Фрейдизм
Однією з найвпливовіших ідейних течій XX ст. став психоаналіз. Виникнувши в рамках психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів, психоаналіз спочатку не претендував на роль філософського вчення, яке розкривало б та пояснювало поряд із механізмами функці­онування людської психіки також і закономірності суспільного розвит­ку. Але з часом його теоретичні положення та установки почали застосо-вуватись у філософії для пояснення особистісних, культурних та со­ціальних феноменів.

Досліджуючи психоаналіз як комплекс гіпотез та теорій, що пояс­нюють роль несвідомого в житті людини, слід виділяти три його аспек­ти: пізнавальний, соціально-культурний та лікувально-практичний. Роз­глянемо зміст першого та другого аспектів психоаналізу.

Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрій­ський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд (1856—1939). Його теоретичні погляди сформувались під впливом традицій класич­ного природничо-наукового матеріалізму та еволюціонізму в той час, коли вже намітилась криза традиційних уявлень про психічне життя людини, коли з усією очевидністю виявилось, що неможливо розкри­ти таємницю буття людини, виходячи лише з її природних характе­ристик.

Психоаналіз З.Фрейда був спробою синтезу двох напрямків дослі­дження природи людини: 1) розкриття психічних поривань внутрішньо­го світу, смислу людської поведінки; 2) аналізу впливу культурного та соціального середовища на формування психічного життя людини та й психічних реакцій. А це в свою чергу передбачало глибше вивчення структури особистості, оскільки, аналізуючи та оцінюючи людську діяльність, Фрейд повсякчас натикався на такі характеристики поведін­ки людини, які неможливо було пояснити особливостями її свідомого ставлення до дійсності та до самої себе.

Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філо­софське осмислення та тлумачення. З.Фрейд, висуваючи свою концеп­цію несвідомого, підкреслював, що воно не було предметом досліджен­ня класичної філософії та психології, а причину цього вбачав у культі розуму та свідомості. Психіка ж людини, на його думку, роздвоюється на дві сфери: свідоме та несвідоме. Саме вони і визначають суттєві характеристики особистості. Поділ психіки на свідоме і несвідоме, пи­сав З.Фрейд, є основною передумовою психоаналізу, і лише він дає змогу зрозуміти і піддати науковому дослідженню часто спостережувані і дуже важливі патологічні процеси душевного життя. Інакше кажучи, психоаналіз не може вважати свідоме сутністю психічного, а має роз­глядати свідомість як якість психічного, яка може приєднуватись чи не приєднуватись до інших його якостей.

Спочатку психіка у З.Фрейда була представлена трьома інстанція­ми: несвідоме, передсвідоме і свідомість. Несвідоме — це та частина психіки, де концентруються несвідомі бажання та витіснені із свідо­мості ідеї. Передсвідоме — це зміст душевного життя, який у даний час не усвідомлюється, але легко може стати усвідомленим (пам'ять, мис­лення та ін.). Свідомість Фрейд пов'язував в основному із сприйман­ням зовнішнього світу.

Джерелом психічної динаміки, за Фрейдом, є бажання сфери несві­домого, що прагнуть розрядки через дію. Але для цього необхідно, щоб вони включились у сферу свідомості, яка управляє реалізацією актів поведінки. Можливим же це стає лише за посередництва передсвідомого, яке здійснює цензуру бажань несвідомого. (Цензура, за Фрейдом, це образне уявлення тих сил, які прагнуть не пропустити до свідомості несвідомі думки та бажання.) Пізніше З.Фрейд уточнює, що психічна діяльність несвідомого підкоряється принципу задоволення, а психічна діяльність передсвідомого — принципу реальності.

Створивши теоретичну систему психіки, З.Фрейд мав довести її правомірність. З цією метою він виділяв певні приклади психічної діяльності, а саме: сновидіння, асоціативне мислення, гіпнотичне на­віювання, дотепність, психопатологія буденного життя (забування імен, прізвищ, гублення речей тощо). Теорія З.Фрейда про свідоме та не­свідоме і стала основою психоаналітичної системи.

Важливим складовим елементом фрейдівського психоаналізу було уявлення про лібідо. Спираючись на дані природничих наук і дотриму­ючись біологічного стилю мислення, З.Фрейд головним рушієм поведін­ки людини вважав два інстинкти: самозбереження та сексуальний. Сексуальний інстинкт, лібідо, і став центральною ланкою психоаналізу. Лібідо, згідно з Фрейдом, — це психічна енергія, яка лежить в основі всіх сексуальних проявів індивіда, сила, що кількісно змінюється і якою можна вимірювати всі процеси та перетворення в сфері сексуаль­ного збудження.

Вчення про лібідо є подальшим розвитком енергетичного підходу до психіки. Психічна енергія інтерпретується З.Фрейдом як енергія лібідо, а також субстанція, що кількісно змінюється. Інстинктивний імпульс може бути розрядженим у дію, витісненим ( переведення психічного змісту із свідомості у несвідоме і збереження його у несвідомому стані) назад у несвідоме, або ж енергія сексуальних потягів відхиляється від прямої мети і спрямовується до несексуальних (соціальних) цілей. Цей останній процес Фрейд називає сублімацією.

З точки зору вчення про лібідо процес психічного розвитку людини є за своєю суттю біологічно детермінованим процесом перетворень й сексуального інстинкту.

Проте З.Фрейд з цілого ряду причин змушений був коригувати свою систему. Труднощі, пов'язані із зведенням усієї людської пове­дінки до проявів сексуальності, з одного боку, вплив подій першої світової війни (страждання людей, пов'язані не з сексуальними пере­живаннями, а з травмуючими їх випробуваннями війни) — з іншого, критика опонентів — з третього, змусили З.Фрейда дещо переглянути структуру інстинктів (воля до влади, сексуально-еротичний, інстинкти марнославства, агресивності та ін.).

Своєрідними і неоднозначними є уявлення З.Фрейда про суб'єк­тивну реальність людини. У праці "Я і Воно" (1923) він розгортає структурну концепцію психіки, виділяючи в ній три сфери: "Воно" (іd, іg), "Я" (еgо, еrо) та "Над-Я" (super-еgо,

super -еrо).

Під "Воно" Фрейд розуміє найпримітивнішу субстанцію, яка охоп­лює усе природжене, генетично первинне, найглибший пласт несвідо­мих потягів, що підкоряється принципу задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство. Вимоги "Воно" мають задовільнятися "Я".

"Я", як вважав Фрейд, — це сфера свідомого, це посередник між несвідомим та зовнішнім світом, що діє за принципом реальності. "Я" прагне зробити "Воно" прийнятним для світу і привести світ у відповідність до бажань "Воно".

Особливого значення З.Фрейд надавав "Над-Я", яке є джерелом моральних та релігійних почуттів. Якщо "Воно" зумовлене генетично, "Я" — індивідуальним досвідом, то "Над-Я" є результатом впливу інших людей. "Над-Я" — це внутрішня особистісна совість, інстанція, що уособлює в собі установки суспільства. Ці теоретичні положення стали засадними для нового погляду на природу психічного.

Вчення З.Фрейда, не будучи філософським, містить у собі значний світоглядний потенціал, перш за все, завдяки специфічному осмислен­ню сутності людини і культури. Продовжуючи психоаналітичну прак­тику, він від дослідження індивідуальної поведінки звертається до соці­альної. Всю історію людства, соціальні події, суспільне життя Фрейд намагається тлумачити з позицій власної теорії психоаналізу та біогене­тичного закону.

За такого підходу індивідуальний розвиток людини відтворює ос­новні стадії розвитку людського роду. Перехід дитини від одного віку до іншого повторює ті основні етапи, які в своєму розвитку пройшло людство. Психіка, на думку З.Фрейда, — це засіб взаємозв'язку всіх епох. А соціокультурні стереотипи поведінки визначаються сімейно-сексуальними відносинами. При цьому буття людини тлумачиться як постійна боротьба між "інстинктом життя" (Еросом) та "інстинктом смерті" (Танатосом).

Зводячи людське життя до "інстинктивних нахилів", Фрейд тим самим заперечує соціокультурні закономірності. Він вважає, що куль­тура грунтується на відмові від задоволення бажань несвідомого і існує за рахунок сублімованої енергії лібідо. Процес культури, писав Фрейд, є справою Еросу, який прагне об'єднати окремих індивідів, потім сім'ї, потім племена, раси, нації в один великий союз — людство. Чому так має бути, ми не знаємо. Це просто результат роботи Ероса. Ці маси людей мають бути об'єднані за допомогою лібідо. Сама по собі не­обхідність та переваги спільної праці не можуть утримати людей разом.

Пояснюючи походження та сутність культури, З.Фрейд виходив із переконання в подібності закономірностей, індивідуальних та колек­тивних психологічних явищ, а також із однаковості механізмів форму­вання нормальних та патологічних виявів психіки. На цій підставі він зробив висновок, що релігію слід вважати загально-людським нав'язли­вим неврозом, аналогічним до відповідного дитячого неврозу укоріне­ного в комплексі Едіпа, це форма масового божевілля. (Комплекс Едіпа, за Фрейдом, сукупність неусвідомлюваних уявлень та почуттів, які концентруються навколо несвідомого потягу дітей до одного з батьків протилежної статі).

Вражений крахом культурних цінностей та насильницькою смертю десятків тисяч людей в роки першої світової війни, З.Фрейд в останні роки свого життя піддає сумніву багато завоювань цивілізації. Підкрес­люючи трагічність інсування людини

в суспільстві, попереджаючи про можливість катастрофічних ситуацій у розвитку людства, Фрейд прово­дить ідею культурної танатології, тобто приреченості людської цивілі­зації. Він вважає, що людство розвивається неправильно, і тому не буде великої трагедії, якщо цивілізація загине.

Психологічні та соціологічні погляди З.Фрейда вплинули на мис­тецтво, етнографію, психологію, на духовне життя західного суспільст­ва в цілому. Цьому сприяли його безсумнівні досягнення. Після виходу праць З.Фрейда стало зрозуміло, що неусвідомлювані структури склада­ють особливий онтологічний пласт психіки, цілком досяжний для нау­кового аналізу (раціональний аналіз ірраціональних потягів). Дослідив­ши складність та багатоплановість структури особи, він вперше побуду­вав єдину, внутрішньо взаємопов'язану картину психіки. З.Фрейд увів до наукового обігу ряд ідей та проблем, які показали, що рівень свідо­мості є невіддільним від інших глибинних рівнів психічної активності,без вивчення природи яких неможливо зрозуміти природу людини; він запропонував не лише нові способи лікування хвороб, а й новий підхід до пізнання людини, її духовного світу.

Але в психоаналізі З.Фрейда, як і в будь-якій іншій галузі знання, є невирішені питання: він не зміг до кінця розкрити роль соціального фактора у формуванні і розвитку свідомості та психіки людини в ціло­му; є в його концепції і такі положення, які з часом виявили свою обмеженість і практичну безперспективність.

Одним із перших із критикою теорії психоаналізу З.Фрейда ви­ступив швейцарський психіатр, культуролог, засновник аналітичної пси­хології Карл Юнг (1875— 1961).

Основні розходження К.Юнга із З.Фрейдом стосувались двох ос­новних моментів: ролі сексуальних потягів у психічному житті індивіда та тлумачення природи несвідомого. К-Юнг показав, що неприпустимо аналізувати всі прояви несвідомого з огляду на витіснену сексуальність, що принципово неможливо пояснити походження людської культури з позицій комплексу Едіпа. Він якісно переосмислює концепцію несвідо­мого З.Фрейда. З його точки зору, несвідоме включає в себе не лише суб'єктивне та індивідуальне, витіснене за поріг свідомості, а й колек­тивний і безособовий зміст психічного, що походить із глибокої давни­ни. Особистісне несвідоме у З.Фрейда є результатом життя індивіда, а колективне несвідоме К.Юнга — результатом життя людського роду.

Емпіричним підґрунтям для ідей "колективного несвідомого" ста­ла подібність між міфологічними мотивами давнини, образами снови­дінь у нормальних людей та фантазіями психічно хворих. Ці образи К.Юнг назвав архетипами і розумів їх, по-перше, як психічне спів­відношення інстинктів; по-друге, як результат спонтанного пород­ження нейродинамічними структурами мозку образів, незмінних для усіх часів і народів; по-третє, як чистий формоутворюючий елемент сприймання, що обумовлює саму його можливість. У різноманітних проявах архетипів К.Юнг виділяє також і спільне: усі фундаментальні образи-символи принципово протистоять свідомості, їх неможливо логічно осмислити та адекватно виразити в мові. Єдине, чого може досягти психологічна наука, — це описати архетипи і дати їм певне тлумачення.

Вихідним пунктом духовного життя людини є досвід інтуїтивного бачення архетипів колективного несвідомого, яке суб'єктивується в об­разах міфології та релігії.

Аналізуючи форми взаємодії несвідомо-архетипових та свідомих компонентів психіки, К.Юнг виділяв дві крайності: 1) розчинення особистісного елемента в стихії колективного несвідомого, характерне для східних релігій; 2) науково-практична експансія європейського "Я", де пригнічується колективно-несвідома сутність психічного життя.

Тенденції розвитку психоаналізу в сучасному світі суперечливі. Проте можна виділити деякі особливості сучасної психоаналітичної філософії. Це, по-перше, орієнтація на виявлення основ людського буття, струк­турних елементів психіки, мотивів поведінки особистості; по-друге, ос­новним об'єктом дослідження є специфічна форма реальності — психі­чне, яке має свою власну природу і підкоряється особливим законо­мірностям розвитку.

З якої б точки зору не піддавали критиці вчення З.Фрейда та його послідовників, воно знову й знову ставало предметом наукових диску­сій, породжувало нові напрямки, тому що в ньому знайшли відобра­ження реальності психічного життя людини.

Критичний перегляд різноманітних положень фрейдівської теорії став поштовхом до виникнення в 30-х роках нового напрямку в психо­аналізі — неофрейдизму, представники якого основну увагу приділяли дослідженню соціально-філософських проблем. Неофрейдизм представ­лений багатьма течіями.

По-перше, це індивідуальна психологія А-Адлера (1870—1937). За цією концепцією, психічна хвороба є результатом неусвідомленого потягу до переваги, розпалюваного почуттям неповновартості, що по­в'язано з яким-небудь тілесним недоліком. Не погоджуючись із Фрейдом щодо перебільшення ролі сексуальності і несвідомого у поведінці людей, Адлер акцентував увагу на ролі соціальних чинників. З його точки зору, характер людини виростає з її "життєвого стилю", який є системою цілеспрямованих прагнень, що формується в дитинстві і реалізує потребу в перевазі, самоствердженні та компенсує почуття неповновартості.

По-друге, це сексуально-економічна теорія В.Райха (1897—1957). Вважаючи фрейдизм і марксизм взаємодоповнюючими, Райх намагався на основі психоаналізу інтерпретувати взаємовідносини між економіч­ним базисом та ідеологією.

По-третє, теорія соціалізації і людської взаємодії Г. Саллівана. Згідно з кон-цепцією міжособистісних відносин, яку розвивав Салліван, у пси­хіці людини нема нічого, крім відносин до інших осіб і об'єктів або зміни міжособистісних ситуацій. Без залишку розчиняючи індивіда в міжособистісному середовищі, Салліван взагалі проголошував існуван­ня особистості чимось міфічним або ілюзорним, бо особистість постає у нього як сукупність певного ряду персоніфікацій, котрі сприймаються як викривлені образи, що виникають у процесі міжособистісного спіл­кування. Ці течії, а також вчення К.Хорні, Р.Мея поєднує прагнення вийти .за рамки біологічних характеристик людини і знайти відповіді на питання про природу особистості у сфері соціальних явищ,

І нарешті, основним представником неофрейдизму був Еріх Фромм (1900—1980). Він першим вказав на нездатність ортодоксального фрейдизму вирішити проблему взаємодії особи і суспільства. Фромма не задовольняв біологізм та соціальний песимізм Фрейда, тому він скон­центрував увагу на перетворенні психоаналізу в соціальну філософію. З цією метою він звернувся до попередньої філософської думки, а саме до поглядів Л.Фейєрбаха і особливо до праць К.Маркса, що дало йому змогу критично переосмислити фрейдівську точку зору на природу не­свідомих потягів та на роль соціальних факторів у становленні особис­тості. Проте, вважаючи. що соціальна теорія К.Маркса недостатньо вра­ховує роль психологічного фактора, Фромм поставив за мету доповни­ти марксизм психоаналізом.

Протягом усієї своєї наукової діяльності. Е, Фромм залишається вірним основним теоретичним положенням психоаналізу. Він був твердо пере­конаний. що критерієм соціального розвитку має бути самопочуття людини — психологічна вдоволеність чи невдоволеність загальною жит­тєвою ситуацією. Фромм прагнув з'ясувати, яку роль відіграють пси­хологічні фактори в соціальному, намагався розкрити психологічний механізм суспільного розвитку. Тому в центр своєї соціально-філо­софської теорії він поставив психологічну модель людини, аналіз роз­гортання потенціальних людських якостей у процесі пристосування людини до конкретної соціально-економічної дійсності.

Е.Фромм сконцентрував увагу на суперечливості людського існу­вання. розрізняючи при цьому такі дихотомії: патріархальний та матрі­архальний принципи організації життя людей; авторитарну та гума­ністичну свідомість, протилежні типи характеру; володіння та буття як два способи життєдіяльності індивіда. Його вчення стало синтезом психоаналітичних, екзистенціальних і марксистських ідей, через які він прагнув знайти способи вирішення дихотомій людського існу­вання.

Із суперечності між людиною і природою Фромм виводить фунда­ментальні психологічні потреби, які підносить до статусу вічних, не­змінних, позаісторичних за своїм походженням спонукань. 3 огляду на це, він обгрунтовує тезу про те, що людська природа як сукупність універсальних потреб у своєму історичному розвитку реалізується різ­ними способами залежно віл конкретних соціальних умов. Вона і збері­гається і в той же час постійно модифікується під впливом соціуму. Відкидаючи біологізм Фрейда в трактуванні несвідомого, зміщуючи ак­цент із сексуальності на конфліктні ситуації, зумовлені соціокультурними причинами, Е.Фромм вводить поняття "соціальний характер" як взаємозв'язок індивідуальної психічної сфери і соціоекономічної струк­тури . З його точки зору, соціальний характер слід розглядати як актив­ний психологічний фактор соціального процесу, що зміцнює функціо­нуюче суспільство.

Таким чином, згідно з концепцією Фромма, не соціальна структура суспільства формує потреби людини, а антропологічна природа потреб визначає способи існування людини. Соціальний характер є результа­том динамічної адаптації людської природи до структури суспільства. Фромм виділив такі типи соціальних характерів: рецептивний, експлуа­таторський, нагромаджувальний, ринковий.

В основі кожного соціального характеру лежить особливий психо­логічний механізм, через який індивіди вирішують проблеми людсько­го існування; мазохістський, садистський, деструктивістський та кон­формістський.

За умови дії мазохістського та садистського механізмів, вважає Е.Фромм. людина добровільно підкоряючись кому-небудь або па­нуючи над ким-небудь набуває ілюзії власної ідентичності . Людина змушена шукати шляхи вирішення проблем свого існування. Здебіль­шого ними стають: 1) деструктивізм як прагнення індивіда знищува­ти , руйнувати все те, що поза ним , як зовнішню причину свого три­вожного внутрішнього стану; 2) конформізм як вимова людини від свого власного "Я" через розчинення себе в масі, в натовпі . Фромм вважав їх універсальними, тому що соціальні умови, па його думку, завжди викликають панування того чи іншого типу соціальних харак­терів, властивих більшості членів даного суспільства.

Але єдино правильним способом вирішення цих проблем, на думку Фромма. є любов; саме вона служить критерієм буття як способу жит­тєдіяльності. В процесі оволодіння мистецтвом любові відбувається зміна структури характеру людини, в результаті чого повага до життя, почут­тя ідентичності, зацікавленість у єднанні зі світом стають пріоритетни­ми , сприяючи переходу до гуманістичного духу.

У книзі "Мати чи бути" Фромм намагається показати дегуманізуючий вплив сучасного західного суспільства на людину. Він аналізує це суспільство крізь призму конфлікту двох орієнтацій характеру (ринко­вого і продуктивного), а також через суперечність двох способів існу­вання людства — володіння та буття.

Під володінням та буттям Фромм розумів два різні види самоорієнтації та орієнтації у світі, дві різні структури характеру, перевага однієї з яких визначає все, що людина думає, відчуває та здійснює. Коли людина дотримується принципу володіння, ставлення її до світу виражається в прагненні зробити його об'єктом володіння, перетворити все і всіх на свою власність. Стосовно ж буття як способу існування, то, за Фроммом, слід розрізняти дві його форми: перша характеризується життєлюбством, справжньою причетністю до світу; друга стосується істинної природи, істинної реальності особистості.

Впевнений у тому, що багатство не робить людину щасливою, Фромм закликає до створення нового ідеального суспільства, в якому орієнта­ція людини на володіння буде замінена орієнтацією на буття. Функція нового суспільства — сприяти виникненню нової людини, структурі характеру якої будуть властиві такі якості: готовність відмовитись від усіх форм володіння заради того, щоб повною мірою бути; відчуття себе на своєму місці в сфері свого буття; визнання всебічного розвитку людини та її близьких вищою метою життя; відчуття свого єднання з життям, відмова від підкорення будь-кому і будь-кого, від експлуатації, руйнування та виснаження природи, прагнення зрозуміти природу, жити в гармонії з нею.

Аналізуючи праці Фромма, можна простежити зв'язок концепції "соціального характеру" з теорією історичного розвитку. Розуміння істо­ричного процесу у Фромма грунтується, по-перше, на концепції людської природи, за допомогою якої він пояснює неперервність поступальних історичних змін; по-друге, на концепції "соціального характеру", за допомогою якої він намагається розкрити функціонування того чи іншого суспільства. Історичні зміни, за Фроммом, породжуються суперечнос­тями між потребами людської природи та способом їх задоволення в конкретному суспільстві. Визнаючи позитивну роль соціального харак­теру в історичному процесі, Е.Фромм вважає, що соціальну перспекти­ву відкривають люди з продуктивним характером, життєвими принци­пами яких є гуманістичні норми, орієнтація на буття. Їхня історична роль зводиться до завдань моральної просвіти людей, що є, на думку Фромма, головною умовою істинної революції, яка приведе людину до утвердження справжнього буття.

Постановка Фроммом проблеми "соціального характеру" як певної психологічної структури особистості, спроба з'ясувати роль різних типів соціального характеру в суспільно-історичному розвитку, безумовно, слушні і заслуговують на увагу. Проте важко погодитись із ним у тому, що будь-яке конкретне суспільство формує переважно один соціальний характер, функція якого полягає в зміцненні та стабілізації існуючої соціальної системи.
Случайные рефераты:
Реферати - Олена Теліга
Реферати - Леся Українка на Західній Україні
Реферати - Боротьба добра і зла на сторінках роману У. Самчука "Марія"
Реферати - Життєвий шлях Богдана Лепкого
Реферати - Життя і творчий шлях Андрія Головка
Реферати - Вклад І. І. Срезневського у скарбницю науки про народне слово
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія