Формування української народності
Формування української народності, що почалося в глибині століть, тривало і в XIV—XV ст. Але умови цього процесу над­то ускладнилися. Українські землі захо­пили різні держави, що мали відмінні від українців мову, релігію, культуру та істо­ричні традиції. Проте між окремими час­тинами Південне-Західної Русі-України розвивалися економічні, політичні, куль­турні зв'язки.

Українська народність формувалася на землях Київського, Переяславського, Чернігово-Сіверського князівств, Буко­вини і Закарпаття. В XV—XVI ст. терито­рія розселення українців поширилася на південний схід, на Нижнє Подніпров'я, Побужжя, лівий берег Дніпра. Термін «Україна» поширюється з Наддніпрян­щини на всі українські землі, витісняю­чи попередній «Русь». Ця назва фігурує в офіційних документах, художніх тво­рах, народних піснях. З XIV ст. з'явила­ся назва «Мала Русь». Вперше її вжито в грамотах останнього галицько-волинсь­кого князя Юрія-Болеслава II, який ти­тулував себе - «король всієї Малої Русі». Згодом термін «Мала Русь» здебільшого вживався в офіційних документах. На­род же називав себе русинами — слово, утворене від «Русь». (Так само називали­ся й білоруси. Росіян у ті часи називали московитами).

Однією з найважливіших ознак народ­ності є мова. В XIV—XVI ст. на основі міс­цевих південних діалектів, внаслідок спілкування з мовами сусідніх народностей склалася українська мова. З XIV ст. вона стає по суті сучасною українською мо­вою. Наприкінці XVI ст. робилися спроби наблизити книжну мову до живої народної української мови.

У XIV—XV ст. культура України розвива­лася в складних умовах. Роз'єднаність українських земель, іноземне гноблення, спустошливі турецько-татарські напади -все це гальмувало процес становлення ук­раїнської національної культури. Але й за таких умов культурний розвиток не при­пинився. Українська культура розвивала­ся на засадах вітчизняних традицій попе­редніх віків, вбираючи в себе ідеї євро­пейського Відродження.

Самобутність культурного життя Украї­ни XIV—XV ст. зумовлена тим, що народ із втратою державності був приречений вик­лючно на роль виконавця чужої волі, поз­бавлений можливості вільно розвивати свої інтелектуальні та творчі здібності. За таких обставин енергія українського на­роду спрямовувалася на доведення своєї життєвості через національну культуру. Людські взаємини, побут, православна ві­ра визначили коло суспільних та культур­них інтересів.

Школи існували при монастирях, церквах, але виникали і в маєтках деяких феода­лів. Учителями були дяки. Навчалися діти грамоті, молитвам, церковному співу. Ок­ремі українці здобували освіту в школах Польщі, Чехії, Німеччини. Наприклад, син ремісника з Дрогобича Юрій Котермак (Дрогобич) закінчив Краківський універ­ситет, потім перейшов у Болонський уні­верситет (Італія), де здобув ступінь доктора, викладав астрономію й медицину, в 1481— 1482 pp. був ректором університету. В Римі вийшла книга Ю.Дрогобича «Прогностична оцінка 1483 року». Автор подав багатий матеріал з астрономії й географії. Зокрема, зробив першу в друкованій літературі спро­бу визначити географічну довготу міст Ук­раїни. Ця книга - перша видана за кордо­ном наукова праця українського автора.

Усна народна творчість представлена казками, легендами, переказами, прит­чами. До нас дійшло багато обрядових пісень:

Бодай пану у дворі страшно,

Як нам в полі сонце зайшло.

Сонце зайшло - ми ще жнемо,

При місяці снопи носимо,

При зіроньках копи кладемо,

Опівночі додому йдемо,

На світанні вечеряємо.

Удень білий знову йдемо...

Бодай пана громи вбили,

Як ми ручки потомили.

Зберігалася традиція літописання. У ли­товсько-білоруських літописах містяться цінні дані з історії українських земель. Характерна особливість літописів — наяв­ність «повістей»—вставок, що наближають­ся до художніх творів. Цікавими пам'ятка­ми українського літописання є Короткий Київський та Короткий Волинський лі­тописи, створені на зламі XV- XVI ст. ано­німними авторами. У цих творах значне міс­це відведене висвітленню боротьби укра­їнського народу проти турецько-татарсь­кої навали, оспівуються ратні подвиги кня­зя К.Острозького. Автор порівнював його з Антигеном, полководцем Александра Ма­кедонського, навіть з біблійними героями.

Значної популярності набули перекладні твори світської літератури: «Александрія» (про Александра Македонського), «Тро­янська історія», «Ізмарагд» (збірка повістей та повчань), ірландська повість про Таудаля-лицаря, в якій описано фантастичну ман­дрівку в потойбічний світ.

Центрами книгописання були монастирі, що збирали під своїм дахом переписувачів, художників, проповідників, музикантів, учених. Серед книг тієї далекої доби — «Євангеліє» зі Спаського Красносільського монастиря в Луцьку, «Євангеліє» диякона Спиридона, «Київський псалтир» того ж автора. Найвидатніша пам'ятка XIV ст. — «Київський псалтир», оздоблений майже 300 мініатюрами з алегоріями, пейзажами.

Книги XIV ст. писалися на пергаменті. В XV ст. пергамент замінив папір.

Архітектура й образотворче мистецтво Ук­раїни розвивалися на самобутній народній основі. У цей період церковні впливи дещо витісняються світськими елементами. В неспокійні часи XIV-XV ст. боротьби з та­тарами розвивалося головним чином обо­ронно-замкове будівництво. Кам'яні замки здебільшого споруджувалися на Правобе­режжі, у Східній Галичині, на Північній Буковині, Закарпатті (Луцьк, Володимир, Острог, Львів, Кам'янець-Подільський та ін.). Навколо тих міст, де не було багатих покладів каменю, а лісу вистачало, зводи­лися земляні й дерев'яні укріплення (Чер­нігів, Новгород-Сіверський, Путивль та ін.). Навіть культові споруди пристосову­валися до оборонних цілей. Найвизнач­ніші з пам'яток архітектури цієї доби - церкви-твердині у селі Сутківці на Поділлі, Зимненський Успенський монастир на Во­лині, церква Богоявления в Острозі та ін. Більшість монастирів обносилася міцни­ми мурами.

Застосування вогнепальної зброї вплину­ло і на структуру твердинь. У XV ст. вежі будувалися так, що виступали за лінію му­рів і мали квадратну або п'ятикутну форму.

У живопису подекуди з'являлися еле­менти світського характеру. В образотвор­чому мистецтві панував релігійний живо­пис - іконопис. Українські малярі продов­жували візантійські живописні традиції. У найбільших містах України - Львові, Перемишлі, Луцьку— існували оригіналь­ні живописні школи. У XV ст. виник укра­їнський іконостас. Так, українські май­стри на чолі з Андрієм розписали фреска­ми Ягеллонську каплицю в Любліні, Вислицьку колегіату та інші культові спору­ди у Польщі.

Основою музичної культури була пісенна народна творчість. Тексти й мелодії скла­дали переважно народні поети, компози­тори - кобзарі, бандуристи, вони ж були і виконавцями. Кобзарі оспівували героїч­ну боротьбу народу з турками, татарами, іншими поневолювачами. Народними інструментами були бандура, кобза, гудок, волинка, бубни, сопілка, дудка, в Карпатах - трембіта. Великого поширення на­був танцювальний жанр — гопак, козачок, їхні мелодії були надзвичайно популяр­ними.

Джерелом театру були народні ігри. У той період розвивалося таке явище в історії театру, як діяльність скоморохів — співаків, музикантів, танцюристів, клоу­нів, фокусників, акробатів. Осілі скоморо­хи виступали під час свят. Мандрівні об'єд­нувалися у ватаги й переходили з місця на місце, відвідуючи й деякі інші країни. Скоморохи грали на майданах, на ярмар­ках просто неба, обходячись звичайними ширмами, за якими вони переодягалися. Вже їхній зовнішній вигляд - короткополий одяг (що вважалося гріхом), маски, «бісівська» поведінка, не кажучи про зміст їхнього мистецтва, спрямованого проти церкви й феодалів, — викликали незадо­волення держави і світських феодалів.

Руїна Києва в 1240 р. призвела до того, що київські митрополити перебралися до Во­лодимира Суздальського. Галицько-во­линські князі домоглися створення окремої Галицької митрополії, яка протрималася до кінця XIV ст. Москва, що набирала все більшого впливу, без порозуміння з патрі­архом на соборі 1448 р. обрала свого мит­рополита, поклавши початок незалежній Московській державі.

Литва з великим незадоволенням ди­вилася на церковну залежність від Мос­кви своїх українських і білоруських про­вінцій. Ольгерд добився висвячення для Литви митрополита Кипріяна, але той не­забаром утік до Москви. Остаточне роз­межування митрополій відбулося після утворення незалежної московської цер­кви і висвячення на Київську митропо­лію Григорія Болгарина (1458 р.). У ре­зультаті всі українські й білоруські землі надалі залишилися підпорядковані царгородському патріарху. Резиденція митро­полита київського, галицького і всієї Русі розташовувалася здебільшого у Вільно.

У Литві православна віра спочатку була панівною, державною. За Ягайла, який прийняв католицьку віру, це становище кардинально змінилося. Але вже в 30-х роках XV ст. обмеження щодо православ­них були скасовані. Незважаючи на це, становище православної знаті Великого князівства Литовського погіршилося. Тому частина князів і бояр Чернігово-Сіверщини перейшла на бік Москви. Інші поступово покатоличувалися, аби мати доступ до керівного становища в польсь­ко-литовській державі.

Серед причин занепаду православної церкви в литовській Україні було падін­ня авторитету митрополита, якого призна­чав переважно сам князь. На посаду єпис­копа висували здебільшого представників світської знаті. Ставши єпископом, такий шляхтич часто зовсім не переймався цер­ковними інтересами, зберігав світські звички, інколи єпископами ставали цілком негідні з моральної точки зору люди. Великої шкоди церкві завдавав пат­ронат світських людей над церквами й мо­настирями. Магнати, у володіннях яких були церкви й монастирі, розглядали їх як свою власність. Становище віруючих ус­кладнювалося, коли вельможа-патрон пе­реходив з православної віри в іншу.

Дезорганізована церква не могла підтри­мувати українські духовні традиції, збері­гати українську мову, народність в умовах наступу полонізації та покатоличення.

Культурне життя українських земель в той період перебувало під постійною загро­зою заборони й викорінення. Багато цін­них пам'яток загинуло. В цей період укра­їнський народ втратив державу, йому загрожувала повна асиміляція. Культура України середньовіччя була проміж­ним етапом між культурою Київсь­кої держави й культурою національ­ного пробудження XVII ст. В ній пере­хрещувалися проміння духовності Сходу й Заходу.
Случайные рефераты:
Реферати - Микола Лукаш – геніальний український перекладач
Реферати - Основ’яни про творчість Т.Шевченка
Реферати - Василь Барка
Реферати - Драматургія української діаспори
Реферати - Життя і творчий шлях Романа Федоріва
Реферати - Василь Стус (науковий реферат)
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія