Дмитро Павличко. Сонця і правди сурмач
Рубежі творчого життя Андрія Малишка на подив точно збігаються з межами центрального сорокаріччя XX століття (1930-1970 pp.). Ідейні, в суті своїй життєстверджуючі й основоположні начала Малишкової поезії лежать в історичних акціях і звершеннях того сорокаріччя. Вони — насам­перед в твердженні радянського ладу на нашій землі, в мирній, а потім і воєнній перемозі соціалізму, в ясній скерованості нашого народу на спільне з іншими радянськими націями осягнення комуністичної мети.

[...] Творчий шлях Малишка має свої етапи. 1930-1936 pp. — учнівство й становлення, 1936-1941 pp. — зростання й вияв головних якостей таланту. Вже на цьому, другому етапі Малишко показався майстром ліричних мініа­тюр, віршів-пісень, сюжетних класичних балад, широких ліро-епічних поло­тен, явив титанічну енергію і невгасний громадянський пал. 1941-1946 pp. — найвищі творчі досягнення Малишка, базовані на збігу воєнного лихоліття з роками розквіту його фізичного і поетичного здоров'я. Твори цього періоду мають значення художніх документів часу, з яких постає образ нескореної фашистськими поневолювачами України. В них обезсмертилась духовна велич всього радянського народу. 1946- 1958 рр.— тематичне збагачення, перехід до героїки трудових буднів, викриття капіталістичного «раю». Але і певне сповільнення в пошуках новизни, і навіть переспівування мотивів з попередніх своїх книжок. 1958-1970 pp.— новий зліт, патріотична і грома­дянська лірика з підсумково-філософськими творами в центрі.

Одначе цей поділ дуже умовний, бо всю творчість Малишка об'єднують певні ідейно-тематичні кола, по яких він повторно «ходить» у кожному окремому періоді, певні улюблені образи, до яких систематично повертається. Тому в життєписі поета, в аналізі окремих творів, жанрів, наскрізних образів і мотивів шукати будемо моментів узагальнюючих, щоб накреслити синтезований образ Малишкової творчості, її засновки, провід­ні ідеї і мистецькі достоїнства.

Феномен Малишка буде розгадуватися ще не раз у майбутньому, бо він — рідкісне явище. Безсумнівним, одначе, є те, що найкращі твори поета входять до золотого реєстру духовних цінностей, придбаних українським народом упродовж своєї пореволіоційної історії.

2

[...] Про Малишка поки що не написано ґрунтовних біографічних на­рисів, але є в нас його поезія — його біографія. її написав сам поет, і все-таки вона біографія, а не автобіографія, бо Малишкові був чужий суто ав­тобіографічний тон. Недаремно він у поезії «Учитель», ще в другій своїй книжці, кинув їдкий афоризм, який початкуючим поетам варто прибити над робочим столом:

Бо часто, хто в піснях не має вдачі, — Береться славить дні свої дитячі.

Якщо ж Малишко повертається у своє дитинство, то повертається не так до себе, як до своєї матері, до батька, до діда, до братів і сусідів, до вог­ника рідної хати, який не згасав поетові ні в чорному бліндажі війни, ні в світанковому залі засідань Верховної Ради УРСР, ні в холодних вогнях за­океанської подорожі, ні в сліпучому світлі його щоденної слави. Все, що робилося в його дитячій душі, Малишко відкриває сам. [...]

[...] Якщо пригадати мотиви з багатьох попередніх його збірок, стане ясно, що він постійно звітував своїми книжками перед своїм родом і всім народом, переливаючи давні болі в активну вірність новій меті. Не треба, здається, доводити, що почуття відповідальності перед стражденним мину­лим українського народу, притаманне Малишкові, не обмежувало його світогляду, його зацікавлення сучасністю, не відтинало поета від будущини, а якраз навпаки — засвічувало йому дороговказний маяк на її обріях. Лю­дина нічого не може змінити в минулому, але її невдоволення минулим бу­дує майбутність. Те невдоволення, ясна річ, не може бути нігілістичним, якщо воно справді прагне будувати, а не знищувати. В Малишковому не­вдоволенні минулим чуємо насамперед захист людяності, яка в усі часи поривалася до свободи, і ця його, так би мовити, загальнолюдська позиція була водночас класовою і творчо продуктивною, оскільки вона дає худож­никові можливість відчути себе необхідною частиною не одного дня, а всієї історії свого народу. Отож колос Малишкової свідомості вистрілює з рідної землі і хилиться до рідної землі. Той колос пробринить у Жовтневих загра­вах, наллється ленінським ідеалом світу, затужавіє ненавистю до гнобителів, дасть небачений урожай любові до людей. Талант Малишка — це любов, а любов завжди народжується з правди. Його ж любов до народу, до людей праці і до самої праці народжена з тієї правди, якій заглядав у вічі поет ще дитиною. То була правда тяжкої праці його батька, то була правда вічної журби і гризоти його матері. Він жив сам тією правдою, і вона була його повітрям і водою, а потім стала його чуттям і думками.

Щоб окреслити характер Малишкового поетичного таланту, треба мати на увазі не лише соціальні умови, які його формували, але й приро­джені, генетичні його прикмети. Одною з них є його спорідненість із іншими обдарованнями. Вони, підкоряючись талантові, накидають йому свої особ­ливості. Нема сумніву, що музикальні здібності Малишка відкрили його душу для народної пісні. Він писав, що його «напували» з дитинства пісня­ми, але головнішим було те, що його душа постійно і жадібно прагнула того трунку. Мелодії народних пісень розпрацьовували і насичували його пам'ять, відкладалися в його підсвідомості, щоб згодом на поклики натх­нення підніматися звідтіля і втручатися в роботу його словотворчого мис­лення. [...]

[...] У підсвідомій розрахованості на слухача (а багато поезій Малишка призначені ніби заздалегідь для сценічного виконання) є елемент, що впли­ває не тільки на композицію, розмір, підбір лексики і т. д., але й на ідейну сторону поетичного твору. Якщо ж навіть ця розрахованість певною мірою була свідомою, то не для того, щоб запобігати перед аудиторією, а щоб володіти нею за допомогою зрозумілих їй почувань і образів.

[...] У Малишка було багато літературних учителів. Навіть осягнувши мистецьку незалежність, він інколи по-молодечому захоплювався творами інших поетів. Благородний спокій канонічних віршованих форм, як і білий вірш, у доробку Малишка — це слід такого захоплення творчістю Рильсько­го. Якщо ж говорити про глибинний зв'язок зрілої поезії Малишка з певним постійним центром впливу, який посилає життєві імпульси і принаджує, як зоря, то це зв'язок із геніальним словом Кобзаря.

У 1938 р. вийшли майже одночасно дві його збірки: «Лірика», «З книги життя», і поезія з того часу стала щоденною працею Малишка. Він не був поетом кабінетного типу, і його важка праця за письмовим столом майже завжди продовжувала або розпочинала ті думки, з якими він проводив дні, сповнені комсомольської молодечої гарячковості, громадянських уболівань і радощів. Комсомол дав Малишкові глибоке і правильне розуміння різних життєвих конфліктів і насамперед ідеологічних боїв, зарядив його поезію пафосом життя нинішнього, вмінням знаходити і стверджувати нові риси цього життя.

[...] Зіставляючи факти особистого й творчого плану, які в багатьох ін­ших поетів є нерозривною цілістю, бачимо, що деякі «малі трагедії» Мали­шкової душі залишилися ненаписаними. Потаємна словесна трутизна новіт­ніх Сальєрі, гіркота розчарування в деяких найближчих людях — цього в житті Малишка не бракує. Проте на його творчість у першу чергу вплива­ють події загальнонародного, державного масштабу, його особиста — не­вгамовна й широка — участь у тих подіях. Так було в 1939 p., коли він, беручи участь у визвольному поході Червоної Армії в Галичину, писав «Листи червоноармійця Опанаса Байди» і оспівував не «чічки» й «смерічки», як це робили деякі поети після нього, а болі галицького бідняц­тва, історичну справедливість возз'єднання українських земель. Так було і в часи Великої Вітчизняної війни, коли він працював кореспондентом газет «Красная Армия», «За Радянську Україну». «За честь Батьківщини» і на вогневих рубежах, у землянках, клунях і просто неба писав балади й поеми, пісні й ліричні сповіді, сповнені шевченківської любові до поневоленої України, і закликав до помсти за її рани. Так було й по війні, коли, подоро­жуючи по Канаді і США, він переливав свої враження в полум'яні рядки книжки «За синім морем». [...]

З

[...] Любов до рідної матері давала поетові ніжність і благородство, пронизувала його свідомість променем доброти, якої він тримався в творчості, в поведінці, в ставленні до людей. До образу рідної матері він додав ідеальні прикмети, витворені з почуття пошани до інших матерів. Ще в Овручі Малишко жив на квартирі неписьменної жінки, яка диктувала йому листи до свого сина — офіцера Червоної Армії. Можливо, ранні вірші Ма­лишка, в яких виступають у ніжному зв'язку почуттів мати і син-воїн, ранній твір його «Мати», де виведена жінка, яка латає гімнастерки, бинтує рани солдатам, а саму її «кулі не беруть», як і книжка «Листи червоноармійця Опанаса Байди», задумувалися при писанні листів отієї неграмотної, але мудрої жінки. Так чи інакше Малишко став поетом материнського смутку і материнської величі, він пережив — і відбив це в своєму слові — всі почуття, які йшли материнськими стежками в його душу. Та були ж і до матері стеж­ки із його синівського серця. І не тільки до рідної матері: схвильованість, із якою написана одна з найталановитіших його збірок «За синім морем», це головним чином синівські почуття. Малишко створює скорбні портрети американських матерів у віршах «Вдова», «Негритянка», «Пісня матері», «В ліфті». Він бачить у капіталістичному світі насамперед понівечену долю матері. Але його печуть не тільки материнські сльози за синами, повбива­ними даремно в Кореї та інших лакомих для імперіалістів землях. Він спо­стеріг, наприклад, що білі джентльмени не скидають капелюха в присутності чорної ліфтерки, а свою ввічливість демонструють лише перед білими жін­ками. Пригадалася мати, і він уже говорить з негритянкою, ніби з рідною матір'ю. [...]

[...] У Малишка кожен вірш про матір мав якийсь новий відтінок. На відміну від деяких інших постійних своїх тем, тему матері обробляв він як майстер-симфоніст. Власне, слово «майстер» тут не зовсім на місці. У Малишкових віршах про матір уміння писати неможливо відокремити від емо­ційного тремкоту, який вибивається з душевного дна, і думка, яка прихо­дить на зміну почуттю, його не видозмінює. Здавалося б, невиразні, часто вживані слова входять у тканину вищенаведених строф, але ж вони, мабуть завдяки органічному поєднанню з образами «Слова о полку Ігоревім», виб­лискують сліпучою новизною, затинаються в серце і щемлять, як велике диво любові, в яке прагнемо увійти і пережити його. Вірш «Мати» («Чорна хмара вкриває півнеба з дніпрового краю...») має всі найважливіші риси поетики Малишка — пісенність, розмовний ритм, новаторську інтерпрета­цію традиційних національних образів. Його зараховуємо до шедеврів не тільки української, але й світової лірики наших часів.

На війні Малишко осмислює джерела героїзму радянських людей, про­світлює свою тугу за родиною героїко-патріотичним настроєм і доходить до мислі, що мати-Батьківщина в уяві кожного бійця має свої індивідуальні прикмети і разом з тим вона є найдорожчим і спільним для мільйонів емо­ційно-ідейним осередком людської душі. Відданість Батьківщині освячується вірністю рідній матері.

З цього погляду цікава його поема («героїчна симфонія») «Сини», на­писана у формі монологів — синівських звітувань перед матір'ю. Головна постать поеми — жінка, яка послала на битву з ворогом трьох своїх синів-воїнів. Як перед Батьківщиною, перед нею відкриваються солдати, їх бесіда нагадує сповідь, їх стривоженість перед материнським словом, що або схва­лить, або й огудить їхні вчинки, нагадує зворушення людей, котрі прийшли перед очі свого наймогутнішого божества. Вони розуміють, що устами ма­тері завжди промовляє народ.

[...] Два сини розповідають про свої подвиги, а третій — про свою смерть, двох вона винагороджує поцілунком, а третього хоче обняти, але не може — він зникає. Проте не смерть визначає настрій твору, а життя. «І високі журавлині ключі курликали в небі: «Будемо жити!» І дві молоді яблу­ні під вікном хилилися матері на плечі: «Будемо жити!»

По війні Малишко знову повертається до образу матері, він знає: до­поки житиме мати, житиме й біль за тим сином, що не повернувся з битви. [...]

4

Коли в українській поезії з'явився Малишків ліричний герой, у нього закохується молодь, бо він неспокійний і не роздвоєний у душі. Він має одну велику любов — Батьківщину, одну велику мету — служіння народові. А ще подобається молоді, що він весь пройнятий героїкою громадянської війни. [...]

[...] Малишко не обмежився загальними натяками, розпливчастим пат­ріотизмом, характерним для деяких ліриків передвоєнної доби. Поряд з дзвінким, але поверховим твором «Розшумовуйся, зелений дубе», де мови­ться про те, що ми

Гнівом, порохом, вогнем Били ворога й поб'єм, — у Малишка знаходимо речі дивовижної проникливості в «мораль» і «філософію» фашизму, в його страхітливе єство. Ці твори говорили не про якусь абстрактну небезпеку, а про конкретного ворога, з котрим радянська людина на ідеологічному рівні перебуває в стані вічної війни. У вірші «Пам'ятник Марксу» поет намагається відтворити образ гітлерівської Німе­ччини як небезпечного і потворного зміїного кублища [...].

[...] Малишко прагне, щоб його сучасники відчували святість рідної зе­млі, він виховує це відчуття в собі, його ліричне «я» легко проникає в різні епохи, не розсипаючись, а міцніючи від цього. В «Запорожцях», написаних перед війною, відбувається зміщення часових площин, або, точніше, розгор­тання козацьких і сучасних битв у теперішньому часі з переплітанням давніх і сьогоднішніх прикмет бою. Це робить «Запорожців» актуальними лірично, що важливо підкреслити, оскільки політична чи соціальна актуальність поезії завжди спирається на поетове індивідуальне сприйняття світу, на його інтимне переживання історії.

[...] Взагалі Малишко в «Запорожцях» створює печальні картини. Во­рон на бойовищі, порубані лицарі, материнські плачі за синами, ясир, по­братимство, на жаль, не завжди вірне, — головні лінії цього циклу. Тут нема зухвалої бравади козацькою силою і відвагою, нема засліплення блискотом січової зброї. Малишко творить образи своїх запорожців, спираючись на демократичні традиції української дожовтневої літератури, продовжуючи шевченківську лінію в цій темі, але в його циклі нема навіть глибоко прихо­ваних книжних запозичень і ремінісценцій. Натомість деякі вірші «Запорожців» є переспівами народних пісень («Спірка», «Гомін, гомін по діброві...») або творами, написаними в дусі народної пісні («Скарга»). Проте народна пісня для Малишка була не завжди тільки зразком високомайстерної поетики, яку він подекуди відверто наслідував. Вона мала (і має!) в собі таку правду, яка допомагала поетові виробляти правильний погляд на істо­рію. І там, де гору брала саме ця правда, а не проста стилізація, Малишко досягає разючих успіхів.

У «Запорожцях» на нову силу почала виявлятись одна з найцікавіших прикмет Малишкової поезії — народність. Ясна річ, фольклорні елементи, з яких частково будується цикл, не визначають її, а тільки підсилюють. Ідейне спрямування цих поезій — воно має не декларативний, а тільки опосередко­ваний змістом переживань ліричного героя характер, — ось що робить «Запорожців» глибоко народним твором. Малишко в «Запорожцях» оспівує насамперед віру в народ, показує його непереборне правдолюбство. Народ завжди знає, де правда, він відкидає брехню і мстить як дрібним наклепни­кам, так і великим фальшівникам історії. Розуміючи класову суть самої правди, Малишко шукає борців за правду серед людей праці.

Показувати запорожців як лицарів правди і свободи Малишко про­довжував у поемі «Дума про козака Данила» (1941), в збірці «Книга братів» (1954), де ця тема осучаснюється ідеєю дружби російського й українського народів, у багатьох віршах різних літ, зокрема в енергійно-юнацькій поезії «Бій Максима Кривоноса».

5

Весною 1942 р. у Воронежі вийшла тоненька, всього на 38 сторінок (найменша з усіх Малишкових збірок), книжечка «Понад пожари». Вийшла напередодні вторгнення ворожих танків у місто, і тому майже весь тираж її загинув. Але в усі наступні свої книжки воєнного часу Малишко включав свою збірку «Понад пожари». Вона стала подібною до грудки снігу, яка скочується з гори, перетворюючись на снігову лавину. Власне кажучи, п'ять поезій з тої книжки, а саме: «Україно моя», «Київ», «Мати», «Моєму бать­кові» і «Боженко», стали серцевиною не тільки воєнної лірики, але й усієї творчості Малишка. Ці поезії відкрили поета великого, надали його постаті характерних і неповторних обрисів. Сьогодні ми дивимося на Малишка з незначної дистанції, і він вимальовується перед нами потужно й докладно — адже ми пам'ятаємо творчий розмах і життєву ненасить його останнього десятиліття. Але якщо можна було б абстрагуватися від усього, що він на­писав після згаданих творів, і подивитися на нього не з трьохлітньої, а з тридцятилітньої відстані, то й тоді постать поета не змаліє.

[...] Елегійні «зимовії пороші» і «сніжок-залєжок» Малишко тут же обертає на дим бойовища та на посвисти ворожої нагайки і підкоряє іншому настрою зимову стихію.

[...] Невтішні думки про Україну тут невіддільні від споминів про бать­ків, про місто своєї юності Київ, про героя громадянської війни Боженка — символ народних українських сил, які без оглядки стали під знамена Жовт­невої революції. Багатство тематичне, різноманітні настрої і почуття переплелися в циклі «Україно моя». Ніде Малишко не досяг такої многоплановості в показі життя українського народу, такої епічної масштабності і ра­зом з тим мимовільної метафоричної ювелірності, ніде не був таким усклад­неним і мінливо різним, як у цьому творі. Розмаїття настроїв і почувань розливалося тут широко, але й збиралося інколи, як течія ріки у вузькому плесі, в одній строфі.

Україно моя, далі, грозами свіжопропахлі,

Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла!

(«Україно моя»)

Скільки тут метафор, і кожна відбиває протилежне або принаймні ма­ло подібне у відношенні до іншої сприйняття України. Та понад усіма обра­зами рідної землі стоїть розтерзана душа поета, мужня в своїй вірі в перемо­гу, правдива в любові до рідної землі, одержима святою ненавистю до ворога.

[...] Дифузія окремих образів із «Слова о полку Ігоревім» у цикл «Україно моя», що сталася в результаті довоєнної роботи Малишка над переспівом «Плачу Ярославни», не пояснює ще всього у взаєминах нашого поета із пам'яткою давньоруської поезії. Спільним було жадання Малишка і жадання невідомого автора «Слова» — «за шеломянем», тобто за горою, або ж, кажучи інакше, за палаючим небесним пругом, шукати своєї рідної землі, злітати понад небесні долини, єднатися з природними силами, страж­дати не в стінах дому, а на всесвітньому безмежжі, заповнювати своїм голо­сом не людське приміщення, а все житло народу — землю і небо. Ясна річ, Малишко нічого й нікого не наслідував у своїй воєнній ліриці. Він виявив з вибуховою драматичністю тільки свою душу в ній, але та його душа була безмірна і багата, як сама історія нашого народу.

У «Слові про поета», розглядаючи воєнну лірику М. Рильського, Ма­лишко писав: «Талант митця, якщо він справжній талант, не може стояти осторонь від долі свого народу, тим більше, коли ця доля піддавалася таким страшним випробуванням». Малишко не тільки не стояв осторонь від долі своєї Батьківщини в найгрізніші літа, він чи не найглибше в нашій поезії відбив мужність і завзяття народу в жахному поєдинку з фашистським змі­єм. «Битва» і «Ярославна» — дві наступні збірки Малишка воєнного часу, без яких годі уявити українську радянську поезію як воїтельку і виразницю нових національних особливостей, подають у баладному жанрі картини війни. Це будні боїв, будні небаченого героїзму, панорама характерів по­движницьких і народних, зваблива дивина погірдливого ставлення до смер­ті, множество деталей, з сукупності яких постає реалістична картина суво­рого поля бою.

[...] Твори Малишка друкувалися не тільки у фронтових газетах— во­ни падали листівками на окуповану фашистами землю, ставали партизансь­кими піснями в лісах Білорусії та в українських степах. Вони воювали. Бува­ло й- так, то при зустрічі партизанів з Радянською Армією у визволених районах Малишко зустрічав їх і сам тоді відчував приплив сили, необхідної для нового переходу, для наступного кореспондентського завдання... Всім, хто береться за перо, пам'ятати про це треба, бо ж війна не надає поезії якоїсь нової функції, а тільки оголює суть її призначення, так само, як труд­нощі і горе не змінюють, а тільки розкривають сильний людський характер.

6

[...] У поемах Малишка лірик завжди бере гору над епіком, але перед нами, як правило, не бліді відбитки людських зображень, не світлини в ліри­чному серпанку, а живі люди, лаконічно, впевнено й своєрідно окреслені характери, які ніби вийшли з добрих романів.

Перша поема «Ярина», написана в 1938 p., виказує Івана Франка як першого Малишкового вчителя в ліро-епічному жанрі. Строфа «Ярини» запозичена з поеми «Іван Вишенський», але навчання у Франка приспіло тоді поки що тільки до засвоєння форми невмирущого твору. «Ярина» сприймається як довгий вірш про громадянську війну, в якому герої, на жаль, не виписані, а лише позначені іменами. В сюжетному плані «Ярина» ніби вимагала продовження і розгортання подій. Тонко вирізьблені жіночі образи з пізніших Малишкових поем «Любов» і «Марія» розкритими пелю­стками, які, як у пуп'янку, були сховані в тому ранньовесняному творі.

Одразу варто сказати декілька слів і про іншу поему Малишка, оскіль­ки вона вже не формою, а темою зв'язана з іменем Каменяра. Малишко зачитувався Франком, творив його натхненні портрети, в різні часи і по-різному тлумачив найголовніші франківські образи та ідеї. Жмуток нев'янучих віршів про Франка «Син Яцяковаля» (заголовок натякає на вірш Рильського) Малишко написав уже в останні роки свого життя. Одна­че, спробувавши відшукати шляхи думок, які привели великого поета до написання «Мойсея» — а саме цьому присвячена поема «Франко у Криворівні» (1956), — Малишко зазнав часткової невдачі. В поемі є добре написані строфи, що стосуються тих чи інших відомих фактів Франкового життя, є цікаві спостереження. Проте немає в поемі відкриття якоїсь не поміченої ніким раніше важливої деталі з життя і творчості Івана Франка. Твір трохи послаблює стилістична неопрацьованість, псевдопатетична мова, якою постійно звертаються герой поеми Франко до своїх знайомих. Але найсер­йозніша вада — трактування задуму «Мойсея» як чогось випадкового. Ма­лишко мав право по-своєму вирішити це питання. Але він не створив пере­конливої художньої версії виникнення «Мойсея», — бо, мабуть, не простудіював історії геніального Франкового творіння.

[...] Важко сказати, чи мав Малишко єдиний план-задум для всього ци­клу поем, який він розпочав писати в 1943 p., відчувши внутрішню потребу відбити «епічний стан» радянського народу в часи воєнних злигоднів і по­двигів. Але на його поеми «Полонянка», «Любов», «Марія», «Сини», «Жива легенда», «Прометей» і «Послання Олександру Твардовському», які створе­ні всього за три роки, як кажуть, одним подихом, треба дивитися як на єди­не грандіозне полотно, де героїчне переплелося із стражденним, де видно Україну очима солдата-месника і очима жертви окупації — нещасливої дівчини, яку намагаються обернути в рабиню знахабнілі завойовники. В кожній з вищеназваних поем Малишко шукає відповідь на одне і те ж пи­тання — чому фашисти, незважаючи на свою «залізну» міць, приречені на загибель, у чому сила народу, як того, що воює з ворогом, так і того, що не скоряється, хоч і позбавлений можливості вести збройну боротьбу? Поет прямо відповідає на це: духовна снага радянської людини, вихованої в ат­мосфері соціального і національного рівноправ'я, неподоланна.

Любов до рідної землі, до рідного дому, до історії свого народу, до звичаїв і пісень народних, до свого дитинства і юності, одне слово, до всього того, що складає ностальгію спогаду і моральну чистоту пам'яті, правдиво піднесена в поемах Малишка як духовна сила, що у війну має цінність ста­левого меча і щита. Патріотизм Малишка переходить національні межі — поет відкриває в ідеї дружби радянських народів нове, підтверджено суво­рою дійсністю війни, незламне патріотичне начало людської духовності.

У поемах воєнного часу Малишко прагне відбити синтетично дух воїна-героя і дух землі-полонянки, дух національної гордості і дух інтернаціо­нального братерства, притаманний радянським народам. Кожна з названих вище поем, крім «Прометея», була певною мірою втіленням якоїсь одної риси цього широкого ідейно-художнього задуму. Але тільки «Прометей» зібрав усі творчі помисли Малишка воєдино. Трагічна ситуація, в якій опи­нився герой поеми, давала можливість авторові показати одразу моральну силу радянського воїна і поневоленого народу, а російський національний характер, поєднаний з прометеїзмом Шевченка, вів до ідеї патріотизму, в основі якої була любов, ширша за національне почуття.

Малишкові пощастило — він натрапив на невигадану історію, в самій правді якої таїлися сховані ідейні багатства і мистецькі можливості на міру всіх його власних переживань війни, всіх його візій героїзму, пов'язаних з Прометеем, всієї його комуністичної пристрасті. «...Мені розповіли, — пише Малишко, — про нашого розвідника-солдата родом із Смоленщини. Його, важко пораненого, сховали в себе українські селяни. Одначе він все ж по­трапив до рук гітлерівців. Довго гітлерівці допитували селян, погрожуючи смертю, але ніхто не видав розвідника. Тоді боєць сам, щоб врятувати лю­дей від загибелі, признався, хто він. Фашисти спалили його, прив'язавши до дуба, а дітей, старців і жінок погнали в неволю. Мене схвилювало це до глибини душі. Подвиг бійця і його духовна близькість з народом стояли перед моїми очима як образ великої прометеївської сили. Так ніби сама по собі склалася моя поема — легенда «Прометей». Малишко називає поему легендою тому, що народ був співтворцем поета. І справді, «Прометей» має риси народного твору. Не лише ідеальна композиційна стрункість, образна прозорість і простота оповіді говорять про це. Народна простота характе­ризує самого Прометея-бійця, його незвичайний своєю звичайністю героїзм. У ньому немає філософської знудженості, притаманної, скажімо, Чайльду Гарольду, який бавиться в героїчність, бо всі інші забавки остогидли йому. Він не схожий на Печоріна, що ризикує життям на дуелі, бо шукає виходу із свого нестерпного становища «зайвої людини». Він і не Ян Гус, котрий знав, що пломені вогнища, на якому він згорить, стануть визвольними знаменами його нації. Малишків Прометей — син російського колгоспника, нічим не видатний юнак, який не в університетській бібліотеці, а в українській стодо­лі, переховуючись од фашистів і, може, вперше читаючи «Кобзаря», знайо­миться з Прометеем. І цей хлопець іде на смерть, щоб врятувати від спален­ня українське село, а його жителів — од тяжкої неволі на чужині. Про що він думає в останні хвилини свого життя?

[...] Вся поезія Малишка зосереджена довкола людського подвигу. її пронизують революційно-романтичні струмені, сила яких не зменшувалася навіть у «філософські» часи Малишкового життя. Поет ішов не від якоїсь романтичної школи чи програми, а від свого життєвого досвіду, від постій­ної інтуїтивної потреби митця наповнювати своє слово гарячим і неповтор­ним відчуттям доби.

«Це було на світанку» (1948) — поема так само про подвиг, але подвиг наче невидимий, який повторюється щодня в діянні людини праці. В центрі твору — образ трудівниці, селянки нового типу Докії Петрівни. Це один з найяскравіших в усій радянській поезії образ жінки-колгоспниці, не декла­ративний і не фальшивий образ, намалювати який було під силу тільки Малишкові з його знанням народного життя і пієтетом до жінки-матері. Поет згадує, що прообразом героїні була славетна колгоспниця Ганна Кошова: «В її долі і характері я побачив... близькі і рідні риси моєї матері і зрозумів, що все її життя воістину народне». Отже, Докія Петрівна має два прообрази — Кошову і матір поета. В цьому причина непідробного звору­шення, з яким веде автор читача нелегкими дорогами життя Докії Петрівни.

Можна говорити про світове значення цього образу, враховуючи чис­ленні спроби світової літератури розв'язати проблему взаємин «землі і лю­дини», показати зміни в психіці селянства соціалістичних країн. Докія Пет­рівна скинула з себе кам'яне ярмо землі. Вона усвідомила свою владу над землею, але влада ця — людяна і турботлива. Земля і Докія Петрівна — дві матері, які «порозумілися» на основі материнської людяності, розуму, спря­мованого на гуманне використання людської необмеженої влади над зем­лею. [...]

У фольклорі і в літературі десятки разів зображувалася земля як мати. Малишко новою ідеєю і, звісно, новими словесними засобами ніби прочи­щає давню метафору і надає їй нового змісту. Усталені і, здавалося б, зужиті образи поезії невисокого класу Малишко в своїх творах вміє зробити нови­ми — спираючись на їхній первісний характер, робить свої твори свіжими і водночас одразу сприйнятними для найширших народних мас.

Малишко написав 17 поем, а хочеться сказати ще й про вісімнадцяту, яку можна назвати «Тарас Шевченко». Мова йде про присвячені Кобзареві ліричні вірші Малишка, які самі собою складаються в цілісно гармонійний твір, а не про драму «Тарас Шевченко» (1964), яку Малишко спочатку писав як оперне лібретто, а потім переробив у поему. Возвеличувати Шевченка наші поети завжди вміли і завжди робили це охоче, але мало хто з них про­бував сказати, в чому його велич і геніальність. Творчі прорахунки Малиш­ка в драматичній поемі «Тарас Шевченко» випливають з невідповідності «високих слів», яких у творі забагато, і дрібки аналізу соціальних та всіх інших обставин народження і зросту Шевченкового генія. Попри всі вади збірки «Віщий голос» (1961), в якій подекуди так само відбилися традиційно-возвеличувальні мотиви в духовному розумінні малопродуктивної поезії, ця книжка все-таки є вдалою поемою про Кобзаря. Малишко підкреслює думку про те, що Шевченкові завдячуємо не тільки утвердженням нової української літератури: поет вбачає у свідомості української нації посіяні Шевченком ідеї, які допомагали сучасним поколінням сприйняти ленінізм і будувати нове, соціалістичне суспільство.

Він з великою емоційною силою стверджує і виявляє, що Шевченків духовний голос, Шевченкові заповіти увійшли навіки в душу українського народу. Навіть наш новітній краєвид з кранами та електролініями осмислю­ється поетом як вираз шевченківської мрії і доброти. [...]

7

У поезії Малишка поважне місце посідає жанр філософського вірша, цебто вірша афористичного, який оперує широкими поняттями, поєднує абстрактні категорії з пластикою конкрету, відверто формулює або подає метафорично різні етичні закони, різноманітні, часто суперечливі істини. Філософський вірш с результатом зіставлення індивідуального досвіду з досвідом колективних. У такому вірші виявляється освіченість автора, мас­штабність його мислення: Чим ширше мислить поет, тим ширшого колекти­ву досвід йому доступний. Досвід національних і класових об'єднань, до яких він належить, епоха, в якій він живе і яку життям своїм розпізнає і бу­дує, дозволяють йому звертатися до всього людства, надавати своїм творам загальнолюдського значення.

Малишко почав наполегливо працювати в жанрі філософського вірша, готуючи книжки «Що записано мною» (1956), «Полудень віку» (1960), «Листи на світанні» (1961), «Рута» (1966), віддав йому перевагу в останніх своїх збірках «Синій літопис» (1968) та «Серпень душі моєї» (1970). Серпень поетової душі був періодом проникливих медитацій, періодом золотої ліри­ки досвідченого, але не втихомиреного ні втомою, ні передчуттям смерті жвавого розуму.

«Сьогоднішнє в мені живе з віками», — писав Малишко, і це насампе­ред стосується його філософського «я», в якому обізвалися вікові традиції української філософської лірики. Багато віршів, не обов'язково суто філо­софських, він підсилює афоризмами, які не вирізняються цілковитою новиз­ною і разом з тим не є цитатами, а наслідком певного способу розмірковувань.

[...] Характерні для поезії Малишка світоглядні основи, — це, безпере­чно, основи матеріалістичного розуміння розвитку природи і суспільства. Але творчість поета не є звичайним унаочненням певного світоглядного комплексу. Вона базується на ньому, випливає з нього, одначе, торкаючись більших або менших частковостей життя, перебуваючи у віковому руслі вселюдської культури, приходить до найрізноманітніших відкриттів-узагальнень, які не суперечать світоглядові поета і які становлять чи не найбільший скарб всякої поезії, поезії Малишка зокрема.

[...] Малишка майже не зустрічаємо філософського мотиву роздвоєнос­ті, характерного, скажімо, для деяких трагічних речей Франка або молодого

Тичини. Він розумів, звичайно, сувору правду єдності суперечностей, їхньої ненастанної боротьби як рушія будь-якого розвитку і в багатьох віршах відбив оце розуміння [...].

[...] Поет рідко шукає «сюжетів» для своїх філософських віршів поза соціальною сферою. Можна говорити про громадянський, навіть політич­ний сенс його філософської поезії. Малишко благословляє світ «з вогняними квітами і криком повстань», благословляє вічність боротьби і своє духовне безсмертя мислить як участь у ній боротьбі. Проте він розкриває і зміст цієї боротьби — «людській глині» протиставлено в ній твердість характеру, «кремінь», що може стати «калиною», тобто войовнича і нескорима людя­ність, здатна невтомно перетворювати світ на краще.

Добро і зло, боротьба між ними — відкриття поетів минулого. Мали­шко відкриває наново цю боротьбу, але його цікавить не так її перебіг, як її результат. Він постійно надихає свої пошуки людського і суспільного ідеалу вірою в перемогу добра над злом. Він вірить у майбутнє, яке починається сьогодні. [...]

Пафос пророкування звитяги добра проймає багато Малишкових пое­зій. Поет пережив не як філософ, а як солдат перемогу над фашизмом, і тому він уже як філософ вдивляється ясним поглядом у будущину. На тлі його оптимістичного світосприймання є цілком природним традиційний філо­софський мотив провини за всі нинішні біди людства. [...]

[...] Свідченням того, що Малишкове філософське «я» не в силі було ві­докремитися від його громадянського єства, є надзвичайно сильно вираже­ний у його ліриці останніх років мотив смерті. Правда, не раз поет мав сум­ніви щодо «повноцінності» смерті й навіть сприймав її як сумну необхідність, повну тривожних неясностей: А в конечність виходь — наче в далеку мандрівку, Причинивши тихо двері життя.

(«Ти виходь у .життя з рокотанням весняного грому...»)

[...] Малишко — філософ і в пейзажній ліриці. Природу він бачить то як тло діяння людини, то як подобу людини, то як естетичний взірець, красу, до якої він має непереборний потяг. Не раз він пише про дуже звичайні речі, але саме таким чином відкриває далеко не банальні істини. [...]

[...] Відчувається, що Малишко в пейзажній поезії подібний до М. Рильського. Але якщо М. Рильський не любить додавати до малюнка природи ліричних пояснень, Малишко, як правило, не обходиться без них. М. Рильський ніби надає слово самій природі, пам'ятаючи, що вона завжди говорить мудро. Малишків краєвид пройнятий особистим почуттям. Поет прагне висловити пейзажем себе і водночас не загубити ні переливання кольорів, ні звукових тонів, ні запахів живої природи. [...]
Случайные рефераты:
Реферати - Життя та творчість Василя Еллана-Блакитного
Реферати - Любовна лірика Ліни Костенко
Реферати - Коцюбинський Михайло Михайлович
Реферати - Освіта, наука Т.Г.Шевченка і культурне самоутворення нації
Реферати - Життя та творчість Остапа Вишні
Реферати - Життя і творчість Василя Барки
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта