Дмитро Іванович Донцов – невтомний сурмач волі (курсова робота)
Курсова робота на тему:
Дмитро Іванович Донцов невтомний сурмач волі


ПЛАН
1. Роль і завдання провідної верстви в творчості
Д. Донцова.
2. Теорія еліт в працях Дмитра Донцова
3. Вплив Д. Донцова на становлення та формування ОУН
4. Роль і завдання провідної верстви у творчості Дмитра Донцова
5. Література
1.
Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883 року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з Вороніжчини.
Здібний з народження, юний Дмитро цікавиться історією рідного краю, з захопленням слухає розповіді дідів про героїчні часи козаччини. Вступивши до Петербурзького університету, навчається до 1907 року на правничому факультеті. Після двох арештів за революційну діяльність емігрує за кордон, закінчує у Відні студії і одержує ступінь доктора права. І за кордоном Донцов не полишає політичної діяльності. Талановитий публіцист, він друкується в часописах “Украинская жизнь” (виходив у Москві під редакцією Симона Петлюри), «Дзвін», «Слово», «Діло» та ін.
Влітку 1913 передвоєнного року на II Всеукраїнському Конгресі студентів у Львові Донцов виступив із знаменитою промовою-рефератом «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», в якій писав, що в наступній війні Україна, щоб стати вільною, повинна виступити проти Росії, але ніколи - з нею! Українці зі зброєю в руках мусять здобути Українську Державу. Ця програмова доповідь, цей маніфест був повністю підтриманий делегатами Конгресу. Стоячи, з захопленням аплодував Донцову делегат Конгресу юний Євген Коновалець - майбутній творець і Провідник ОУН.
Промова викликала панічний страх і шалену лють у ворогів України. Не обійшли її своєю увагою і член Державної Думи в Росії П. Мілюков, і «вождь світового пролетаріату» Ленін. Саме тоді в Києві вийшла друком книга Донцова «Модерне москвофільство», в якій він різко викриває писак-підлабузників, котрі орієнтувалися на «демоліберальну» Росію. Під час першої світової війни Донцов пише низку праць, як-от: «Мазепа і мазепинство», «Історія розвитку української державної ідеї», «Похід Карла XII на Україну». «Українська державна думка і Европа» та ін.
Повернувшись із Швейцарії в пробуджену Україну в 1918 році, Д.Донцов продовжує бурхливу революційно-націоналістичну діяльність. Він пише публіцистичні твори, виступає з політичними доповідями на актуальні теми на численних зібраннях української молоді, працює в уряді гетьмана Павла Скоропадського на посаді директора Українського Телеграфного Агентства.
У 1921 р. виходить друком праця «Підстави нашої політики», в якій Донцов протиставляє російський світ європейському, Азію — Окцидентові, докладно обґрунтувавши причини цього антагонізму. Твір був на часі і викликав широкий резонанс, знайшовши як палких прихильників, так і відвертих противників.
1922 року виходить в світ літературна розвідка «Поетка українського ресорджименту» (про Лесю Українку, творчістю якої захоплювався).
Розуміючи крайню необхідність вироблення нової української ідеології - Великої Української Ідеї, «яскравої, виключної, всеобіймаючої», д-р Донцов повністю присвячує себе нелегкій справі, засновує газету «Заграва», а з 1922 р. у Львові під редакцією Д.Донцова виходить «Літературно-Науковий Вісник» («ЛНВ»), з 1933р. «Вістник», навколо якого згуртовуються молоді націоналістичні сили. Поетів, письменників та науковців, які були постійними дописувачами та авторами часопису, назвали «вістниківцями». До них відносимо Євгена Маланюка, Олену Телігу, Юрія Липу, Олега Ольжича, Юрія Клена та багатьох інших.
«Націоналізм» (1926 р.) Д.Донцова - фундаментальна праця, яка стала в певній мірі євангелієм для молодого покоління українських патріотів. Саме з ідей «Націоналізму» зродились легендарні чини членів УВО, ОУН, УПА. В цій ґрунтовній роботі Донцов рішуче засуджує гнилий демосоціялізм «драгоманівців», «провансальців». Аналізуючи причини поразки наших визвольних змагань, викриває демобілізуюче, роззброююче базікання «друзів народу» про «любов до братів-слов'ян», про «всепланетний рай», «демократію-соціялізм», піддає їх нищівній аргументованій критиці. Донцов апелює до Шевченка, до Лесі Українки, до М. Міхновського. В часах князівської доби, в славній козаччині шукає той тип борця-лицаря, тип володаря-провідника, якого так не вистачало тоді і ще більше не вистачає зараз.
Обґрунтовуючи свої тези, він наводить незаперечні факти, цитує філософські та літературні твори, наводить приклади з вітчизняної та світової історії.
«Націоналізм» пробудив і кинув до святого бою за Україну легіони незламних лицарів, які рясно скропили кров'ю українську землю, «опаливши вогнем фанатичного прив'язання до неї». «Тільки плекання цілком нового духу порятує нас», - не стомлювався повторювати автор. Дoнцовський чинний націоналізм захопив гарячі серця галицької молоді, підпорядкував її Ідеї Нації. Донцов став для неї незаперечним авторитетом, хоч як не намагалися демосоціалісти та комуністи його спаплюжити, применшити його значення, просто замовчати, заховати - нічого в них не вийшло і до цього часу.
«України ще немає, але ми можемо створити її в нашій душі», - писав він, і ця Україна поставала в душах молодих українських борців. Україна героїчна, Україна, яка творить себе і світ, а не є продуктом творення «сильних світу сього». «Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за неї» - ось кредо послідовників Донцова, зміст їх життя.
Майстер слова, блискучий публіцист, Д.Донцов дав нам твір, значення якого переоцінити неможливо. Його слово гостре, мова лаконічна, означення влучні й чіткі. І цим він страшний для ворогів України. «Націоналізм» перевидавався декілька разів на чужині, а нещодавно перевиданий видавництвом “Кальварія” в Україні. Актуальність твору і на сьогодні величезна, він кличе до боротьби.
У наступних працях на сторінках «ЛНВ» і «Вістника» Донцов продовжує розробляти ідеологію українського націоналізму, друкує численні гострі статті.
У 1939 р. Д.Донцова заарештовують і відправляють до польської тюрми в Березі Картузькій «за протипольську діяльність». Там він і перебуває до початку II світової війни, про неминучість якої попереджав, наближення якої відчував.
З початком німецької агресії Донцов переїздить до Бухареста, де редагує журнал «Батава» (1940-1941). Переслідуваний гестапо, змушений часто міняти місце проживання: Берлін, Краків, Прага... Саме в Празі він пише «Дух нашої давнини» (1944).
«Звертаюся не до безсоромних і розбійників, а до шляхетних, не до сліпих і дурних, а до мудрих і зрячих, не до слабих і трусів, а до мужніх. До тих, які покликані створити нову касту «луччих людей» - єдиний маяк у божевільному хаосі нинішнього дня». Цими словами закінчується авторська передмова до книги, яка продовжує і поширює ідеї «Націоналізму».
По закінченні війни з великими труднощами дістається Д.Донцов до Парижа, але й там було небезпечно. В 1946 році від'їздить до Лондона, редагує там газету «Український клич». Потім переїздить до США, Канади, де й залишається.
За кордоном перевидають його попередні праці, а також з'являється низка нових творів та збірок, як-от: «Хрестом і Мечем», «За який провід?», «Росія чи Европа», «Рік 1918. Київ», «Кардинал Мерсіє – слуга Бога і нації», «Незримі скрижалі «Кобзаря», «Клич доби», «Московська отрута», «Дві літератури нашої доби». «Правда прадідів великих», «Туга за героїчним», «За яку революцію», «Заповіт Шевченка» та багато інших. Також друкуються статті Донцова в популярних часописах «Шлях перемоги», «Гомін України», «Визвольний шлях», „Вісник ООЧСУ”, «Америка» тощо.
Помер д-р Донцов 30 березня 1973 року в Канаді. Похований в Америці на українському кладовищі в Бавнд-Брук. До кінця життя свого свято вірив у день постання Самостійної Соборної Української Держави.
Донцов повертається в Україну в своїх безсмертних творах: він, «невтомний сурмач волі» і сьогодні в боротьбі. У перших лавах.
Віктор РОГ

Роль і завдання провідної верстви в творчості
Д. Донцова.
(Тези)
Націоналізм як світоглядно-ідеологічний феномен є відображенням світоглядних установок певних соціальних груп, що проявляється в усвідомленні певної соціальної спільноти як тотальної цілісності і протиставлення цієї цілісності іншим подібним їй за формою соціальним цілісностям. Український націоналізм як своєрідний соціокультурний паросток у древі націоналістичної ідеології є віддзеркаленням всього політико-історичного шляху українства у всьому багатоманітті його проявів.
Д.Донцов є яскравим представником української школи націоналістичної ідеології, пройшовши світоглядний генезис від мислителя соціалістичної орієнтації до мислителя з чітко окресленою націоналістичною орієнтацією з атрибутом у формі якісної негації лівих ідеологій. Його світоглядна позиція є аперцептивним виразом певних соціальних груп, що прагнули до незалежності України, незважаючи на засоби, якими ця незалежність буде досягнута.
При побудові концептуального каркасу теорії провідної верстви Д.Донцовим були використані праці італійських соціологів, якi розробляли теорію „елітаризму” (Г.Моска, В.Парето, Н.Міхельс). Позитив Донцова як мислителя в тому, що він зміг пройти вульгарне тлумачення концепцій даних діячів, спромігшись переробити даний конструкт під українські реалії, сформувавши якісну теорію української національної еліти.
На думку мислителя, саме зрада національної еліти є однією з детермінант, що привели до встановлення чужоземної влади в Україні. Причинами, що привели до даної констеляції, Д.Донцов вважає заміну войовничого елементу національної еліти „пасивною” інтелігенцією „драгоманівського” типу, партикулярний меркантилізм української національної еліти, нездатність синхронізувати свої сили тощо…
Д.Донцов малює контрастний портрет представника української національної еліти, що складається з так званої теорії „трьох рис” (мудрість, мужність, благородство). Мислитель вважає їх атрибутивними для процесу формування молодого покоління української національної еліти.
Акцентування філософом на архаїзмі та традиціоналізмі як важливих складових ланок концепції національної еліти Д.Донцова. Мислитель звертається до історичної минувшини українського народу (Київська Русь, Україна за часів Богдана Хмельницького) як величними прикладами соціальної активності української національної еліти.
Донцов підкреслює роль міста Києва як потужного імпринта до відродження української національної еліти. Мислитель акцентує увагу на історичній минувшині Києва як базисі того, на чому зможе бути побудований якісно новий конструкт української національної ідеї.
При аналізі творчої спадщини Д.Донцова не можна не відмітити деяку подібність концепцій Д.Донцова та видатного українського консерватора-монархіста В’ячеслава Липинського. Деякі дослідники творів Донцова схиляються до думки, що Донцов запозичив певні концептуальні моменти у Липинського, оскільки їхні теорії провідної верстви досить подібні.
Наголошування мислителем на окцидентальному виборі українства, на русі до західних соціальних моделей, та ксенофобія до концептуального Сходу (Росії зокрема). Донцов вважає Україну географічним центром Європи, що повинна служити буфером між Росією та Заходом.
Актуальність ідей Д.Донцова у формуванні нової хвилі національної еліти в дусі національних традицій. Звернення до творів Донцова як концептуального каркасу при побудові української модерної націоналістичної ідеології.
Штогрин Д., м. Івано-Франківськ

Теорія еліт в працях Дмитра Донцова

Людина завжди шукала. Питань було багато, але певно, що в основі завжди був пошук свого ego, і як наслідок, - пошук свого місця під сонцем. Прагнення самоорганізації, - інстинкт, набутий з епохи первісної зграї, перетворився на домінуючу ознаку людства. Тепер питання поставало в іншій площині: якою має бути ця самоорганізація? Пошук ідеального суспільства не обминув жодної філософської школи від давнини до сьогодення; і кожен шукав своє визначення ідеалу. Від часів Гесіода людство виробило певні моделі міфоутопічного світогляду, тепер, зрештою, можна зайнятися і розглядом деяких з них.
Втім, ще Борхесом сказано, що люди народжуються на світ послідовниками або Аристотеля, або Платона; крізь час і простір змінюються імена, обличчя, люди, але не супротивники.
Однією з таких дихотомій, що позначила власною внутрішньою боротьбою усю історію людської цивілізації, виступала і виступає ідея егалітаризму /елітарності .
Обидві концепції були зароджені в хащах Академія та Лікея Стародавньої Греції, і в подальшому, із перемінним успіхом, давалися взнаки навколишньому середовищу: перша, спровокувавши епоху революцій ХVІ-ХІХ століть, на перетині із марксизмом явило комуністичні режими, з’єднавшись із лібералізмом породило досучасно визначальну в світі ліберальну демократію; друга у формі спадкового аристократизму була прапором феодалізму, пізніше відродилась у тоталітарних консервативно-революційних рухах, та в епоху глобального постмодернізму конвергуючись із лібералізмом, постає у вигляді бюрократизму та олігархізації.
Врешті-решт, обидві концепції вже давно слугують за об’єкт наукового аналізу, і в такій якості є прооперованими за усіма можливими політико-соціологічними категоріями. Ми ж спробуємо зосередити своє дослідження в полі філософської спадщини д-ра Д.Донцова, що зумовлено певними ретроспективним та перспективним резонами: 1) поруч із В’ячеславом Липинським Дмитро Донцов першим в українській політико-правовій думці підняв до того спорадичні елітистські ідеї до рівня цілісної теорії, синтезувавши вітчизняні доробки із західними концепціями.
2) Його психологічно-волюнтаристичний підхід в теорії еліт спромігся перейти із розряду теорії в принцип національної політичної практики в 30-50 роки ХХ століття.
3) З огляду на глобалізацію поширення різного ґатунку “західних” та “східних” концептів політичного процесу, актуальним виглядає дослідження та впровадження в суспільне життя механізмів, що ґрунтуються на власних традиціях соціоорганізації.
Проблематику елітизму Дмитро Донцов розглядав у своїх працях “Модерне москофільство”, “Націоналізм”, “З приводу одної єресі”, “Сучасне положення нації і наші завдання”, “Підстави нашої політики”, “Політика принципіяльна і опортуністична”, “Дух нашої давнини”, “Орден – не партія”, “Початки “загравістів” і платформа націоналістичного руху” та в інших.
За змістом доктринальних пошуків його теорію еліт умовно можна розбити на три блоки: критика псевдоеліти “масового суспільства” як радикальна негація сучасного йому суспільства, яке змушує дати обґрунтування нової еліти; визначення і характеристика статусу позитивної провідної верстви; організація національної еліти. Зазначені блоки не є якоюсь окремішністю, але їх розумове абстрагування дозволить нам найбільш повно осягнути сенс донцовської ідеї.
І. Критика псевдоеліти “масового суспільства”.
Початок ХХ століття разом із соціальними та національними вибухами, радикальними змінами карти Європи, зламав та дестабілізував свідомість пересічного європейця. Епоха „Бунту мас”, яка раніше охоплювала відносно нетривалі періоди, тепер стала єдино пануючою в часі. Маса виявилася залишеною сама по собі; це кількість, відірвана від звичних норм. Некерований творчий потенціал природно втілюється в саморуйнацію. Цивілізація в екстремумі – рвучкі хитання вбік є лише шляхом назад. “Простий ум, знаючи, що він простий, осмілюється проголошувати своє право на простацтво і, де хоче, накидає його”, - так окреслював сучасний йому стан Х. Ортега-і-Гасет. Але це одна сторона медалі, інша, - порушується рятівна рівновага, людина зривається, шукає захисний панцир, але інстинктивна захисна реакція спрацьовує на пошук ворога, й індивід психологічно налаштований сприймати все, що завгодно.
Вирішення такої хвороби відоме: є матеріал, який або знищить себе, або дочекається на свого творця. Опанування збудженого потенціалу суспільства руйнує старі цивілізації і натомість творить нові. Критичний момент вимагає радикальних рішень, а тому для теоретиків національного елітизму є очевидною необхідність запровадження диктатури як засобу подолання кризи: “… нещасний той народ, що не схоче чи не зуміє в такі моменти огорнутися … поривом єдності під проводом найкращих!” (М.Сціборський).
Європа так і вирішила власну проблему – шляхом встановлення національних диктатур. Старі європейські демократії не лишилися осторонь: ІІ Світова війна зумовила свої авторитарні корективи політичного устрою.
На цьому європейському фоні українське суспільство не спромоглося вирішити жодного із завдань, поставлених часом: ані витворити власну творчу еліту, і внаслідок браку останньої, відновити державність.
Причиною такого стану Д.Донцов бачить в орієнтаційних проблемах тогочасної демократичної еліти: замість консолідації нації у досягненні власної величі вона сама питала ради в народу що будувати, і якщо державу, то яку: “Тому, коли ці народолюбці твердили, що не мав державницького інстинкту наш народ у цілості, … що це не лежало в його натурі, - то в тім було стільки правди, що не лежало це в натурі їх власній, в натурі підвладної верстви, якої нащадками умовими і духовими вважала себе інтелігенція”.
Закоханість в людину з усіма її вадами та недоліками, об’єктивно опускало цю квазі-еліту до рівня пересічності та позування себе в якості такої: “…замість прив’язаності до своєї віри – байдужість до неї, коли не ворожість або лише формальну релігійність. Замість відданості отчизні – боротьба з “шовінізмом”, інтернаціоналізм і космополітизм всяких відтінків... Замість войовничого духу – пацифізм і бажання пристосуватися до всякої сили. Замість гордості й непокірливості – згідливість, потульність і крутійство. Замість плямування зла – трусливе потурання йому, замість любови речей великих – любов до людини з усіма її слабостями, т.зв. гуманність. Замість гордого спокою в нещастю – плебейський ексгібіціонізм, виставлювання на показ своєї “біди”, й нарікання, щоб збудити милосердя. Замість невміння просити “опори у чужого” – запобігання його ласки, братання з ним…”.
Провід найовечніших з овець неминуче довів свою паству до прірви, оскільки “не маючи в собі комбативності (до питання “Як”), ні власного формуючого ідеалу (до питання “Що”), ні претенсії творити з себе формуючу касту суспільності (до питання “Хто”), не могли вони стати ковалями нової супільності на базі куняючих в масі історичних традицій”.
Відповідь на питання “Хто”, “Що” та “Як” є предметом розгляду наступних блоків теорії еліт Дмитра Донцова.
ІІ. Провідна верства.
Психологічно-волюнтаристичний підхід Донцова до розуміння еліти наріжно протиставляється її ліберальному розумінню: в еліту не можна обиратись, місце в ній не можна і купити, - нею можна лише стати. Як зазначає сам автор, “Базою творення цієї верстви є для мене не мітичний “демос”, не маса (демократія), ані та чи інша кляса (“клясократія”), партійно-політична програма (націократія, монопартія), лише – каста “луччих людей”, як каста, оперта на чужій всім згаданим течіям засаді суворого добору й чистки, на засаді персональної моральної якості”.
Донцов визначає три базові психологічні риси провідної верстви: “по-перше, шляхетний порив формотворця, задивленого лише в одну мету, створення свого задуму, втілення його в реальну форму… По-друге, - прикметою володарської душі є власне мати оту концепцію форми, яку має втілити в речі, як казав Сковорода – “плян” речі… По-третє - … є “тверді руки”, сила, що утинає матерію й не вагається підчиняти її ворохобні тенденції своєму задумові і своєму пориванню”. Услід за Платоном та Цицероном автор окреслює їх як шляхетність, мудрість та мужність.
Шляхетність - це бажання бути творцем, цитуючи Олену Телігу “стати батьками майбутнього своєї нації”. Д-р Донцов виокремлює основні напрямні творчого духу: відчуття своєї національної окремішності, як від інших національних колективів, так і від окремих частин власної нації. Ця окремішність зумовлює три рівні темпорального бачення – розуміння сьогоднішнього моменту життя нації, “спільна воля в теперішности”; це перманентно актуалізована пам’ять про минуле, оскільки “Великі цілі, що ставляє собі нація, не під силу здійснити одному поколінню, воно мусить продовжувати почате перед ним”; це погляд у майбутнє нації – “готовність до дальших великих діл, одна нова ціль для всіх в майбутнім”, або словами Х.Ортега-і-Гасета, “якби нація жила лише минулим і сучасним, ніхто б не став захищати батьківщину у випадку нападу. Спільне минуле нації дійсно сприяє виникненню стимулів (чи реальних, чи уявних) майбутнього. Уявляючи собі майбутнє, ми не мислимо його без існування нашої нації… Захищаючи існування своєї нації, ми захищаємо свій завтрашній день”.
Мудрість – це означає “сплодити, виносити і зродити спершу як свій задум оцей зміст, оцю форму, в якій має виллятися завтрашній день” (Д.Донцов) чи використовуючи термінологію Аристотеля із форми “метафізичної” втілитись вже у формі “фізичній”.
В контексті мудрості провідної верстви, її представник “мусить мати оте видиво спільноти, яку хоче втілити в форму, в життя…”, і спільнота ця має бути не утопічним “повітряним замком”, а соціальним організмом, що, з одного боку, забезпечує свою внутрішню стабільність та рівновагу, а з іншого, має зовнішню доконечність та відпорність.
В цьому проявляється покликання еліти - витворення ідеї, яка стане для нації дороговказом, планом будування майбутнього. Як зазначає Ренан “В минулому – спадщина слави та каяття, в майбутньому – спільна програма дії для всіх…”. А відтак, національна ідея, незважаючи, екстенсивних рис вона набуває, чи інтенсивних, повинна мати такий сенс і таку форму, щоби кожен відчув себе причетним до ролі будівничого майбутнього нації.
Таким чином сполучення шляхетності та мудрості – жадання і потенції бути елітою разом із стратегічним розумом творення бажаного “завтра” є іманентними рисами провідної верстви в концепції Д.Донцова. Але це не все: треба ще мати силу та мужність нею скористатися в разі потреби.
Мужність має дві сторони: внутрішню, що визначає принциповість та безкомпромісність дотримання власного ідеалу, та зовнішню, яка проявляється в активізмі. Віра в свою правду змушує нести її людям неправим. Це ліпше, аніж хтось буде нести свою неправду до нас. Свою віру слід впроваджувати всередині національного організму через рефрен другої точки Декалогу - “Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі Твоєї Нації”, та ззовні неї на засаді точки десятої: “Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства і простору Української Держави”.
Погляд на світ як на Єрусалим в руках невірних. Погляд на життя, як на одвічний хрестовий похід.
ІІІ. Орден.
Дмитро Донцов, проаналізувавши стан малоросійського “масового суспільства” та соціальну непридатність його ерзац-еліти, наголосивши на необхідності постання нової провідної верстви, йде далі, розвиваючи тезу про ключові предикати національної лідерської організації. Це вже не поодинокий “пустельний самітник” Ф.Ніцше, вона постає як ієрархізована структура, “щось подібне до Ордену, окрему положенням в суспільстві й духом верству “луччих людей” …яка поповнялася б вихідцями з усіх станів суспільства на підставі суворого добору ліпших, а з другої сторони суворим перецідженням, “чисткою” охороняла б свою духову й моральну вищість і чистість, свою форму і силу”.
Наявність та дія орденської будови єдина здатна в умовах загальної дестабілізації та зневіреності подолати з одного боку внутрішню анархію та партикуляризм нації, а з іншого протиставити здорові сили суспільного організму усім шкідливим зовнішнім чинникам. “Доконати чистки авгієвих стаєнь могли лиш люди, натхнені запалом, переконанням своєї вищості, і почуттям права робити так, бажанням стятися зі світом ворожих ідей, зв’язані суворими правилами Чину”.
Відповідність такому покликанню, за думкою філософа, може бути досягнута лише за наявності наступних умов:
1) Мета діяльності Ордену – революція, переворот оточуючого невірного світу.
2) Безкомпромісність – там, де є ствердження ілюзорності та неправдивості оточуючого, там не може бути домовленостей і “золотих середин” із марами.
3) Внаслідок такого ставлення формується почуття власної непомильності – Sint ut sunt, aut non sint!
4) Непомильність будується на Догматі Віри, на відданості світогляду.
5) А відтак “цінності чужих світів потрібні нам лише як трофеї. Ікони ми намалюємо самі” (Д.Корчинський). Безкомпромісність, непомильність, догматизм, революційність не заради “самого процесу”, а щоб на місце вівтарів фальшивих богів “внести …власних святих” (Д.Донцов).
6) Постання нового авторитету, культу одиниці й активної меншості.
7) Такий культ вимагає суворості як від себе, так і від оточуючих, ідеалізм, формування ідеалу “лицарів абсурду”.
Врешті-решт догматизм Ордену коріниться в його суті, і не завжди в його формах. Дії організації мають бути сучасними та адекватними добі дії, в кінцевому рахунку “прикмети Ордену коріняться в прикметах і завданнях їх переходової доби”.
Таким чином, теорія еліт Дмитра Донцова має радикально-оперований напрямок, спрямований на подолання криз межичасового періоду. За цієї причини, зазначені в роботі позиції можуть здатися комусь поверховому та недалекоглядному неактуальними, застарілими, та нереальними. Можуть закинути, що сучасна влада вже не є демократичною беззубою комашнею початку ХХ століття. Так, не є. Але коли смуга транзиту перевалила вже третю п’ятирічку і нація продовжує деградувати, на всі ці закиди ми відповімо тезою Дмитра Донцова, яка і підсумує нашу доповідь: ”Помилка демократичної інтелігенції була в тім, що вона думала, що механічно можна набудувати… палаци, парляментарні будівлі, міністерські канцелярії, посадити в них… представників голоти, убраних у відповідні однострої: президента республіки, послів, сенаторів,… і думати, що під булавою цих людей, яких кругозір не виходив за межі вузького овиду їхніх буденних інтересів, держава почне жити, дихати і ділати. Так не сталося: коли представники плебсу вносять у громадські справи тугу за задоволенням своїх або своєї кліки дрібних матеріальних інтересів, свої дрібні слабості. Свій дух угодовства зі всякою силою чужою чи силою свого власного захланного плебса, свою трусість, свою тупість і брак всякої дисципліни, вносять як політично формуючі ідеї державної міри, нічого з цього не виходить. Подібна ігнорація основних законів функціонування суспільного організму допроваджувала, завдяки таким елітам, суспільність до розкладу. Роблячи з усього: з політичного служіння нації, з політичних урядів, з парляментів, з церковних амвонів звичайний ґешефт, відскочню до особистої кар’єри, до задоволення всіх тих дрібних потреб своїх особистих, своєї родини, кляну, або парафії, як вони привикли це робити в своїм містечку, така еліта забивала самий дух, яким одушевляється всяка суспільність, робила з національного життя велику брехню, а з нації живий труп. В які б пишні шати не вбиралися представники цієї плебейської еліти, на які б курульні крісла і трони не сідали, на яких прем’єрських фотелях не знаходили б собі місця… на які б церковні амвони не входили, - ніколи з них не виходили ні Наполеони, ні Бісмарки, ні Пітти, ні Ришельє, ні Клємансо, ні Мерсіє, ні Вишенські, ні Петри Могили, ні Хмельницькі, ні Київські Іларіони”.

Леонтій Шипілов, м. Харків




Містика Дмитра Донцова і сучасність

“Скоріться Богові і протиставтеся дияволові, і втече від вас.”1 Цю цитату з Біблії Дмитро Донцов використав, коли пояснював причини поразок у визвольних змаганнях української нації. А причина та в тому, “що робилося тільки половину діла”2, причина в тих двоєдушних людях, які “…чинять перше, та не мають відваги на друге, …тому й не можуть відігнати диявола від себе, ані від країни своєї”3 А боротьба “матеріяльних сил, що йде у видимому світі, є лише маніфестацією боротьби незримих потуг, позитивних і негативних спіритуального характеру; бо сила, що дасть нам фізичну перемогу, б’є з невисохлого джерела прадавньої містики…”4 Сили треба шукати не тільки в зброї, сили треба шукати в духовному джерелі нашої країни. Цим джерелом є наша містика, яка народжує місію, а та ідею, а ідея завершує все конкретними діями – політикою. Бо “все починається з містики, і все кінчиться політикою”5
Донцов пише, що містика у кожної нації специфічна, різноманітна, у кожної нації вона своя і може виявитися для іншого народу ворожою, отож “ хто прийме чужу містику, той нехай і частково, прийме і чужу місію і чужих пророків, які за своїм духом можуть бути йому зовсім чужими.”6 Ми можемо впевнитися в цьому, якщо порівняємо українських творців мистецтва і творців зарубіжних і побачимо, що Олена Теліга та Євген Маланюк значно рідніші нам, ніж Рубінштайн чи Пушкін, або Тарас Шевченко, ніж Міхалков. Це ще раз підтверджує те, що кожна нація має своїх митців, своїх героїв, свою містику, свою місію, а отже самостійно спрямовує свою політику. Більшість з нас знає і шанує нашу історію, наших героїв, а чи знає хтось нашу містику й нашу місію, перед Богом, перед людством і перед Україною.
Праця д-ра Д. Донцова “Хрестом і мечем” – ось дороговказ до прадавньої містики України, що показує цю дорогу навіть сліпим, тим хто спить і не знає, що скоро прокинеться і стане на боротьбу зі злом. Бо країна наша є берегинею Бога з його силами добра проти антихриста, що постійно міняє маски та постійно жадає ті сили добра знищити. Чи багато хто знає, що покровителем нашої землі є сам Святий Михайло, “…що ненавидить сатану, що не хоче прощати його, архистратиг, небесний маршал”7. Так і Україна повинна запхати списа в “пащу змія”, повинна повстати проти тих, хто і досі заважає нам нормально будувати свою державу, ми повинні твердо, рішуче, і без всякого остраху зупиняти тих, хто під маскою “старшого брата” намагається підбити нас під себе. Ми повинні боронити наш Київ, що є духовним серцем України, місто святої Софії, місто премудрості Божої. Бо за Золотоверхим Києвом таїться праджерело нашої містики. Київ є вогнищем, “…звідки промінювала велика Правда. Вона надихнула Шевченка, вона надихнула всі ідеї, якими трималася в купі, в силі і славі, колись з установами своїми держава українська за Володимира, Ярослава, Богдана і Мазепи, - ідеї права, упорядкованого, ієрархічного суспільства, культуру отчизни, віри, справедливості і конечности щитами і мечами огородити Святе місто і Землю від поганих.”8
Невірні постійно хочуть Київ зробити своїм, зламати Дух його. Це антихрист, який ховається під масками держав-агресорів, що змінюються протягом всієї історії: спочатку Ханська орда, потім Польща, а потім і Москва, загроза від якої висить над Україною і зараз. В чому ця загроза? Проявляється вона в тому, що жадає Москва святі церкви наші зробити своїми, і багато в чому їй це вдається. Не є новиною той факт, що на сьогоднішній день в Україні московських церков більше, ніж в самій Росії. Згадаймо те, що було сказано вище з приводу прийняття чужої містики, а саме: хто прийме її, той прийме і політику тієї держави, звідки ця містика виходить, що найчастіше має негативні наслідки. Приймаючи чуже, ти зрікаєшся свого. А чи не зрікаються своєї містики ті, хто молиться у тих церквах? Не розуміючи націозахисного сенсу містики, потім питаються: “Чи довго ще буде каратися Україна?”
На це питання дає відповідь Донцов, використовуючи мудрість Філіпа Македонського: завжди нищилися перші ті, хто “…підносив проти займанця гостру шаблю, або гостре слово”10. Чи не це робилося раніше, коли каралися кращі сини України, такі, як Міхновський, Петлюра, Бандера, Коновалець, Стус… Чи не так чинить наша влада зараз, коли нищиться українська еліта, що не хоче миритися з дійсністю…
Та історія розвивається спірально, - і крайні хати теж почали палати. Прийшла черга і тих мільйонів на Україні, що сиділи нишком. Москва знала, що в українцях живе дух прадавньої містики, що постійно кличе до повстання, тому і проводила політику народовбивства в Україні: концтабори, штучні голодомори, масові виселення. Нашій владі український дух теж не до вподоби. Чому таке робиться? Тому що влада хоче зробити з нас покірливе бидло, яке не знає ні своєї мови, ні своєї історії, ні своїх героїв, ні своїх традицій. А історія, традиції, герої, легенди, релігія – це і є наша містика.
В період національної революції 1917-1922рр так і було: “ті, які, не вміли навіть говорити по-українськи… були найбільш крайніми, запальними, непримиримими націоналістами”11 Чому так відбувалося? Може через Шевченка, може через Франка, через історичні перекази, традиції козаччини, думи, пісні, легенди, були вони пройняті містикою нашої давнини. Мало зробимо, коли будемо тільки час від часу страйкувати на площі, багато зробимо тоді, коли звернемося до містики, збудимо її у себе, виховаємо її у своїх дітях. Не допоможуть голосіння “Кучма геть!”, коли не будемо “вкладати в нашу ідею ясних, опертих на нашій прадавній містиці, ідей релігійних, політичних, культурних чи етичних і естетичних.”12 Не треба зупинятися на півдорозі, не треба ставати тими “двоєдушними” людьми, що роблять тільки половину діла. Коли вже здобули державність, то здобути повинні і духовність, бо нація без неї просто натовп, а держава – об’єкт для узурпації. Як зречемося своєї містики, марною і безпідставною стане наша політика.
Євген Саєнко, член ХОО МНК, м. Харків


Вплив Д. Донцова на становлення та формування ОУН

Після Другої світової війни у середовищі Закордонних частин ОУН виникла гостра ідеологічна дискусія. Деякі діячі ЗЧ (Л. Ребет, З. Матла, Б. Кордюк та інші) стали в опозицію до Провідника Степана Бандери. Одним із принципових питань дискусії було:
“Опозиція: Писання Донцова мали поганий вплив на мораль націоналістів!
Бандера: Донцов залишається і далі авторитетом в питаннях ідеології”
Обидві сторони із запалом доводили свою правоту. Але нам із цієї дискусії (що, до речі, завершилась відламом т.зв. ОУН(з) або “двійкарів”) слід зробити лише один висновок: безумовно, вплив Донцова на формування ідеології Організації Українських Націоналістів був значним.
Власне саме Донцов витворив у філософії українського націоналізму цілісну концепцію трактування і розуміння історії людства, її двигунів і першопричин. Одним із найважливіших висновків у концепції є той, що пояснює успіхи, піднесення якоїсь із націй наявністю в ній згуртованої, вольової, героїчної “касти луччих людей”. Донцов стверджує, що “ідеєю Ордену є активна меншість: тому “це не рецепт для масового вжитку”. Саме на засадах українського національного ордену і творилась ОУН. Ось як сформував вплив творів Донцова на українську молодь 20-30х років Степан Ленкавський:
“Перші націоналістичні гуртки шукали теоретичного обґрунтування своїх позицій, політичних аргументів, потрібних для боротьби… Таких позицій шукали в сучасних ідеологів, якими тоді були Липинський та Донцов.
Липинського не сприймали, бо питання конкретного устрою Української держави не було тоді цікаве… Однак далеко більший вплив на ідеологічне життя націоналістів мав д-р Донцов. Він своїми творами формував здоровий боєздатний тип української людини, позбавивши її традиційної беззубости, хитливості, м’якости й безхребетности… Донцов становив ядро тогочасної теоретичної, ідеологічної праці націоналістичних гуртків”.
Хоч Дмитро Донцов ніколи не був членом УВО чи ОУН, його праці лягли в основу світогляду членів цих організацій. Розглянемо основні проблеми, які він висував у своїх творах:
· Москва – ворог число 1. Це мало величезне значення в той час, коли багато радянофілів орієнтувалося на СРСР. З цього ж твердження випливало друге: єдиний шлях для України – з Європою проти Москви;
· Ясність у питаннях націоналізму та інтернаціоналізму. Ніякі напівзасоби, ніяка ставка на інтернаціонал, федерацію, автономію, не допоможуть. Метою націоналістів є Українська держава, міцна й могутня;
· Критика кволості української політичної думки. Безжалісні закиди до українофілів та соціал-демократів;
· Питання української національної духовності, сильної і волюнтаристичної сьогодні і в минулому;
· Поточні питання стратегії і тактики – легальні чи підпільні форми боротьби (Донцов схилявся до другого), як організувати широкі маси в підпіллі (“Маса чи провід”) тощо.
Усі ці питання у 1929 році на Першому Великому Зборі ОУН були затверджені як основні ідеологічні засади Організації.
Хоч Донцов і залишався “незалежним ідеологом” проте до кінця свого життя зберігав тісні стосунки з лідером ОУН полковником Євгеном Коновальцем (за підтримки останнього і виходив “ЛHB”, витвір Донцова), чільними діячами УВО, а згодом ОУН.
Його авторитет як найбільшого мислителя – націоналіста завжди шанувався Організацією. Відхід від ідейних принципів націоналізму, сформульованих Донцовим, вважався відступом, помилкою, опортунізмом.
Слід також зазначити, що Донцов у своїй публіцистиці, критикуючи УНДО, ЗП УГВР, ОУН(з) та інші ліберал-демократичні формації, не робить жодного закиду ОУН. Навпаки, він протиставляє звитяжну боротьбу ОУН-УПА пустопорожній балаканині емігрантських партійних лідерів.
“Двійкарі”, закидаючи Донцову „політичну аморальність”, не наводять жодного факту з цього приводу. Натомість на сторінках їх видань можна побачити лише роздуми про “демократію”, “перехід до безкласового суспільства”, “еволюцію ОУН у партію” і обурення, чому Донцов цього не підтримує. Зрозуміло, що Дмитро Донцов, пам’ятаючи, що саме ці та їм подібні “ідеї” призвели до поразки національно-визвольних змагань 1917-1921рр., не міг погодитися з “двійкарями”.
Кажуть: Донцов суперечливий. Але для багатьох таким був і Шевченко. Тому суперечливі не Шевченко і Донцов: слід шукати причину не в них, а в роздвоєнні власного світогляду.
Ще одним свідченням значимості й постійної актуальності творів Донцова є те, що комуністичні ідеологи так і не наважилися полемізувати з ним: його тільки лаяли. Бо ж полемізувати – означало б опосередковано знайомити читачів з його думками, ідеологіями, оцінками, висновками, що було смертельно небезпечним для системи. Тому проти Донцова було вжито метод замовчування.
Як завершення використаю слова д-ра Богдана Стебельського, сказані ним до 80-ти річчя з дня народження Донцова: “З ідей Донцова зродилися “лицарі абсурду”, того чину, що є так дуже на потребу сьогодні, що завтра буде вирішувати, а в духовній і моральній площині вже вирішує долю цілого людства. Від того чи ідеї, що їх пропагує Донцов і які здійснює Коновалець, Бандера, Шухевич, вояки ОУН-УПА і які продовжують реалізовувати тисячі безіменних воїнів революції, від ідей революції залежатиме, чи людина на цій земній кулі переможе сили зла, а чи в компромісі з ним перестане бути людиною”.

Тарас Максименко, МНК, м.Рівне

Література, що була використана для написання доповіді:

1. Д. Донцов “Підстави нашої політики”, Відень. 1921
2. Д. Донцов “Дух нашої давнини”, Дрогобич, 1991
3. Д. Донцов “За яку революцію”, Мюнхен, 1957
4. Д. Донцов “Єдине, що є на потребу”, Київ 2002
5. Д. Донцов “Партія чи орден”, “ЛНВ”, лютий 1933
6. С.Ленкавський “Історія Українського Націоналізму”, / С. Ленкавський “Український Націоналізм”. Твори, т.1, Івано-Франківськ, 2002
7. Я. Стецько “Мої думки на маргінесі дискусії про Орден” / Я. Стецько “Українська визвольна концепція”. Твори, т.1, Мюнхен, 1987
8. О. Баган “Націоналізм і націоналістичний рух. Історія та ідеї”. Дрогобич, 1994
9. В. Іванишин “Нація. Державність. Націоналізм”, Дрогобич, 1992
10. Р. Кричевський “ОУН в Україні, ОУНз і ЗЧ ОУН”. Нью-Йорк – 1962 – Львів – 1991

Роль і завдання провідної верстви у творчості Дмитра Донцова

Про те, що ієрархізація є ознакою упорядкування будь-якої системи, почали говорити і писати давно. Різноякісні елементи взаємно доповнюють одна одну. Якість цих елементів у загальній системі неоднакова. Те ж стосується й людських спільнот. Ще Конфуцій відстоював непорушність суспільного поділу на відповідні верстви. Платон і Арістотель також підтримували теорію біологічної і моральної нерівності. На їх думку, належність до рабів чи володарів є природженою якістю людей. Арістотель писав: “Одні люди за природою вільні, інші раби, і цим останнім бути рабами корисно і справедливо”. Мислителі середньовіччя Аль Фарабі, Ібн Сіна, Ібн Рашид суспільним ідеалом вважали гармонію ієрархізованого соціуму. Для Августина Блаженного нерівність – необхідна умова суспільного життя, прагнення до рівності протиприродне і приречене. Т. Парсонс твердив, про пірамідально побудовану суспільну систему, “в якій відносно більше число потрібне на більш низьких рівнях організації і все менше число на просуванні до більш високого рівня”.
Особливого звучання елітарні уявлення про суспільство набули у філософських та політологічних дослідження на початку ХХ ст. у творах В. Парето та Г. Моска. В дослідженнях соціальної стратифікації поняття еліти (від фран. – добірне) стало ключовим. У творчості Тойнбі було зроблено акцент на елітарній меншості, яка у протилежність масі здатна очолити зміни культур, прийняти виклик історії, спрямувати історичний процес. До розробників теорії еліти можна віднести Р. Арона, Х. Ортеґу-і-Ґассета, Д. Белла, С. Ліпсета. У дослідженнях еліти здійснюють її типологію, виокремлюючи політичну еліту, військову еліту, еліту бізнесову, адміністративну еліту, ватажків мас, духовну еліту.
В. Липинський також вважав, що невід’ємним атрибутом будь-якого суспільства є наявність у ньому вищого, привілейованого прошарку, здатного подолати деструктивні суспільні тенденції, створити та захистити державу. Еліту характеризують дві ознаки: сила і авторитет. Ярослав Стецько писав: “найкращі з народу – селяни, робітники й ремісники є між творцями нового ладу в Україні, і вони, що з народу вийшли, про народ дбають”. (“Націоналізм і демократія”).
Говорячи про творче надбання Дмитра Донцова, слід наголосити, що одне з найсильніших місць у його концепції українського націоналізму посідає ідея провідної верстви. Цю ідею зустрічаємо у його знаменитому “Націоналізмові”, але повніше вона розкрита у іншій, не менш важливій праці. У 1944 р. у Празі опубліковано “Дух нашої давнини”.
Що спонукало автора до написання цього твору? Донцов глибоко переймався сучасним становищем України, яка фактично перебувала в руїні і рухалася хибним шляхом слідом за різними поневолювачами. Донцов прагнув свою ідею ієрархізованого суспільства протиставити класократії, інтернаціоналізмові, соціалізмові, існуючій демократії та іншим суспільно-політичним ідеям, що на думку Донцова, здатні завести в прірву Україну. Базою творення провідної верстви Донцов проголошує не “демос”, не масу, не клас, ані партійно-політичну програму, лише певна каста “луччих людей”, що оперта на засаду суворого добору й чистки та персональних моральних якостей.
До питання про касту Донцов вже звертався у публікаціях “Модерне москвофільство”, “Партія чи Орден”, “Козак із мільйона свинопасів”. У 1938 р. Д. Донцов писав: “Об’єднати розпорошені енергії нашого загалу в однодумну й карну цілість зможе тільки нова каста нових людей, з новою думкою, з новими організаційними ідеалами. Створити цю нову касту – завдання нашого часу”.
У частині першій “Духа нашої давнини” – “Із яких причин і через що спустошена земля наша” Донцов наголошує, що “Суть нашої проблеми лежить у питанні формотворчої, будівничої правлячої касти”. Доки була в Україні сильна й мужня провідна верства, то й країна розвивалася. Без такої касти не було б і сильної Русі, і козаччини. “За моральним упадком еліти, слідує, як його тінь, заслужена кара нації”. Злети й падіння провідних каст – вічний закон. Коли провідна верства занехаює властиві їй інтереси (політичні, релігійні та воєнні), а лишень переймається матеріальним добробутом – “не слава, а страва”, то приходить занепад. Занепад козаччини Донцов пояснює не географічним розташуванням України, не недемократичністю козацької держави, а “змужиченням” цієї касти через великі втрати її ліпших елементів на війні і через занечещування касти гіршим елементом ... через втрату й заник козацького духа...”.
Національне відродження першої половини ХХ століття мало б принести позитивні зміни у питанні державотворення. Російська імперія конала. Завданням тодішніх вождів було на її руїнах збудувати нову сильну державу. Занепад національної провідної верстви зумовлений втратою тих якостей, яким вона мусила відповідати. Замість релігійності – атеїзм і байдужість, замість відданості батьківщині – інтернаціоналізм і космополітизм, замість вояцького духу – пацифізм, замість гордості – покірливість і крутійство, запопадливість щодо сильніших.
Провина за поразки, як вважає Донцов, лежить не на народові, а на провідній верстві, що виявилася “щепкою на поверхні розбурханого моря”. Отже, бачимо наскільки важливою у житті нації Д. Донцов вважав роль провідної верстви, на неї він покладає всю моральну відповідальність за піднесення чи занепад. Завдання провідної верстви: здійснювати організаторську функцію, боронити землю, мобілізувати цілий народ, організувати культурне життя, оберігати від зовнішнього чи внутрішнього лиха. Ідею провідної верстви Донцов протиставляє ідеям юрби, плебсу, “хліборобам”, покликання яких бути виконавцем волі сильніших. Селянську культуру хліборобського субстрату Донцов протиставляє ”номадам” (за Щербаківським). Різниця між ними “є різниця ментальності не двох націй, а двох рас, каст, внутрі одної і тої самої нації”. Коли провідна каста має ознаки тієї другої касти, то годі сподіватися якогось добробуту нації. Кожен народжується до свого. “Як орел створений до лету, а гадюка – плазувати, так і люди: одні до одного діла, другі – до другого. Це Богом заложене в їх природі. Цю правду треба вміти розпізнавати”. (“Дороговказ Григорія Сковороди нашій сучасності”).
Аналізуючи філософське надбання Г. Сковороди, Дмитро Донцов наголошує, що, на думку цього філософа, головна мораль еліти в тім, щоб тримати суспільність – на її провідній верстві і високій якості. “Серце і розум правителів повинні бути вільні від турбот про буденні справи, вільні від дрібних “печалей житейських”. Для суспільства наступає катастрофа, коли ті, що мають вести його, - “думками і серцем приліпляються до своєї – не Божої” – а “скотської натури”, до “видимого і тлінного”, прагнучи вислуговуватися чужим панам “за ласки многі і немногі”, вдаватися в “чужі правди” з корисливих міркувань чи замість “вибраних”, “ліпших”, людей, - спиратися на “зграю лстивих фаворитів”, а людей “цнотливих” і “луччих” відкидаючи від суспільства у своїй “гонитьбі” за “ілюзорною фортуною чи власною “славою”.
Провідна верства мусить у суспільстві творити окрему від загалу касту. Вона має піклуватися про загальне добро, а не про те, що їй приємне й корисне. “Майстри” в громадськім житті – це члени провідної верхівки” (“Дух нашої давнини”).
Донцов відрізняє своє розуміння провідної верстви від індійських каст чи спадкової аристократії. Еліта залишається елітою поки вона здатна працювати задля загальної справи, виконувати своє покликання. Донцов визнає, що на певному історичному етапі націю завжди очолює певний клас. Донцов цьому чинникові не надає суттєвого значення. Нація сама обирає у свій провід той клас, який може якнайкраще задовольнити життєві потреби нації, його заступає інша верства, що спроможна очолити націю і виконати покладені на неї завдання: “...не може утриматись при житті і пануванні кляса, що перестає бути суспільно корисною...” (“Націоналізм”). У здатності національного організму знову й знову висувати зі своїх лав групу людей, що спроможна очолити її, не звертаючись по чужу допомогу, слід вбачати один з проявів самодостатності нації. Який саме клас перебуває при владі, не впливає на її інтереси й пріоритети. Суб’єктом міжнародної політики проголошується нація, а не її частина – клас, що веде націю за собою.
Різні касти лишень доповнюють одна одну: одна боронить другу, друга – виживлює першу”.
“Гієрархізація суспільности й на ній збудований державний лад з окремою, своїми здібностями, расою й положенням відгородженою від інших, з генієм командування і кастою, - є конечна передумова правильного діяння суспільного організму”.
Прикметами духа провідної верстви мають бути: шляхетність, мудрість, мужність, відвага.
Занепад провідної верстви в Україні Донцов порівнює із загальною кризою європейської культури. Донцов пише про те, що на зміну давньої шляхетської провідної касти, почала відігравати роль суспільної верхівки в європейських суспільностях – маса. Зло полягає в тому, що різна партійницька “еліта”, що вийшла з маси, з однієї сторони претендує правити країною, а з другої – “ні своїм політичним впливом, ні мудрістю, ні відвагою, ні шляхетністю думки від пересічного члена тої маси не відрізнялася”. Твердження Донцова збігається з ідеями Ортеґи-і-Ґассета та його “Бунтом мас”.
На думку Донцова, дух матеріалізму згубив верхівку у Європі й в Україні. Епохи хаотичні змінюють нормальні епохи. Хаотична епоха зупиниться, якщо нація поверне “до духа нашої давнини, до духа традиціоналізму” з її ієрархічним поділом та достойною провідною верствою
Отже, підсумовуючи сказане, хотілося б наголосити на важливіших аспектах теорії еліти Дмитра Донцова.
Націю очолює каста кращих людей, провідна верства. Будь-яке суспільство має ієрархічну будову, тобто поділене на вищі й нижчі касти. Цей поділ має не соціальний, а “людський” характер, тобто люди поділяються на касти залежно від природних здібностей.
Ідея ієрархічності суспільства, за Донцовим, була непорушним правилом буття українців, принаймні, до ХІХ століття.
Людське суспільство аристократичне. В суспільному житті провідна каста виконує роль формотворця, тобто саме вона визначає місце, функції тощо частин в інтересах цілісності суспільного організму і несе відповідальність за цю цілісність. Саме вища каста своїми ідеями і духом тримає суспільність (націю), дає їй силу, надихає, охороняє від агресії і розкладу через егоїстичні відцентрові тенденції, що призводять до знищення форми і обернення націю на натовп, “аморфну масу”. Цієї мети (єдності) провідна верства досягає, керуючись не інтересами окремих частин, а інтересами охорони цілісності всієї спільноти. Провідна верства творить державу й за неї відповідає, маса воліє егалітарності, що є прямим шляхом до занепаду, якщо цю масу не організувати належним чином.
Олександр Вовк, МНК, м. Суми
Деякі світоглядові, естетичні і стильові параметри публіцистики Дмитра Донцовa
(на прикладі аналізу роботи “Підстави нашої політики”)
Случайные рефераты:
Реферати - Життя і творчість Григорія Сковороди
Реферати - Навчальні книжки з літератури за доби Центральної Ради
Реферати - Краса і велич рідного слова у поетичній творчості Максима Рильського
Реферати - Образ скупого в українській та світовій літературі
Реферати - Життя та творчість Андрія Малишка
Реферати - Життя та творчість Олександра Олеся
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія