Фонетика
План

1. ЗВУКИ МОВИ

2. Розбір голосних і приголосних.

3. Фонетичний розбір.

1. ЗВУКИ МОВИ

Мова має усну й писемну форми. Усна мова — це потік звуків, за якими людина розрізняє значення слів, зміст речень. Звук мови є складним явищем. По-перше, як і будь-який інший звук, він характеризується певними фізичними, акустичними властивостями. Природа голосних і приголосних звуків, наприклад, залежить від рівномірного чи нерівномірного коливання повітря, яке сприймає вухо людини, від поєднання голосу й шуму у вимові звуків.

По-друге, кожний мовний звук як фізіологічне явище — це результат роботи людського організму, зокрема органів дихання, ротової порожнини.

І нарешті, звуки мови, крім їх фізико-акустичної та фізіологічної природи, мають власне мовний, лінгвістичний зміст.

Звуків, які може вимовити людина, дуже багато, проте кожній мові властивий певний набір, система звуків, що допомагають розрізняти значення слів.

Звук [л], наприклад, не тільки складова частина слів лад, колобок, легкий, а й самостійна одиниця, що відрізняється від інших звуків української мови, протиставляється їм. У мовному потоці розрізняємо ті найменші звуки, які сприймаються всіма однаково, які усталилися протягом довгого історичного розвитку мови як елементи певної системи.

Наприклад, у мовному потоці в словах жити, живе після приголосного [ж] по-різному вимовляється голосний звук: у першому слові під наголосом це виразний звук [й], в другому слові перед складом з наголошеним [е] звучить [еи]. В інших позиціях [й] може вимовлятися з різним наближенням до [е], так само як [е] залежно від місця в слові має неоднаковий ступінь наближення до [й].

Зокрема, в першому складі мені звучить [й]. Проте це не заважає нам сприймати в слові мені узагальнений звук [е], а в слові живе після приголосного [ж] — узагальнений звук [й]. Це зумовлено системною будовою мови, закономірностями зв'язків між спільнокореневими словами, усталеними змінами звуків у мовному потоці.

Фонетика (від грецького phoneticos) - розділ науки про мову, в якому вивчається звукова система мови та зміни звукового складу слів у мовному потоці. Залежно від індивідуальної вимови, від швидкості, темпу мови, навіть від умов, у яких відбувається спілкування, змінюється звучання голосних і приголосних звуків. Проте, скільки б не було відтінків [а] або [у], скільки б не звучало різних [р], [л], для розуміння значень слів важливо, що в звуковій системі мови є узагальнені [а], [у], [р], [л], які сприймаються всіма, хто го­ворить українською мовою, однаково.

2. Розбір голосних і приголосних.

Губні

Язикові

Глотковий

[б]

[п]

[в]

[ф]

[м]

[д] [д'] [т] [т'] [дз] [дз'] [дж]

[ц] [ц'] [ч] [з] [з'] [ж] [с] [с']

[ш] [й]

[н] [н'] [л] [л'] [р] [р'] [г'] [к] [х]

[г]

Шумні

Сонорні

[б] [п] [д] [д'] [т] [т']

[дз] [дз'] [дж]

[ч] [ц] [ц'] [ж] [з] [з'] [ф]

[с] [с']

[ш] [г'] [к] [х] [г]

[в] [й] [м]

[н] [н'] [л] [л']

[р] [р']

Дзвінкі [й] [р] [р'] [л] [л'] [м] [н] [н'] [в] [б] [д] [д'] [з] [з'] [ж]

Глухі - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - [п] [т] [т'] [с] [с'] [ш]

Дзвінки [дж] [дз] [дз'] [г] [ґ] –

Глухі [ч] [ц] [ц'] [х] [к] [ф]

Тверді
[б] [п] [в] [м] [ф] [д] [т] [р] [л] [н]

[з] [дз] [с] [ц] [ж] [дж] [ч] [ш] [ґ']

[к] [х] [г]

М'які

[д'] [т'] [л'] [н'] [р'] [з'] [дз']

[с'] [ц'] [й]

3. Фонетичний розбір

Усний розбір

Письмовий розбір

радість

у слові радість [рад'іс'т]

два склади: відкритий ра і закритий дість; перший склад наголошений

Голосні звуки [а], [і]; наголошений [а].

Приголосні звуки:

[р] – язиковий, сонорний, дзвінкий, твердий;

[д'] – язиковий, шумний, дзвінкий, м'який;

[с'] – язиковий, шумний, глухий, мякий;

[т'] – язиковий, шумний, глухий, м'який;

У слові [рад'іс'т] – шість звуків: два голосних, 4 приголосних.

радість [ра/д'іс'т]

голосні:

[а] – нагол.

[і] – ненагол.

Приголосні:

[р] – язиков., сонорн., дзвінк., тверд.

[д'] – язиков., шумн., дзвінк., м'як.

[с'] – язиков., шумн., глух., м'як.

[т'] – язиков., шумн., глух., м'як.

________________________________

6 звук.: 2 голосн., 4 приголосн.

Орфоепія

План

1. Основні норми літературної вимови.

2. Основні норми літературної вимови приголосних звуків.

3. Орфоепічний розбір.

4. Фонетична транскрипція

1. Основні норми літературної вимови.

Голосні звуки в українській літературній мові під наголосом вимовляються чітко, виразно: [наказ], [гордість], [усно], [села], [крица], [лівий].

Для літературної мови характерна також чітка вимова [а], [у], [і], [о] в ненаголошених складах: [малина], [кувати], [пішоу], [молоко].

У ненаголошених складах [е] вимовляється з наближенням до [и], а [и] звучить подібно до [е]. Наприклад: [сеило], [теиче], [диевис'].

Проте залежно від місця в слові, від характеру сусідніх звуків наближення [е] до [и] та [и] до [е] не завжди однакове.

Перед складом з наголошеним [е] голосний [й] вимовляється як [еи], a голосний [е] перед складом із наголошеним [і] звучить як [и1]: [теихен'кий], [миін'і]. Ненаголошений [и] перед наступним [й] вимовляється виразно [добрий], [чеирвоний].

2. Основні норми літературної вимови приголосних звуків.

Дзвінки приголосні [дж], [дз], [дз'] в українській літературній мові вимовляються як один звук, що відрізняє їх від вимови звукосполучень [д] + [ж], [д] + [з], [д] + [з'].

Приголосні [ж], [ч], [ш], [дж] перед голосними [а], [о], [у], [е], [и] та перед приголосними вимовляються в українській літературній мові твердо.

У мовному потоці приголосні звуки [ж], [ч], [ш] уподіб­нюються наступним звукам [з], [ц], [с], а звуки [з], [ц], [с] уподібнюються наступним [ж], [ч], [ш].

Вимовляємо

[зваз'с'а]

[стез'ц'і]

[см'ійес':а]

не [муц'с'а]

[р'іц':і]

[зр'їш:и]

[жчеплеин':а]

Пишемо

зважся

стежці

смієшся

не мучся

річці

зрісши

зчеплення

У мовному потоці сполучення м'якого звука [т'] з м'якими [с'] або [ц'] утворює подовжений м'який звук [ц':] або [ц'].

Вимовляємо

[робиец': а]

[т'ітц':і]

[брац'кий]

Пишемо

робиться

тітці

братський

У мовному потоці дзвінкий звук [з] у сполученні з ін­шими приголосними вимовляється дзвінко: [з]'їзд, [з]боку, [з]года, лі[з]ти, Моро[з]ко.

Префікс з-, як і прийменник, перед глухим приголосним переходить у с-: вимовляємо [с'ц'ідити], пишемо зцідити, ви­мовляємо [ссушити], пишемо зсушити.

Примітка. Зміна префікса з- на с- закріплюється правописом, якщо префікс стоїть перед к, п, т, х, ф: сказати, спитати, стурбований, схилити, сфотографувати.

У мовному потоці глухі приголосні перед дзвінкими упо­дібнюються до парних дзвінких, одзвінчуються: вимовляємо [бород'ба], але пишемо боротьба (пор. боротися), вимовляємо [проз'ба], але пишемо просьба (пор. просити), вимовляємо [ходжби], але пишемо хоч би (пор. хоча).

У мовному потоці приголосні [д], [т], [л], [н], [з], [с], [ц] - у сполученні з м'якими пом'якшуються: [м'іц'н'іс'т'], [п'іс'л'а], [с'в'ато], [г'ід'н'і].

Приголосний [в] у кінці складу, на початку слова перед приголосним вимовляється як нескладовий звук [у], який не може уподібнюватися глухому приголосному [ф].

У мовному потоці відбувається чергування звуків [у] - [в], [і] - [й], що дає змогу уникати небажаного, важкого для вимови збігу приголосних звуків.

Чергування [у] - [в], [і] - [й] залежить від того, яким звуком - приголосним чи голосним - закінчується попереднє слово і починається наступне. Пор.: 1. Вік живи — вік учись. (Нар. те.) 2. А скільки в нас багатства і щастя золотого. (П. Тичина.) 3. Джериха встала й собі пішла в хату. (І. Нечуй-Левицький.) 4. Ті очі так і променилися м'яким, довірливим світлом. (О. Гончар.)

На початку речення перед словом, що починається при­голосним звуком, вимовляється і відповідно пишеться у: У лісі був, а дров не бачив. (Нар. творч.) Перед словом, що почи­нається голосним, звучить приголосний [в]: В автобусі ба­гато людей.

Чергування [у] — [в] на початку слів залежить від зна­чення слів. Правопис закріплює написання деяких слів тільки з у або тільки з в: університет, указ, влада, власний, вплив, вправа, але з іншим значенням — управа, враження, але ура­ження, вступ, але уступ.

3. Орфоепічний розбір.

Усний розбір
У слові хоч би [ходжби] наголошує­ться другий склад.

Голосні звуки [о], [и] вимовляються чіт­ко, виразно.

Приголосні — [х], [ч], [б].

Глухий приголосний [ч] перед дзвінким [б] одзвінчується і чб вимовляється [джб]

Звук [дж] вимовляється твердо.

Письмовий розбір
хоч би [ходжби]

Голосні [о], [и] — виразні.

чб - [джб].

[дж] - тверд.

4. Фонетична транскрипція.

Для точної передачі звукової мови на письмі використо­вують спеціальний фонетичний запис - транскрипцію. Сут­ність її полягає в тому, що певним знаком передається завжди той самий звук. Фонетична транскрипція української мови використовує в основному букви українського алфавіту, за винятком букв є, ї, ю, я, щ.

Знак Що позначає Приклад
[ ]

'

'

:

еи, ие

ґ

ў

дж, дз

,

/

//

У дужках позначається окремий звук, звуко­сполучення, слово, текст

Риска чад буквою позначає наголос

Скісна риска, поставлена вгорі з правого боку букви, позначає м'якість приголосного

Двокрапка після букви означає подовжений звук

На позначення голосного звука, який вимовляє­ться в ненаголошеній позиції нечітко, з від­тінком

Проривний звук [ґ] на відміну від глотково­го [г]

Нескладовій звук [у]

Знаки, яким відповідають окремі звуки, на відміну від сполучення звуків [д] + [ж], [д] + [з]

Знак, поставлений вгорі з правого боку букви, вживається для відображення часткового по­м'якшення приголосного

На позначення паузи

На позначення тривалої паузи в кінці речення

[і], [с',ц']

[сенло]

[поле]

[ал'бом]

[жиет':а]

[беиреза]

[виесокий]

[ґанок]

[мау]

[джеиреило]

[дзиґа]

[с'в'ато]

ГРАФІКА

План

1. ГРАФІЧНІ ЗНАКИ

2. Співвідношення між буквами і звуками.

3. Графічний розбір.

1. ГРАФІЧНІ ЗНАКИ

Для передачі усного мовлення на письмі існує певна сукупність знаків. Це букви алфавіту, знак наголосу, апостроф, дефіс. До графічних знаків належать також засоби пунктуа­ції - крапка, кома, тире, двокрапка, лапки та ін.

Основним графічним засобом передачі звуків мови є букви.

Сукупність розташованих у певному порядку букв, яки­ми користуються при передачі усної мови на письмі, нази­вається алфавітом.

В українському алфавіті 32 букви, якими позначаються на письмі звуки мови. Букви в алфавіті розташовуються і на­зиваються так:

А, а

Б, б

В, в

Г, г

Д, д

Е, е

Є, є

Ж, ж

(а)

(бе)

(ве)

(ге)

(де)

(е)

(є)

(же)

З, з

И, и

І, і

Ї, ї

Й, й

К, к

Л, л

М, м

(зе)

(и)

(і)

(ї)

(й)

(ка)

(ел)

(ем)

Н, н

О, о

П, п

Р, р

С, с

Т, т

У, у

Ф, ф

(ен)

(о)

(пе)

(ер)

(ес)

(те)

(у)

(еф)

Х, х

Ц, ц

Ч, ч

Ш, ш

Щ, щ

Ю, ю

Я, я

ь

(ха)

(це)

(че)

(ша)

(ща)

(ю)

(я)

(м'який знак)

2. Співвідношення між буквами і звуками.

Кожна буква українського алфавіту здебільшого передає один звук. Проте є випадки, коли повної відповідності між звуками і буквами немає.

Звуки [дж], [дз] передаються на письмі двома буквами.

Для звуків [ґ] і [г] є одне позначення г. Буква щ позначає сполучення двох приголосних [шч]. Букви є, ю, я, коли вони вживаються для позначення м'якості приголосного, переда­ють один звук [е], [а], [у]: осіннє, рядок, люк. Якщо ж вони вживаються на початку слова (ясно), після букви, що позначає голосний звук (боєць), після апострофа або м'якого знака (м'ята, Ньютон), то ці букви передають два звуки: [йе], [йу], [йа].

Буква ї завжди позначає два звуки [й] та [і]: їжак, бої, роз'їзд. Буква ь (м'який знак) позначає м'якість приголосних звуків: сучасність, льон.

є

[е] [йе]

синє єдиний

співає

б'є

ї

[йі]

їсти

свої

під'їзд

ю

[у] [йу]

сюди юний

герою

в'ю

я

[а] [йа]

ряд моя

ясний

п'ядь

3. Графічний розмір

Усний розбір

У слові людство 7 букв: ел, ю, де, ес, те, ве, о.

Буквосполучення лю позначає звуки [л'] і [у]

Буква

де позначає звук [д];

ес позначає звук [с];

те позначає звук [т];

ве позначає звук [в];

о позначає звук [о].

Мякість приголосного [л'] позначається буквою ю.

Буквосполучення дс вимовляється [дзс] внаслідок уподібнення вимови [д] до [с].

У слові людство позначений наголос над буквою ю.

Письмовий розбір

лю - [л'у]

д - [д]

с - [с]

т - [т]

в - [в]

о - [о]

дс - [дзс]



Орфографія

План
1. Орфографія.

2. Принципи українську правопису.

3. Фонетично-орфографічний розбір слова.

1. Орфографія.

Літературній мові властиві певні норми передачі усної мови на письмі. Пишучи, ми дотримуємось усталених правил по­значення звуків буквами, членуємо мову на слова, вибираємо, як написати слово - разом, окремо або через дефіс, як пере­нести частину його з рядка в рядок тощо.

У мовній практиці склалась ціла система правил про спо­соби передачі усної мови на письмі - орфографія (від грецьких слів orthos — прямий, рівний, правильний і grapho — пишу).

1. Найважливіше в орфографії — як передається на письмі звучання слова. Наприклад, чуючи в першому ненаголошеному складі слова безсмертя звук, близький до голосного [и], ми все-таки напишемо букву е, тобто збережемо форму пре­фікса без-, який вживається в багатьох словах з наголоше­ним і ненаголошеним [е]. Цього вимагають правила орфогра­фії. Так само у словах люди, людяний, людство маємо різне звучання кореня люд-, що зумовлено впливом звукового оточення. Ті самі корені, префікси або суфікси слів можуть зазнавати в мовному потоці звукових змін, вимовлятися по-різному, проте вони зберігають однакове написання, що допомагає впізнавати слово в тексті, швидко сприймати написане.

Отже, одна з проблем орфографії - однакова, усталена передача на письмі слова та його частин, незалежно від їх вимови.

2. Правопис усталює написання слів окремо. Це стосує­ться всіх частин мови.

У мові відбуваються постійні зміни - перехід одних ча­стин мови в інші, виникнення нових слів.

Так, наприклад, прислівники на добраніч, на диво, на жаль пишуться за сучасним правописом окремо, а прислів­ники напам'ять, влад та ін. пишуться разом, на відміну від сполучення іменника з прийменником. Пор.: Читати вірш напам'ять. Він надіявся на пам'ять. Кивати влад співу го­ловою. Привести в лад усі механізми. Багато питань виникає у зв'язку з правописом складних прикметників, їх написання залежить і від форми поєднуваних слів, і від того змісту, який передає складне слово. Пор.: ідейно-виховний, народно-демократичний, народно-визвольний, народногосподарський, народнопоетичний.

Свої закономірності графічного оформлення мають і складні іменники, написання яких залежить від наявності сполуч­ного звука між двома основами, що утворюють складне слово.

Написання складних слів разом і через дефіс передбачено правилами.

3. У сучасних правописних кодексах багато уваги при­діляється вживанню великої букви, яка мав відмежовувати власні назви від загальних, що пишуться з малої букви.

Проте на практиці не завжди можна легко визначити характер уживаної назви, тому для багатьох чисто умовних випадків існує простий перелік, як писати ту чи іншу назву.

4. Правила переносу частин слова з рядка в рядок врахо­вують поділ слова на склади, а також його морфемну будову. Наприклад, не рекомендується голосний чи приголосний ко­реня приєднувати при переносі до префікса тощо.

5. Орфографія передбачає певні умовні скорочення напи­саних слів: скорочувати слово можна тільки на приголос­ний; при скороченні не пропускаються початкові букви та ін.

6. Важлива проблема правопису - передача іншомовних слів. Особливі труднощі виникають у зв'язку з написанням запозичених власних назв. Для їх передачі застосовується, зокрема, транскрипція (передача буквами української мови звучання іншомовного слова) і транслітерація (передача відповідними буквами українського алфавіту на­писання іншомовного слова).

Орфографія як сукупність правил не може охопити всіх випадків писемної практики. Вона відбиває тільки основні правила, якими треба керуватись у написанні.

2. ПРИНЦИПИ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОПИСУ

В основу українського правопису покладено морфоло­гічний і фонетичний принципи. Характерною рисою орфо­графії української мови є збереження однакового написання тих самих морфем (коренів, префіксів, суфіксів, закінчень), хоч у вимові можливі зміни цих морфем залежно від су­сідства інших звуків, від зміни наголосу. Це морфологічний принцип правопису.

Наприклад, неоднаково вимовляється звук, переданий на письмі буквою е, у словах село, селянин, села. У перших двох словах чуємо звук, близький до [и], в останньому, під наголосом,— виразний звук [е]. Проте пишемо в усіх трьох словах букву е, зберігаючи єдність того самого кореня.

Якщо написання слова відбиває його вимову, то слово пишеться за фонетичним принципом правопису. Фонетичний принцип покладено в основу написань спитати, сходити, сфо­тографувати, а також закріплених на письмі чергувань звуків у словах козацький, запорізький та ін.

Часто морфологічний і фонетичний принципи виступають разом: свічці, річці, заквітчаний, тітчин.

Український правопис передбачає також застосування тра­диційного, або історичного, принципу.

За традиційним принципом ненаголошені голосні в словах леміш, лемент позначаються буквою е, а в словах комин, кишеня, лиман, либонь, минулий — буквою й.

Диференціюючий принцип правопису, пов'язаний з роз­різненням значень слів, використовується при написанні при­слівників і прийменникових словосполучень, при розрізненні відмінкових закінчень тих слів, які однаково звучать, але мають різні значення: догори — до гори; апарата — апарату; каменя — каменю.

Усний розбір

Слово громадянський написа­не за фонетико-морфологічним принципом: його графічне оформлення в основному від­повідає звучанню слова. Орфограма ян відбиває морфо­логічний принцип правопису: н у суфіксі пишеться без м'яко­го знака, хоч перед м'яким [с'] вимовляється м'який звук [н']. Орфограма ськ відповідно до фонетико-морфологічного прин­ципу передає написання м'яко­го знака після ес. Поділяється на частини для переносу: гро-ма-дян-ський (громадянський, грома-дян-ський і т.д.)

Графічне скорочення: гр.; гром.; громад.; громадянськ.

Письмовий розбір

громадянський

Принцип орфографії - фонетико-морфологічний.

Орфограми ян, ськ.

Част. для переносу - гро-ма-дян-ський.

Граф. скор.— гр.; гром.; гро­мад.; громадянськ.

3. Фонетико-орфографічний розбір слова.

Усний розбір

вивчення

У слові [виучеин':а]

три склади [ви-учеи-н':а]

Наголошується перший склад [ви].

Слово складається з 7 звуків, 8 букв.

3 голосні — [й], [еи], [а]

4 приголосні — [в], [у], [ч], [н':]

[в] - губний, сонорний, дзвінкий, твердий.

[ч] - язиковий, шумний, глу­хий, твердий.

[н':] — язиковий, сонорний, дзвінкий, м'який, подовжений.

У другому ненаголошеному складі вимовляється [еи].

Звук [ч] вимовляється твер­до.

Після голосного [и] перед приголосним вимовляється [у] нескладовий.

Буква ве позначає звук [в] та [у]

Буква и позначає звук [и]

Буква че позначає звук [ч]

Буква е позначає звук [еи]

Буквосполучення ння позна­чає сполучення звуків [н':а].

Буква я позначає звук [а] і м'якість попереднього по­довженого приголосного [н':].

Орфограма енн відбиває морфологічний принцип право­пису в іменниковому суфіксі -енн- пишеться дві букви н, а також буква е, незалежно від того, чи позначається нею наголошений чи ненаголошений голосний.

Слово вивчення поділяється на частини для переносу з рядка в рядок ви-вчен-ня (ви-вчення, вивчен-ня).

Письмовий розбір

вивчення [ви-учеи-н':а]

7 звуків, 8 букв

3 голоси.- [й], [еи], [а]

4 приголосн.- [в], [у], [ч], [н':]

[в] — губн., сонорн., дзвінк., тверд.

[ч] — язиков., шумн., глух., тверд.

[н':] — язиков., сонорн., дзвінк., м'як., подовж.

Буква Звук

в - [в]

и - [и]

в - [у]

ч - [ч]

е - [еи]

ння - [н':а]

Орфограма енн — е і нн.

Перенос слова ви-вчен-ня (ви-вчення, вивчен-ня).

МОРФЕМНА БУДОВА СЛОВА План
1. Морфемна будова слова.

2. іменникові префікси і суфікси.

3. прикметникові префікси і суфікси.

4. дієслівні префікси і суфікси.

5. прислівникові префікси і суфікси.

6. продуктивні і непродуктивні префікси і суфікси.

7. префікси і суфікси, запозичені з інших мов.

8. частини слова, співвідносини з префіксами і суфіксами.

9. давні й нові префікси і суфікси.

10. спрощення, сукладення і пере розклад основ.

11. складні слова.

1. Морфемна будова слова.

Усі слова нашої мови поділяються на слова з непохід­ними і похідними основами. Словами з непохідними осно­вами бувають іменники (ліс, вода, стіл, сніг, вітер, люд, звір, небо), прикметники (гострий, білий, чорний, жовтий, синій), числівники (один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять, десять, сто, тисяча), займенники (я, ти, він, такий, цей), дієслова (ходити, сидіти, робити, мовити, казати, їсти, бути), прислівники (як, там, де), прийменники (в, на, від, до, з), сполучники (а, і, та, бо), частки (то, но, хай, же) і вигуки (ой, ах, ай, ох). Проте більшість слів, належних до різних частин мови, мають похідні основи: лісок, лісний, лісник, лісництво; водяний, водний, водопій, водовоз, водиця, водичка; одинадцять, дванадцять і двадцять. У похідних основах виділяємо префікси (принести, праліс, задовгий), суфікси (дубок, лампочка, довгуватий, тепленький), поєднання основ (паровоз, всюдихід).

Кожне слово можна розглядати або з погляду його бу­дови - складових значущих частин, або з погляду того, як слово твориться.

Основи слів, від яких утворюються інші слова, звуться твірними основами. Для слова робітник твірною основою буде робіт-, для робітничий і робітникувати — робітник і т. д. Префікси і суфікси, за допомогою яких утворюються похідні слова, звуться словотворчими. Проте частина префік­сів і суфіксів служить не для творення слів, а для вираження зміни їхніх форм. Так, писати і написати — не різні слова, а те саме слово у формах недоконаного і доконаного видів; високий, вищий і найвищий — знов-таки ступені вираження тієї самої ознаки, тобто форми того самого слова. Такі префікси і суфікси є словозмінними. Словозмінну роль виконують у слові закін­чення: вони вказують на відмінок (дуб, дуба, дубу; білий, білого, білому), число (дуб — дуби, білий — білі), рід (білий — біла — біле, утік — утекла, утекло), особу (утечу, утечеш, утече) та інші форми того самого слова.

Префікси, корені, суфікси і закінчення звуться значущими частинами слова.

2. ІМЕННИКОВІ ПРЕФІКСИ І СУФІКСИ

В іменниках збереглися давні префікси про,-, па-, су-, уз-, що виступають у дуже небагатьох словах: прадід, пра­баба, праліс (первісний ліс), правнук; пасинок, паросток, пагорок; супутник, сузір'я, суміш, сутінки; узлісся, узбіччя, узгір'я. Частіше вживаються нові, запозичені з інших мов префікси анти-, контр-, ультра-, архі-: антитеза, антициклон; контрнаступ, контратака; ультразвук, ультрамікроскоп; архі­мільйонер.

В іменниках наступ, напад, виступ, схід, заспів і под. теж виділяються префікси. Але це префікси не іменникові, а дієслівні, бо самі іменники походять від дієслів, що мають у своєму складі ці префікси: наступати — наступ, напада­ти — напад, виступати — виступ, сходити — схід, заспіва­ти — заспів.

За допомогою суфіксів, які мають емоційне значення, від іменників з нейтральним емоційним значенням утворюються здрібніло-пестливі або збільшувально-згрубілі іменники. Пор., з одного боку, дубок, дубочок, а з другого — дубище. Здрібніло-пестливого значення іменникам найчастіше надають су­фікси -к-, -он-, -очок(ечок), -очи-, -ечк-, -иця, -ик-, -оньк(еньк)та ін.: ручка, ніжка, дубок, дубочок, вершок, вершечок, ві­конечко, відеречко, водиця, коник, столик, дівчина, дівчинонька, річенька.

В іменниках виділяються також суфікси, які не мають емоційного значення — -ар(яр), -ець(єць), -ник, -льник, -ість (ист), -тель-, -нн,-, -енн-, -ість, -ізм (изм) і багато інших: шах­тар, столяр, мудрець, робітник, мастильник, в'язальник, фольклорист, романіст, учитель, питання, радість, молодість, патріотизм, гуманізм,

3. ПРИКМЕТНИКОВІ ПРЕФІКСИ І СУФІКСИ

Прикметники поділяються на якісні і відносні. Від якісних прикметників за допомогою словозмінних суфіксів -ш (іш) та словозмінного префікса най- утворюються ступені порів­няння: старий — старший — найстарший; світлий — світлі­ший — найсвітліший. Якісні прикметники можуть передавати також більшу чи меншу міру ознаки, якості. Для цього слу­жать словотворчі префікси пре-, за-, над- (предобрий, пре­завзятий, премудрий, зависокий, завеликий, надпотужний, надвисокий) і суфікси -езн-, -уваг (юват), -еньк-, -есеньк (ісіньк, юсіньк), -аст (яст) та ін. (величезний, старезний, довгуватий, синюватий, маленький, гарнесенький, гарнісінький, тонюсінь­кий, довгастий, червонястий).

Відносні прикметники, а також деякі якісні, утворюються за допомогою численних словотворчих суфіксів від іменників (дуб — дубовий, вода — водяний, зуб — зубатий, слюсар — слюсарський, батьків — батьківський, дерево — дерев'яний), іменників з прийменниками (без упину — безупинний, між об­ластями — міжобласний, без меж — безмежний, дієслів (бала­кати — балакливий, прислівників (сьогодні — сьогоднішній, вчора -— вчорашній, дома — домашній). Віддієслівні прикметники часто утво­рюються за допомогою словотворчих суфіксів і префікса не- (непролазний, непроникний, непрохідний).

Присвійні прикметники утворюються від іменників чоло­вічого роду за допомогою словотворчих суфіксів -ів(ов), -ів(їв), -ев(ев) і від іменників жіночого роду за допомогою словотворчих суфіксів -ин-, -їн-: батько — батьків, батькова, батькове, батькові; лікар — лікарів, лікарева, лікареве, лікареві; Матвій — Матвіїв, Матвієва, Матвієве, Матвієві; жінка — жінчин, жін­чина, жінчине, жінчині; Надія — Надіїн, Надіїна, Надіїне, Надіїні.

4. ДІЄСЛІВНІ ПРЕФІКСИ І СУФІКСИ

Префікси надають дієсловам значення напряму дії (ви­їхати, в'їхати, об'їхати, заїхати, переїхати, доїхати), початку або кінця дії (запрацювати, донести, принести), повторюва­ності дії (постукувати, потрушувати) та ін. З одним дієслівним коренем можуть поєднуватися два, рідше три префікси: повідкривати, понаносити, понаприносити.

Префікси з-, по-, про-, на- можуть не вносити в дієслово додаткового відтінку. У таких дієсловах вони виступають як словозмінні — з їхньою допомогою утворюються форми до­конаного виду: їсти — з'їсти, шити — пошити, читати — прочитати, писати — написати.

Дієслівні суфікси теж можуть бути і словотворчими і сло­возмінними. За допомогою словотворчих суфіксів утворю­ються нові дієслова від іменників (обід - обідати, сідло - сідлати, мир - мирити, робітник - робітникувати), прикмет­ників (білий - біліти, чорніший — чорнішати, молодий - мо­лодити), а також зрідка від займенників, вигуків, часток (ви - викати, ой - ойкати, так -такати). Словозмінними ці самі суфікси вважаються тоді, коли вони вживаються для тво­рення форм недоконаного виду від форм того самого дієслова доконаного виду: розв'язати — розв'язувати, розвеселити — розвеселяти, пробити — пробивати.

5. Прислівникові префікси і суфікси.

3 історичного погляду всі прислівники є похідними. Проте історія виникнення таких прислівників, як де, там, куди, коли, так, доки, досі, тут, тоді, туди і под., ховається далеко в глибині віків, а тому на сьогодні їх слід визнати непо­хідними.

Переважна більшість прислівників утворилася від прик­метників (чистий - чисто, теплий - тепло, добрий - добре), іменників (дім - дома, мить - миттю, ранок - ранком, міс­це - місцями), іменників з прийменниками (з верху - зверху, з-під споду - спідсподу, в голос - вголос, в горі - вгорі), інших прислівників (куди - декуди, коли - деколи, інколи, як - абияк), дієприслівників (сидячи, лежачи, крадучись). Багато прислівників утворилося від тих форм іменників, прикметників, дієслів, які тепер уже не існують, наприклад: здалека, звисока (короткі прикметники далек, висок поєдналися з прий­менником з), верхи (колишня форма орудного відмінка множини іменника верх), сидя, нехотя (колишні дієприкметники чолові­чого роду).

Прислівники давнього утворення з погляду сучасної мови не поділяються на значущі частини. До власне прислівникових префіксів належить по-, за допомогою якого утворюються при­слівники від прикметників (по-батьківському і по-батьківськи) та від числівників (по-перше, по-друге і т. д.) та що- (щодня, щоночі). Власне прислівниковими суфіксами є -о та -е у відприкметникових прислівниках (швидко, терпляче), -ому та рідше -й, які супроводжують творення відприкметникових прислівників за допомогою префікса по- (по-хазяйському — по-хазяйськи), -чі (в числівниках двічі, тричі), а також запози­чені у прикметників -ечк-, -еньк-, -ісіньк-, -есеньк-, що вжи­ваються для вираження здрібніло-пестливого значення: швиденько, точнісінько, тихесенько, такечки, ондечки і под. Прислівники, утворені від якісних прикметників, збері­гають ступені порівняння, що утворюються за допомогою прик­метникових словозмінних суфіксів -ш- (іш) та префікса най-: тепло -тепліше, найтепліше, тонко - тонше - найтонше.

6. ПРОДУКТИВНІ І НЕПРОДУКТИВНІ ПРЕФІКСИ І СУФІКСИ

Неважко помітити, що одні префікси й суфікси зустрі­чаються у словах дуже часто, з їхньою допомогою утвори­лося багато слів, а інші виступають лише в поодиноких сло­вах. Частовживані префікси і суфікси звуть продуктивними, рідкісні — непродуктивними.

Префікси завжди дуже продуктивні в дієсловах. Пор.: виходити, виносити, виписувати, вирощувати, виробляти і багато ін.; доходити, доносити, дописувати, дорощувати, до­робляти і т. д. До продуктивних належить словозмінний прик­метниковий префікс най- (найбільший, наймогутніший, найкра­щий), словотворчі прикметникові пре- (прегарний, предобрий, премудрий), без- (безголосий, безбородий, безкрилий), за- (за­великий, зависокий, задовгий), прислівниковий по- (по-товариському, no-українському, по-російськи) та ін. В іменни­ках виступають тільки непродуктивні префікси па- пагорб, пасинок, паросток), пра- (прадід, прабаба, прабатько), су- (супутник, сузір'я), уз- (вз-) (узлісся, узгір'я).

Дуже широко представлені в мові іменникові суфікси. За їх допомогою утворюються слова на означення осіб за харак­тером їх діяльності (робітник, вугільник, будівник, керівник, подавальник, в'язальник, будильник, фольклорист, геодезист), за належністю до партій, різних ідейно-політичних напрямів (комуніст, марксист, матеріаліст, атеїст), за походженням з якоїсь місцевості (полтавчанин, подолянин, харків'янин, лубенець) і под. Нерідко близькі за змістом слова утворюються за допомогою різних суфіксів. При цьому одні з них висту­пають частіше, є продуктивнішими, інші — рідше. Так, назви жителів міст, сіл, областей утворюються тепер частіше за допомогою суфіксів -анин (-янин), -чанин (киянин, львів'янин, донеччанин), проте деякі з них творяться тільки з суфіксом -ець (криворіжець, дніпропетровець, чернігівець), а в слові одесит виступає зовсім рідкісний суфікс -ит.

Переважна частина дієслів має у своєму складі продуктивні суфікси -ува (-юва), -а (-я), -й (ї), -і-: головувати, слюсарювати, вивершувати, вибігати, виступати, вселяти, рибалити, важити, доїти, біліти та ін. Дуже рідко виступає в дієсловах непродуктивний суфікс -ва-: забувати, встрявати, повівати.
Случайные рефераты:
Реферати - І. Карпенко-Карий
Реферати - Листопадовий рейд
Реферати - Бойчук Михайло і Нарбут Георгій
Реферати - Іван Федорович Драч – життя та творчість
Реферати - Історія української літератури 1917-1919 рр.
Реферати - Літературний подвиг Тараса Григоровича Шевченка
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія