було доступним практично лише в готелях великих міст і мало популярним, але його дубльовані програми в записі, в тому числі інформаційні, широко використовуються приватними каналами, часто – на сумнівних правових засадах. Загалом у передачах приватних каналів того часу домінували художні фільми, переважно західні, та відео музика.

Програми власного виробництва продукувались лише кількома найсоліднішими каналами Києва та інших великих містах. Позитивним явищем стали власні програми новин на приватних каналах, забезпечувані здебільшого недержавними інформаційними агенціями.

На загальному стихійно-піратському тлі недержавного телебачення спільна американо-українська приватна телекомпанія ІСТV, яка використовувала лише ліцензійні програми й охопила своїми передачами ключові регіони України, ставши загально національним каналом.

1995 рік ознаменувався виходом на ТV – простір двох великих недержавних каналів – „Студія 1+1”та „Інтер”.

„Студія 1+1”, створена за участю західного медіа капіталу і очолена відомим режисером-документалістом О.Роднянським, розпочала мовлення у „прайм - тайм” на першому державному каналі, потіснивши УТ-1 (пізніше УТ-2). Вона відразу ж заявила про намір слугувати таким собі зразком цивілізованого каналу західного типу – жодних другосортних фільмів сумнівної якості й походження, плюс пропаганда кращих зразків світового та вітчизняного кіно – і все українською мовою. Дійсність, втім, виявилась не такою райдужною, однак „1+1” дуже швидко завоював глядацьку популярність, особливо у великих містах.

Натомість російськомовний „Інтер” виник як проект такого собі „політично коректного” місцевого замінника ГРТ, який би не давав „тікати з України” коштам, заробленим телерекламою. Тому основу мовлення на „Інтері” перший час складала ретрансляція популярних московських розважальних та інформаційних програм, і тільки рекламні паузи були місцевого походження. Однак поволі „Інтер” став продукувати власні цікаві програми, й за рік став поруч із „Студією 1+1” найпопулярнішим каналом України.

В цей же час набуло швидкого поширення кабельне і супутникове телебачення. Цьому сприяло здешевлення послуг кабельних провайдерів, поява кількох російських супутникових каналів, а також неможливість дивитися московські канали ГРТ, НТВ, РТР, ТВ6 „звичайним” способом.

Кінематографія

На сьогодні в Україні існує п’ять державних студій, підпорядкованих Міністерству культури (Національна кіностудія ім. О.Довженка, Одеська, „Укркінохроніка”, Національна кінематика, „Укранімафільм”), а також кілька дрібних приватних студій, які здебільшого не мають власної виробничої бази. На початок 90-х років їх число було значно більшим, але протягом кількох років більшість із них припинила своє існування через брак замовлень.

Протягом останніх років склалася практика, коли затверджені державним бюджетом кошти на кіновиробництво виділяються лише частково. З 1995по 2002 роки відсоток реально виділених коштів упав від 68,2% до 17%.

Кількість випущених фільмів порівняно з 1990 роком скоротилися в 10 разів, а кіномережа – більше як на половину. Із приблизно580 міських кінотеатрів постійно здійснюють кіно показ лише 300, а на 28 тисяч сіл України діє лише приблизно 5 тисяч кіноустановок.

Через відсутність законодавчого механізму приватизації об’єктів культурної сфери набирає темпів стихійний розпродаж державних кінотеатрів у приватну власність із подальшим перепрофілюванням: за останні роки в Луганській області продано 22 кінотеатри з 38, Миколаївській - 11 з 29, в Херсонській – 12 з 38, в Сумській – 21 з 32.

В кінці 90-х років українське кіно опинилось в глибокій кризі. У складних умовах ринкової трансформації та конкуренції з боку іноземного кіно і відео потрібно було розв’язати цілу низку завдань – сформувати сучасні механізми фінансування національного кіновиробництва, створити стимулюючу, протекціоністичну щодо нього законодавчу базу, фактично наново створити структуру кінореклами і промоції вітчизняної кіно – та відеопродукції, українську кіно архівну справу, побудувати стабільні й двосторонні канали мистецьких та комерційних зв’язків української кінематографії із світовим кіно процесом.

Перші кроки на шляху кіно реформ були зроблені в 1997-1998 рр. з прийняттям Закону України „Про кінематографію”. Почала запроваджуватися продюсерська система кіно виробництва, передбачена згаданим Законом, урядовою Постановою від 9.06.97 р. „Про структурну перебудову в галузі кінематографії” та „Положенням про державну підтримку національних фільмів в продюсерській системі”.

Однак поза виробничими, слід було вирішувати творчі проблеми. Головною з них стало бачення мистецького обличчя національного кіно.

Було взято кілька фільмів – високого мистецького рівня („Вишневі ночі”, „Атентат” ін.), але перелому в ставленні глядача та потенціального інвестора до вітчизняного кіно не сталося. Також створені фільми у співпраці з російськими кінематографістами – наприклад „Приятель небіжчика”, „Три історії”, „Принцеса на бобах”, „Три місяці і два сонця”. Вони були з успіхом показані на кількох фестивалях, заслужили прихильну пресу, але поза тим нічого не змінили.

Більший суспільний розголос мали кілька багатосерійних телестрічок, знятих на „Укртелефільмі” О.Біймою („Пастка”, „Острів кохання” і „Злочин з кількома невідомими”) та Б.Небієрідзе („Роксолана” з О. Сумською в головній ролі).

„Шлях порятунку” був підказаний нашим кінематографістам великим комерційним успіхом польської костюмованої епопеї „Вогнем і мечем” за романом Г. Сенкевича, де в головних ролях знялися навіть кілька українських акторів. Почалися розмови про потребу українських історичних „блок бастерів” – саме вони, мовляв, врятують українське кіно, принісши йому гроші й світову славу. Тож в планах державних студій та в бюджетних проектах Міністерства культури з’явилися багатосерійні фільми про Мазепу та про Хмельницького. Майбутнє покаже чи спрацює ця нова панацея.

Радіо та музична індустрія

Ситуація з радіомовленням багато в чому нагадує телевізійну. на цьому терені виступають аналогічні дійові особи – українську державне радіо, місцеве державне радіомовлення в регіонах, а також кілька – десятків недержавних радіостанцій, що використовують, діапазон FM і транслють в основному музику, новини і рекламу.

За впливом на загальнонаціональну аудиторію домінує програма українського державного радіо та „Промінь”, головним чином завдяки радіоточкам в кожній кухні. Однак в містах, де працюють приватні музичні FM – канали, аудиторія, особливо молодь, віддає перевагу їм. Найпопулярнішими серед населення України є такі FM – станції як: „Europe Plus”. „Gala”, „Niko”. „Русское радио”, „Наше радио” , „KISS fm” та багато інших. Основним джерелом доходів таких FM станцій є реклама.

Однак по мірі зростання кількості станцій треба було боротися за слухача і рекламодавця – тобто диверсифікуватися й підвищувати якість мовлення. Деякі станції визначилися із власним „форматом” – наприклад радіо „Континент” зосередився на джазі, блюзі, музиці госпел, латиноамериканській, і часом – класичній; „Наше радіо” – на так званій „вітчизняній” поп – музиці, „Радіо-Люкс” навпаки, російськомовних пісень не використовує принципово, хоча й українські в нього посідають не більше 15%, решта – західні треки. Останнім часом стала помітна тенденція до зростання частки російськомовної музики в FM – ефірі та на аудіо - ринку - можливо через те, що російський музичний бізнес значно активніше просувається на наш ринок, сам пропонує всі останні новинки, й коштують вони значно дешевше. а західні музичні корпорації ставляться до України дуже обережно. якщо не вороже – адже вона вважається одним із центрів світового аудіовізуального піратства, про що детальніше – далі.

Народження і швидке зростання популярності FM – каналів спричинило значні зміни на українському аудіоринку, де ще десятиліття тому домінували вінілові платівки і записані аудіо касети. „Музичне радіо” запропоновувало продукцію значно вищої технічної і мистецької якості, до того ж безкоштовно, і торговці касетами мусили на це реагувати. Невдовзі з’явилися якісні аудіо касети і компакт диски західного виробництва, однак перших швидко витіснили вітчизняні копії, які дещо поступалися в якості, зате мали в кілька разів нижчу ціну, адже наші виробники не сплачували „роялті” власникам авторських прав.

Естрадна діяльність

Концертна інфраструктура й далі на початку 90-х років перебувала цілком у державно-комунальній власності, про фінансову підтримку молодих „самозванців”, „непрофесіоналів” годі було й говорити. Тому молодіжна естрада з величезними труднощами пробивалася на сценічні майданчики (головним чином завдяки музичним фестивалям – таким, як „Червона рута”, „Тарас Бульба”, „Оберіг” та ін.), на радіо й телебачення (завдяки окремим ентузіастам виникло кілька регулярних програм, присвячених саме українській молодіжній музиці, як-от „Хіт - парад 12-2”, інші).

Швидка комерціалізація концертної діяльності призвели до того, що протягом кількох років майже ніхто з українських виконавців не спромігся на сольний концерт в залах столиці. А на найпрестижнішій сцені держави, в палаці „Україна”, регулярно відбувалися концерти „зірок” з Москви.

Широковідоме явище „тіньової економіки”, яка охоплює до половини ВВП як в Україні, так і в Росії спричинило значне поширення зловживань в гастрольній справі.

Про рівень зловживань та приховування доходів у гастрольній діяльності свідчить доповідна записка тоді, ще голови Державної податкової адміністрації М.Азарова Президентові України „Про кримінальні процеси у сфері видовищно-концертної діяльності” (від 18.02.98).

Реальне становлення українського шоу-бізнесу припало на 1994-1997 роки. Пройшов достатній час, аби мільйони українських громадян позбулися, принаймні частково, переконання в другорядності української популярної культури.

Однак доходи від продажу квитків, як виглядає, поки що не стали головним фактором привабливості гастрольно-концертного бізнесу в Україні. Дуже часто гастрольна справа є лише одним із складників ширшої підприємницької діяльності. Для керівництва фестивалю „Червона Рута” гастрольні тури його переможців – спосіб популяризації самого фестивалю й україномовної музики загалом.

Сучасна культурно-мистецька ситуація в Україні характеризується паралельним в певному сенсі, співіснуванням шоу-бізнесу „нової хвилі” та „традиційної української естради”. Побутування „традиційної естради” значною мірою пов’язане з діяльністю директора Всеукраїнського державного центру фестивалів та концертних програм, багатолітнього постановника численних урядових концертів і фестивалів Б.Шарварка. Він був режисером концертів і фестивалів „Пісенного вернісажу”, „днів України” на фестивалі „Слов’янський базар”, Днів української культури в Росії, Казахстані, Білорусі, Узбекистані, Грузії, які відбувалися останніми роками. Варто зауважити принагідно, що останніми роками на заходи такого типу витрачалось до чверті бюджету Міністерства культури. Однак поруч із порівняно швидким розвитком недержавних і напівдержавних гастрольно-концертних структур, усі ці роки спостерігається занепад, мало не колапс гастрольної діяльності в інших жанрах – передусім в академічному мистецтві.

Видавнича справа, книжковий ринок, бібліотеки

Криза книговидавничої справи в Україні розвивалася поволі і спершу її начебто нічого не віщувало – в час „перебудови” відбувся справжній вибух видавничої активності, особливо в періодиці. Та все ж криза була неминучою. Україна відкрилася до світових процесів. З іншого боку, в 90-х з’явилися десятки, навіть сотні невеликих недержавних видавництв. Їх загальне число зросло від 27 у 1990 році до приблизно 1000 у 2002 році. З’явилось багато приватних книготорговельних фірм, певна кількість приватних поліграфічних підприємств, переважно малих, але із сучасним обладнанням. Всі вони діють і ринкових умовах, без жодної фінансової підтримки від держави й орієнтується, ясна річ, передусім на ринковий попит.

Однак загальні тенденції у книговидавництві ставали дедалі похмурішими. Як констатувала „Державна програма розвитку національного книговидання і преси на період до 2000 року” (1995): „Незважаючи на різке збільшення кількості видавництв, продовжується спад обсягів виробництва друкованої продукції, все більше деформується якісна структура книговидання. Зокрема, скоротився випуск ... дитячої, наукової, енциклопедичної, навчальної, виробничої літератури. Різко зменшився випуск творів сучасних українських авторів, української класики... критична ситуація склалася з випуском підручників...”.

Чи не головною причиною кризи вважають ліквідацію у 1992 році державного об’єднання „Укркнига”. Замість нього прийшли приватні книготоргівці, які, природно, мало керуються культурно-просвітницькими критеріями. Здебільшого в їхньому асортименті переважає імпортна з Росії та місцева російськомовна комерційна, розважальна продукція, а також популярні різновиди фахової літератури – словники, підручники з бізнесу, медицини, куховарські книги тощо. таким чином, україномовна продукція на книжковому ринку України складає кілька відсотків.

Причини глибокої кризи українського книговидання не обмежується ліквідацією „Укркниги” та небажанням держави звільнити видавців від усіх можливих податків. Є ще ціла низка інших, часом значно глибших причин. Можна розглянути їх детальніше.

На перше місце слід, мабуть, поставити цілковиту непідготовленість книговидавничої галузі і системи книготоргівлі України до нових умов існування і їхня технологічна й управлінська відсталість та неповороткість; брак будь-якого досвіду роботи в умовах ринкової конкуренції, а ще відсутність бажання такий досвід набувати. Друга причина – економічна криза, супроводжувана величезною інфляцією і падінням реальних доходів населення, зокрема тієї суспільної групи, яка була традиційним споживачем української книжки.

Іншою причиною кризи, похідною від важкого фінансового становища держави, є неухильне і значне скорочення фінансування мережі державних бібліотек, через що майже припинилося поповнення їхніх фондів. Новим чинником, характерним для 90-х років, стало значне посилення конкуренції книжці з боку інших форм дозвілля – розважальною телебачення, відео, CD–ROMів, а останнім часом „Інтернету”. Усе це вимагає не менших, а часом і більших витрат, тож на купівлю книжок залишається дедалі менше коштів в сімейних бюджетах.

Нарешті, дуже вагомою причиною кризи українського книговидання є потужна конкуренція російської книжкової індустрії, на додаток посилення „тіньовим” характером переважної частини російського імпорту. Головною цю причину не слід вважати хоча б тому, що російський конкурент здавна існував на нашому ринку, і в сьогоденні в цьому плані не сталося жодної принципової зміни.

Відчутне зниження цін на українські книжки, якщо таке матиме місце, мабуть, все-таки не приверне до них прихильників російськомовного легкого чтива, зате якоюсь мірою поверне нашій книжці її традиційного, але напів - втраченого читача – збіднілого українського інтелігента, для якого віддати за книжку 15-20 гривень – річ майже немислима, але 7-8 гривень – ще можна подумати. Кількість таких регулярних покупців в кращі роки не перевищували 100-120 тисяч. Значного кількісного зрушення в українському книговиданні навряд чи вдасться досягти, якщо зберігатиметься нинішній стан фінансування бібліотек, що практично не дозволяє їм поповнювати книжкові фонди. Нагадаємо, що державних бібліотек різних видів в Україні понад 20 тисяч, тож їхні замовлення могли б забезпечити пристойний стартовий наклад практично будь-якої української книжки.

Нині відсутність коштів призвела до того, що навіть провідні та обласні бібліотеки не мають передплатних видань. Виникла загроза закриття (передусім сільських) бібліотек, втрати частини їх книжкових фондів. Якщо 1990 роки нові надходження тільки по державних бібліотеках складали 23 млн. примірників, то вже 1995 року вони зменшились до 7 млн., а минулого року – до 6 млн. В середньому до публічних бібліотек надходить приблизно 6-8 відсотків нових книжок, які видаються в Україні. Внаслідок цього бібліотеки стають дедалі спроможними здійснювати свої просвітницькі функції, не згадуючи вже про функції наукові.

Преса

На теперішній час загальна картина ринку періодики в Україні радикально змінилась в порівнянні з радянськими часами. По-перше, скоротилися тиражі; на один-два порядки скоротилась передплата. По-друге, місцеві російськомовні видання бульварного і напів - бульварного характеру відступили на другі й треті ролі не лише україномовну пресу, але й давніх лідерів попиту – московські газети і журнали.

Тиражі колишніх лідерів впали: „А и Ф” – до 85 тисяч, „Труда” – до 46 тисяч, „Известий” – до 43 тис., „Вечірнього Києва” – до 20 тисяч, натомість новими лідерами стали „сільські вісті” – біля 700 тис., парламентські газети „Урядовий кур’єр” - до 500 тис. і „Голос України” - до 470 тис., „Києвские ведомости” понад 200 тисяч. Від 1991 до2002 року частка українських газет за тиражами зменшилася від 68 до 45%. Головними причинами цього є витиснення місцевою російськомовною пресою „чужої” – власне російської, а також надто нечисленні спроби започаткувати суто-комерційні („бульварні”) україномовні проекти – через російськомовні орієнтації масового читача.

Домінування масово-розважальної преси, ясна річ, не всім подобається – й невдовзі було зроблено кілька спроб відродити „серйозні” газети – як російськомовні („Зеркало недели” з 1994), так і україномовні („День” з 1996). Вони невдовзі закріпилися на газетному ринку, але їхні тиражі навіть у кращі рази не перевищували 50 тисяч.

Подібні процеси відбувалися й у журнальній справі: занепали, а то й геть припинили існування більшість „товстих” та „тонких” українських журналів радянського часу.

За останні роки мали місце численні невдалі журнальні проекти – від політично-заангажованої „Розбудови держави” до прикольно-розважального „Параду”. Головною причиною невдач стала надто низька купівельна спроможність більшості читачів та обмежений ринок реклами, особливо після фінансової кризи 1998 року.

Натомість зразками успіху стали кілька „жіночих” журналів. особливо російськомовна „Наталі”, яку читають якнайширші кола українських жінок – від „офісних” дівчат до літніх домогосподарок.

Таким чином, за минуле десятиліття обличчя преси в Україні дуже змінилося – вона стала різноманітною, „популярнішою”, й відносно російськомовнішою.

Однак наша преса не стала незалежнішою – на місце диктату тоталітарної держави прийшов жорсткий фінансовий тиск на небагатому ринку; прийшла залежність від тих, хто фінансує газету чи журнал.
Случайные рефераты:
Реферати - Образи поеми Т.Шевченка "Гайдамаки"
Реферати - Історія написання роману Панаса Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"
Реферати - Героїчне минуле українського народу в ранній творчості Т.Г.Шевченка
Реферати - Життя і творчість Олена Теліга
Реферати - Микола Вінграновський
Реферати - В.Симоненко. Поезії (курсова робота)
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 51
    Гостей: 50
    Пользователей: 1

    Партнеры сайта