Етнонаціональний культурний процес як суспільне явище
Кожне суспільне явище, кожний вчинок, мотив людської діяльності мають естетичну та етичну цінність і визначаються як прекрасне/погане або як добро/зло. При цьому з давніх-давен у суспільній та індивідуальній свідомості огидне і прекрасне бачилось як певна органічна єдність, що фіксувалася навіть у мовному еквіваленті. Так, старогрецьке поняття "калокагатія" визначається одночасно як "добре" чи "прекрасне", а в українському епосі, казках — як фізична досконалість, душевна сила та моральна чистота.

Розширення трактування двох відносно самостійних понять відображає важливу ціннісну орієнтацію, яка виробилась громадською суспільною свідомістю: з гуманістичної точки зору, прекрасним є те, що високогуманне, моральне, що і робить людину благородною; звичаєве не може бути визнане морально добрим, якщо воно внутрішньо не пов'язане з прекрасним. Саме внутрішня спорідненість етнічної та естетичної сфер зумовила змістовну специфіку понять "високогуманне", "ницісне", "героїчне" та ін. У цьому разі етична та естетична оцінки є єдиним цілим.

Діалектика взаємовідносин етичного та естетичного не вичерпується їх єдністю. У конкретно-історичному контексті спостерігаються складні, часто протилежні відносини між цими сферами. Конфліктні ситуації між етичним та естетичним за умов протистояння в суспільстві спричинили появу антагоністичних теорій і концепцій, які стверджували про неможливість поєднання різних форм людського співжиття.

Ці тенденції помітні у суспільствах із різко розмежованими соціальними структурами, оскільки тут загострюються протиріччя між добром і злом, нівелюються людські цінності. У цьому разі позитивне втрачає естетичне значення, а краса — моральний сенс. Однобічно відбувається процес виховання і формування особистості, умовно дотримуються загальноприйняті норми моралі, постулюються декларативні сентенції. Протиставлення етичного та естетичного є результатом порушення гармонійних відносин між реальним та ідеальним, природним і духовним, внутрішнім і зовнішнім виявами людської життєдіяльності. У поведінці людей і відносин між ними це стає помітним тоді, коли ввічливість, коректність, вишуканість замінюються вульгаризмами; при цьому втрачаються особистісне, етичне та естетичне.

Етичне та естетичне вступають у конфлікт також тоді, коли людині нав'язується те, що у загальноприйнятому розумінні аморальне. Сьогодні таких прикладів безліч — низького рівня література, ЗМІ, де пропагуються та естетизуються насилля, жорстокість, секс. У реальному житті духовна ницість, обмеженість маскуються красивою зовнішньою формою, фразеологією. Яскравий приклад — нинішня естрада, де в "красивій" оболонці подається пустопорожній, а часто й антиестетичний зміст.

Відмінність непересічних цінностей від цінностей минущих особливо помітна, коли вони трансформуються через категорію добра, високої гуманності. Високоморальна оцінка події, факту чи вчинку органічно входить до структури естетичної характеристики соціального явища чи події. У особистості з її багатовимірними зв'язками конкретно-історичної дійсності етичне та естетичне завжди мають бути єдиним цілим. Тому саме людина є реальною основою єдності та протиріччя щодо етичного й естетичного. Це протиборство має бути усунуте в процесі виховання цілісного, гуманного і високоморального розвитку особистості. У цьому процесі важливе місце належить мистецтву як вищій естетичній школі відображення життя.

До категорії культурного імперативу належить релігія. Взаємозв'язок етносоціальної та релігійної культури виявляється в тому, що вона уособлює духовні підвалини, моральні сподівання народів, об'єднаних етносоціальною спільністю, світоглядними орієнтаціями. Провідні релігії світу у своєму глибинному змісті взаємопов'язані і декларують тяжіння до морального вдосконалення, що певною мірою є об'єднуючою силою для людей різних національностей. Поєднання духовних сил суспільства, зокрема на релігійній основі, посідає належне місце у плідній співпраці народів при формуванні етносоціальної та релігійної культури у суспільстві.

Національна культура завжди тісно пов'язана з релігійною, зокрема з етнорелігією. І національна, і релігійна культура охоплює знання, навички, вміння, що є провідними в конкретному географічному регіоні, а також ідеї та уявлення, які мають суспільну цінність, реалізуються через творчий потенціал митця і доходять до людей через літературу та мистецтво. Культури, відірваної від творчої особистості та народу, його духовного життя, практично не існує. Культура може розвиватися, лише спираючись на економічну і виробничу базу, соціальну практику та втілюючи у собі колективний досвід народу.

Релігію і національні відносини можна зрозуміти, лише досліджуючи й аналізуючи процеси, що відбувалися і відбуваються у громадсько-політичному та культурному житті. Кожний народ формує свої релігійні уявлення і моделі, тісно пов'язуючи їх із розвитком суспільно-економічних відносин, що характерно для всіх територій і формацій. Так, для первіснообщинного ладу типовими були фетишизм, магія, тотемізм, анімізм. При переході до класового суспільства виникають політеїзм і національні релігії (іудаїзм, індуїзм, конфуціанство та ін.), які відтворювали розвиток класового суспільства та процеси формування народностей, а потім і націй.

Вони були могутнім чинником духовної інтеграції етнічних груп. Релігійні об'єднання були каталізатором, який сприяв посиленню культурних контактів. Але відбувалося й протилежне: оскільки зміна світоглядної системи нівелювала або навіть знищувала попередні набутки, руйнувала місцеві традиції, переводила їх в іншу якість, що негативно позначалося на культурі, звичаях (як це сталося, зокрема, у Київській Русі з прийняттям християнства).

Національно-релігійне життя охоплюють провідні конфесії. Так, українці віддають перевагу напрямкам християнства: православ'ю, католицизму, протестантизму. Завдяки демократичній хвилі спостерігається звернення до архаїзмів у вірі та віруваннях, зокрема до язичництва, так званої РУН-віри, а також до таких нетрадиційних релігійних напрямків, як, наприклад, кришнаїзм.

Національно-релігійне життя формує національно-релігійну самосвідомість, яка охоплює основні компоненти: культуру, мову, звичаї, обряди та ін. Усі вони взаємопов'язані, проте кожний з них зберігає відносну самостійність і за певних умов може виконувати самодостатню функцію. Національно-релігійна самосвідомість має два рівні:

ідеологічний, що уособлює систематизовані обґрунтовані ідеї, погляди, концепції;
соціально-психологічний, основним чинником якого є національно-релігійна спільність на рівні буденної самосвідомості.
Між національними і релігійними світоглядними факторами майже не існує внутрішніх зв'язків, щоправда, на умоглядному рівні сформована національно-релігійна самосвідомість може їх тісно пов'язати, аргументуючи моделі певної релігії взаємозв'язками та географією поширення етносу, створюючи стереотип бачення, а отже, і сприйняття нацією конкретної релігії: українець — православний, українець — греко-католик, поляк — католик, єврей — іудей, араб — мусульманин. Ці стереотипи на рівні буденної свідомості породжують "обґрунтування" цих зв'язків на ідеологічному рівні, що часто призводить до міжконфесійних конфліктів (наприклад, у Великій Британії — між католиками і протестантами, в Україні — між православними і греко-католиками).

Згідно з релігійними уявленнями утворюються національно-релігійні традиції як форми спадкоємності у життєдіяльності нації. Так, наступним поколінням передаються усталені й унормовані традиційні культурно-побутові цінності: норми поведінки, звичаї, обряди, ідеї, моральні установки тощо. Історичний взаємозв'язок національного і релігійного як домінуючих у суспільстві сприяв формуванню народно-релігійних традицій, на базі яких формувалося бачення світу, вироблялася специфіка укладу життя нації на всіх етапах її розвитку. Він охоплює весь соціально-побутовий і життєвий цикл людини від народження до поховання і поминання небіжчиків. За аналогією у сільськогосподарському виробництві — це календар, за яким встановлювався порядок обробітку землі від весняної оранки до збирання врожаю.

Отже, національно-релігійні традиції будь-якого народу є важливим елементом національної культури, оскільки охоплюють символічні й чуттєво-наочні форми, а їх регулятивна функція впливає на формування ціннісної орієнтації, вироблення художнього смаку, норм і правил поведінки.

На жаль, релігійні відносини не завжди сприяють об'єднанню здорових сил у суспільстві. Природно, що в кожній державі громадяни обирають і віддають перевагу певній світоглядній системі, а це зумовлює конфесійне протистояння, упереджене ставлення до окремих осіб, прихильників інших релігій. Ці прояви залежать від ступеня і рівня релігійної переконаності чи довершеності релігійних постулатів і догматів. Чим досконаліше сформована релігійна система, тим глибшими є релігійні переконання, відповідно зникає конфесійна нетерпимість. Остання завжди пов'язана з претензіями на істинність свого віровчення, культової практики, форми сповідання релігійних постулатів.

Протиборство народів, що постулюють боротьбу за істинну віру, є лише засобом прикриття справжніх соціальних причин, політичних войовничих амбіцій. Таким чином, прихильники однієї релігії ставляться до послідовників іншої залежно від характеру відносин між народами, що зумовлює не так національне, як політичне бачення проблеми.

До структури вивчення етнонаціонального культурного процесу входять окремі етнодисципліни, які мають провідне значення для формування нації та держави.

Екзоетнічність — це організація національного життя, яка базується на засадах відкритості етносу, тобто широких контактах із зовнішнім світом, усіма етнічними спільнотами, що є гарантом взаємозбагачення етносу, дієвим стимулом його економічного, політичного та культурного розвитку. Незворотних втрат зазнає той, хто будує свої відносини з іншими на великодержавній амбіційності, пихатості, чванстві, комплексі національної зверхності, що завжди призводить до етноцентризму та шовінізму, зумовлює постійну потребу в зовнішній експансії.

Ендогамія передбачає одноетнічний шлюб і сім'ю, це сприяє збереженню етнічних традицій і культури, адже ендогамна сім'я передає дитині усталені стереотипи поведінки, джерела культурної інформації, традиції та ін. Щоправда, в окремих випадках вона зумовлює утворення етносів-ізолянтів, де відбуваються уповільнення і згасання активності суспільних відносин. Таким чином, ендогамія є оптимальною умовою консервації етносу.

Етнізація — становлення, розвиток і закріплення в особистісних структурах особливостей культури етносу, до якого належить особа. Цей процес триває все життя, адже людина має осягнути всю етнокультурну спадщину з її змінами, доповненнями та перетвореннями. Він поділяється на два великих етапи. На першому засвоюється багатство етнокультури. На другому етапі особистість, яка оволоділа достатнім досвідом і знаннями, збагачує і передає через індивідуальну творчість кращі досягнення співвітчизникам. Завдяки цьому люди однієї культури мають максимально повні уявлення про кращі набутки нації. Етнізація сприймається як закономірність, тому кожний суб'єкт суспільства розуміє світ як єдино прийнятне "Я".

Важливим чинником у етнонаціональному процесі є етнічна акультурація — процес зміни культурної домінанти, коли в період тривалого контакту двох чи більше етнічних спільнот вони втрачають власні окремі культурні риси та запозичують ці риси в інших спільнот. Це особливо помітно в багатонаціональних державах, де під впливом культури домінуючого етносу інші етнічні групи втрачають специфічні риси. Зокрема, це відбувалось у Російській імперії, СРСР, США, Канаді, Австралії та деяких інших поліетнічних країнах.

Етнічна акультурація залежить від політичних та економічних чинників, які визначають домінуючий етнос, його заінтересованість у створенні єдиного національно-державного простору, прискоренні чи уповільненні темпів денаціоналізації та асиміляції. Нині в Україні робляться спроби прискорити процес українізації, що може призвести до втрати окремими етнічними групами етнокультурної індивідуальності.

Коли нечисленний етнос відчуває зверхнє ставлення до себе домінуючого, між ними може виникнути ворожнеча. Спричинюють це, можливо, неповага до історичної пам'яті, різний рівень соціально-економічного забезпечення, культурне і релігійне розмежування. Етнічна ворожнеча може спричинити політичні конфлікти, а політичні можуть перерости у збройні. Один з останніх яскравих прикладів — події в Югославії.

Характерною стала етнічна дисперсія — якісне та кількісне розпорошення етносу, який втрачає компактну осілість в одному регіоні. Цей регіон поступово заповнюється іншими етнічними групами. У результаті відбувається закономірний розпад монолітності етносу, втрачається здатність етноутворення та збереження власної єдності. У цьому разі спостерігається процес ерозії та інтернаціоналізації або поглинання іншими спільнотами. Етнічна дисперсія зумовлюється міграцією населення з аборигенної території з різних причин: війн, що призводять до епідемій, катастроф, безробіття тощо, розсіяння етносу. Це явище називається "діаспора". Діаспори різних народів є майже в усіх країнах світу; більші чи менші за кількістю, вони роблять спроби впливати на корінний етнос з метою власного самоутвердження. Особливість етнічних дисперсних явищ полягає у консервації та архаїзації культуро-творчих процесів, адже дисперсне утворення завжди відірване від базового народу. Відсутність міцних повноцінних зв'язків негативно впливає на розвиток і вироблення нових якостей, що закономірно відбуваються на аборигенній території.

Важливим чинником для кожного народу є етнічна пам'ять — здатність народів фіксувати, вивчати і передавати майбутнім поколінням кращі набутки свого минулого, а також порівнювати його із сучасним. Люди засвоїли багато форм фіксації етнічної пам'яті. Це міфи, легенди, повір'я, хроніки, літописи, де більш-менш об'єктивно зафіксовано історію народу, осмислено зв'язки, закономірності, висвітлено специфіку етносу. Етнічна пам'ять відтворюється у фольклорі, народних звичаях упродовж існування нації, що певною мірою позначається на світогляді та колориті усної й письмової народної творчості. Усі набутки широко використовуються для прославлення та утвердження своєї самодостатності через етнічну пам'ять народу.

Кожному етносу притаманний етнічний нарцисизм. Цей термін пов'язаний з відомим античним міфом, провідна теза якого — самозакоханість. Тому домінанта власних етнічних здобутків вважається найкращою. Мотивація формування цього явища — прерогатива психологів. За аналогією її можна віднести до таких понять, як націоналізм чи патріотизм, але пов'язувати їх можна лише умовно.

Кожному етносу притаманна етнічна традиція, яка уособлює сукупність стандартів поведінки, що передаються через механізми спадковості. Це ієрархія стереотипів, культурних канонів, політичних і господарських форм, світоглядної системи, що характерні певному етносу. Етнічна традиція завжди виробляється під час формування етносу, коли активно усталюються навички адаптації до навколишнього середовища — як природного, так і суспільного.

За нормального розвитку традиції максимально розквітають і набувають своєрідності, але з часом спрощуються і зникають, коли етнос сходить з історичної арени. Деякі елементи можуть переходити до молодих утворень, які їх акумулюють, збагачують і передають іншим. Як приклад можна навести культурні набутки елліністичного мистецтва, які після загибелі античної цивілізації перейшли до інших етносів, збагатили їх; вони частково існують ще й досі. Етнічні традиції етносу створюються в органічному поєднанні з раніше виробленими і втіленими в реально існуючий етнос.

Процес усвідомлення кожним індивідуумом своєї приналежності до певної етнічної спільноти визначає етнічне самоутвердження як норму, коли традиції, мова, культура, звичаї, потреби збігаються з власними інтересами та готовністю їх відстоювати і втілювати в життя, що визначає етнічну ідентичність, тобто сприйняття себе часткою етносу як цілісного суспільного організму. Усі ці чинники охоплюють комплекс почуттів, переживань, емоцій і мають прогресивне значення, відіграють вирішальну роль у забезпеченні життєдіяльності та життєздатності етносу, примножують надбання матеріальної й духовної культури, сприяють входженню їх до скарбниці загальнолюдської культури. Щоправда, надмірне захоплення власною специфікою і винятковістю може призвести до замкненості, окремішності, відігравати негативну, реакційну роль у розвитку етносу. У такому разі потрібно пропагувати кращі набутки сусідів. При цьому держава має так регулювати відносини між етнічними спільнотами, щоб не порушити внутрішньонаціональної консолідації; це сприятиме досягненню громадського миру та злагоди.

До важливого напрямку вивчення етнічних проблем належить етнолінгвістика — наукова дисципліна, предметом вивчення якої є змістовне відношення мови і національної культури. Витоки етнолінгвістики сягають ще античних часів. Вперше на рівні науково обґрунтованої концепції це питання розглянув Й. Гердер. Його послідовниками були В. Гумбольдт, Ф. Шеллінг, Ф. Шлегель та ін. Ці вчені трактують мову як зовнішній вияв певної метафізичної субстанції, специфіку національного народного духу. Мова є основою формування понять, а через них детермінує процес мислення народу, тобто кожному народові притаманне специфічне бачення навколишнього світу через систему рідної мови. Ці погляди також вивчали і розвивали вітчизняні дослідники О. Потебня та Г. Шпет. Своїми працями в галузях лінгвістики, фольклористики та психології вони значно вдосконалили науковий інструментарій етнолінгвістики.

Проблеми, які розглядає етнолінгвістика, зумовлюють тісний зв'язок із суміжними науками та постійними відгалуженнями від неї нових дисциплін. Сучасна етнолінгвістика працює на стику власне лінгвістики, етнології, психології, логіки, семіотики, структурної антропології та культурології. Нині виокремились і сформувались самостійні дисципліни — соціолінгвістика, етнопсихолінгвістика та інші, що суттєво доповнюють і збагачують етнолінгвістику.

При утворенні та становленні держави й державності завжди нагальною стає етнонаціональна політика, її формування розпочалося у молодій незалежній Україні. Політико-правові засади державного курсу у сфері міжнаціональних відносин унормовані в таких документах: Конституція України, Декларація про державний суверенітет України, Акт проголошення незалежності України, Декларація прав національностей в Україні, Закон України "Про національні меншини в Україні". Українська держава, керуючись основними положеннями цих документів, ураховуючи поліетнічний склад суспільства та визнаючи органічну єдність прав людини і прав національностей, гарантує всім громадянам України незалежно від їхнього національного походження рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права, підтримку національної самосвідомості та самовизначення у формах, які не створюють загрози територіальній цілісності та державності України.

Провідними є такі пріоритети етнонаціональної політики України:

забезпечення через відповідне законодавство державних програм рівних можливостей для участі громадян незалежно від їхньої національності в усіх сферах матеріального і духовного життя, в системі управління державними та громадськими справами; зміцнення гарантій, які виключають прояви націонал-екстремізму, дискримінації громадян за національною, релігійною або мовною ознакою;
відродження українського етносу; забезпечення етнокультурної самобутності української нації, її динамічного відтворення; піклування про національно-культурні потреби українців у зарубіжжі;
відродження духовного життя національних меншин на принципах національно-культурної автономії, захист їхньої етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності;
утвердження в міжетнічних відносинах атмосфери пошанування, дружби, взаємної довіри, поваги до мов, культур, традицій, звичаїв і релігій.
Українська держава дотримується цивілізованих методів регулювання міжетнічних відносин і діє в напрямі конституційного закріплення державної політики, яка має надавати ефективні гарантії захисту прав та інтересів усіх народів, які проживають в Україні.

Список літератури

1. Розумович Н. Н. Политическая и правовая культура. Идеи и институты Древней Греции. — М., 1989.

2. Самосознание европейской культуры XX века. — М., 1991.

3. Светлый источник (средневековая поэзия Китая, Кореи, Вьетнама). — М., 1989.

4. Семчишин Я. Тисяча років української культури. — Львів, 1993.

5. Соди Д. Великие культуры Мезоамерики. — М., 1985.

6. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. — М., 1992.

7. Тайлор Э. Первобытная культура. — М., 1989.

8. Удалъцова 3. В. Византийская культура. — М., 1988.

9. Хейлинга И. Осень средневековья. — М., 1988.

10. Хижняк 3.1. Києво-Могилянська академія. — К., 1988.

11. Художественная культура в докапиталистических формах / Под ред. М. С. Кагана. -Л., 1984.
Случайные рефераты:
Реферати - Андрій Чайковський. Курсова робота
Реферати - Дмитро Павличко
Реферати - Життя і творчість Григорія Сковороди
Реферати - Іван Сенченко
Реферати - Освіта, наука Т.Г.Шевченка і культурне самоутворення нації
Реферати - Життя та творчість Пантелеймона Куліша
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 17
    Гостей: 17
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта