Давньоруська держава та Київ
Понад одинадцять століть тому східні слов’яни створили свою першу державу. Літописи та інші пам’ятки давньоруської літератури називають її Руссю, або Руською землею, вчені-історики – Київською, або Давньою Руссю. Вона належала до найбільших, найкультурніших, найрозвинутіших економічно й політично держав середньовіччя.

На величезному обширі від Чорного до Білого морів, від Карпатських гір до Волги жили витривалі, хоробрі й мужні русичі. Вони вирощували хліб і розводили худобу, мали розвинені ремесла й промисли, а руські купці були відомі на торгах Багдада і Константинополя, Кракова й Буди Великого Бултара й Ітилю. Могутньою, високо розвинутою й цілісною була матеріальна й духовна культура Київської Русі.

Її народ зводив величні кам’яні храми й ошатні дерев’яні житла, створював могутні фортифікаційні споруди своїх великих і малих міст, будував на тисячі верст захисні вали проти кочовиків причорноморських степів, що увійшли до народної пам’яті під поетичним найменням "змійові вали"... На весь світ уславились вироби давньоруських майстрів, наприклад дорогоцінні золоті речі з перегород частими емалями й більш скромні срібні прикраси: браслети, колти, обручки, сережки тощо. У Києві, а далі в Новгороді та інших містах Русі складалися літописи, в яких описувалося славне минуле й аналізувалося сучасне життя. Давньоруський народ творив свою усну історію у вигляді переказів і легенд, дружинних пісень і билин, інших фольклорних пам’яток.

Київська Русь багато важила в політичному житті Європи і Близького Сходу. З нею змушені були рахуватися і візантійські імператори й хозарські хакани. А доньки з київської князівської родини ставали королевами – французькою, угорською, норвезькою, датською, одна з них – Євпраксія Всеволодівна – навіть дружиною германського імператора Генріха ІV. Протягом пів тисячоліття Давньоруська держава затуляла собою європейський світ і Візантію від кочовиків – спочатку хазар і болгар, далі печенігів, торків, берендеїв, ковуїв та половців. Вона прийняла на себе страшний удар залізного тарана 150-тисячної татаро-монгольської кінноти та Батия, ціною життя сотень тисяч своїх воїнів та мирних жителів послабила його і тим врятувала Європу від спаплюження й загибелі.

Київська Русь зробила величезний внесок до світової історії ІХ-ХІІІ ст., тому інтерес до неї не вщухає серед учених сучасного світу. В Америці, багатьох країнах Європи, слов’янських і неслов’янських, навіть у загубленій в океані Австралії й екзотичній Японії плідно працюють над проблемами давньоруської історії десятки вчених.

Давньоруські літописи висвітлюють історію східних слов’ян лише з часу, коли вони почали розселятися на величезному обширі Східної Європи, утворюючи союзи племен.

У складеній київським ченцем Нестором близько 1111 р. "Повісті временних літ" намальовано барвисте, вражаюче історичним розмахом полотно того розселення: "Слов’яни прийшли й сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші – древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип’яттю й Двіною і назвалися дреговичами (від слова "дрегва", болото. – Авт.), другі сіли по Двіні й назвалися полочанами, - за річкою, що впадає до Двіни і має назву Полота). Ті ж слов’яни, що сіли біля озера Ільмень, прозвалися своїм ім’ям – словенами... А інші сіли по Десні, і по Семі, і по Сулі й назвалися сіверянами. Ось так розповсюдився слов’янський народ, а за його ім’ям і грамота назвалась слов’янською". Процес розселення слов’ян почався наприкінці V і в цілому завершився в VІІІ – ІХ ст.

Велику роль в творенні Руської держави відіграли і київські князі. Наприклад, князювання Олега в Києві (882 – 912) почалося згідно зі свідченнями "Повісті временних літ" зі створення опорних пунктів центральної влади у племінних княжіннях міст, зі встановлення попервах приблизного порядку стягання данини на підвладних князеві землях: "Цей Олег почав міста ставити і встановив данини словенам, кривичам і мері".

Далі Нестор розповідає про поступове поширення влади Києва на землі незалежних раніше племінних княжінь: "Почав Олег воювати древлян і примучив (підкорив) їх, збираючи з них данину по чорній куниці". По тому до складу держави, що формувалася, увійшла більшість південно-руських (а також радимицьке) племінних княжінь: спочатку сіверян і радимичів, потім уличів. Давньоруська держава почала складатися на півдні. Землі інкорпорованих до держави князівств одразу ж обкладалися даниною, на них поширювалися системи судочинства й адміністрації. Так утворювалася державна територія Давньої Русі.

Включаючи до складу молодої держави землі племінних княжінь, Олег та його наступники на київському столі (давньоруські книжники називають так князівський престол) опікувалися насамперед збиранням данини й прагнули перешкодити стяганню її передусім Хозарським каганатом. Уже за Діра й Аскольда поляни припинили сплату данини хозарам. А далі "пішов Олег на сіверян, і наклав на них данину легку, і не дозволив хозарам данину платити". Так само київський князь учинив і з радимичами. Наполеглива діяльність Олега щодо створення держави дала добрі наслідки: в останні роки його правління у Києві владі князя підкорялися поляни, ільменські словени, сіверяни, кривичі, радимичі, древляни, уличі, можливо, дуліби й хорвати, а також неслов’янські племінні об’єднання – чудь і меря.

Київська Русь почала складатися й розвивалась як політична держава, її створили руські люди, які були переважною більшістю її населення. Разом з ними в Київській Русі жило понад 20 різних народів. Розселяючись просторами Східної Європи, слов’яни спілкувалися з багатьма етносами, що з давніх-давен жили там: із скіфами, сарматами, фракійцями, згодом болгарами та аланами – на півдні, з балтами – на заході, з угро-фінами – на північному сході й заході. Неслов’янські народи влилися до складу Київської Русі здебільшого мирним шляхом.

Київ був вихідною точкою нової державної організації, найбільшим торгівельним і найбагатшим містом у всій Руській державі. Його далека торгівля документується знахідками римських, візантійських, арабських монет на його території. Широка сітка торгівельних відносин Києва була неможлива без організованих, завжди готових до оборони воєнних дружин, які з’явилися тут дуже рано.

Як саме і при яких обставинах з’явилися в Києві дружинні полки докладно і правдоподібно сказати неможливо. Не пояснить нам теорія "Повісті" того, що Київ опанувала прихожа варязька династія зі своєю дружиною, тому що, у всякому разі, Київ не стояв відкритим, чекаючи, поки прийдуть варязькі ватаги та організують його оборону, як це представляє повість. Такої ідилії не можна собі уявити на Дніпровім торгівельнім шляху, у "обидимих сусідами" полян. Не пояснить нам того і легенда про київських братів, тому що в переказі йдеться про часи, коли Київ не мав сильної організованої княжої влади. Можливо, найбільш правдоподібною була легенда про Кия-кондотьєра, ватажка дружин.

Одним з фактів перших кроків воєнної організації, коли Київ ще не був одиноким центром оборони на всю полянську землю, - це факт існування тисяцьких не тільки у Києві, а й у Білгороді та Вишгороді. Ця тисячна воєнна організація зустрічається готовою вже на початках створення Руської держави. Землі поділялися на сотки і десятки. На чолі десятків стояли десятники, а на чолі соток – соцькі. Все це разом становило тисячу, на чолі якої стояв тисяцький, іншими словами – воєвода (найвищий воєнний урядник землі чи князівства). Початки та розвиток цієї десятинної організації, відомої у різних індоєвропейських та інших народів (перуанців, монголів та ін.), мало відомі.

Після того, як розвинулась дружинна організація і на неї перейшла вся вага в обороні, тисячна організація втрачає свій чисто воєнний характер: в Новгороді, наприклад, соцькі й тисяцький мають судові й адміністративні компетенції, на Волині (ХІІІ ст.) "сто" стає адміністративним і фінансовим округом. Ще пізніше (ХІІІ-ХV ст.) вона подекуди сходить на організацію сільської людності, безпосередньо залежної від княжого замку. У військовій організації ХІ-ХІІ ст. тисячна організація вже мало згадується, крім того, що тисяцький залишається головним воєводою. Події в Київщині тепер датуються не тільки іменем князя, але й іменем тисяцького. Ці факти приводять до думки, що ця воєнна організація була старшою від князвісько-дружинної. Через це в період найбільшого розвитку дружинного устрою, за династії Володимира, та тисяцька, взагалі десятинна організація була в періоді спаду.

Сліди цієї організації були скрізь на просторі Давньоруської держави, та очевидно, вона не скрізь була місцевою. І коли взагалі державна організація йшла з Києва, то правдоподібно, що й ця десятична організація не була з якоїсь іншої із східнослов'янських земель перенесена князями в Київщину, а навпаки – з Київщини переносилася в інші землі. Можливо, що то була місцева стара, перед-дружинна організація оборони в Руській (полянській) землі. Тут потрібно звернути увагу на ту цікаву обставину, що тим часом, як на інших землях було по одному тисяцькому на князівство, на маленькім просторі старої полянської землі було три тисяцьких: в Києві, Вишгороді й Білгороді. В той час Вишгород І Білгород відіграють при Києві дуже скромну роль і дуже рідко бувають княжими столами, а тисяцькі зустрічаються тут і тоді, коли не було в них осібних князів, і навіть раніше, ніж вони стали осібними княжими волостями.

Коли на початку Х ст. руські походи на Чорне море йшли від київського князя, він повинен був тоді вже панувати над нижньою частиною Дніпра і Чорноморським побережжям, або принаймні мати тутешній народ під своїм політичним впливом, а також в своєму розпорядженні тримати значні військові сили. Коли це робили якісь чорноморські князі, то вони називалися руськими, тому що залежали від київського князя. Отже, на початку ІХ ст. в Києві була вже якась сильна воєнна організація, що розширила сферу своєї діяльності далеко поза межі Києва.

Київ був найбільшим торговельним центром і мав дбати про забезпечення свого місцевого торгу і вільної комунікації на торгівельних шляхах. Дуже скоро тільки такий торгівельний рух почав розвиватися, але в кінці це само собою призвести до розвитку воєнних сил та сильної княжої влади.

Виходячи з поняття про торгівлю як про рухову силу, яка в тих обставинах дрібного натурального господарства одна збирала засоби, капітали в їх тодішніх формах і давала імпульс до творення нових форм суспільного ладу, нових суспільно-політичних відносин, - можна собі уявити, як забезпечення торгівельних відносин і вигода торгівлі повинні були потягнути за собою утворення певної політичної системи.

Забезпечення торговельних шляхів потягло за собою будову в найбільш небезпечних місцях або в більших центрах торгівлі "городків", де київські князі садовили "своїх мужів". Відбувалися все дальші походи морем і суходолом. Вони мали на меті здобич, а також зміцнювали владу і впливи київських князів. Так в тісному зв’язку з охороною київської торгівлі виросла б державна система, що з одного боку служила інтересам торгівлі і зверхньої купецько-вояцької верстви, так з іншого боку стає ціллю для правителів і дружини, що правили цією системою і жили з її доходів.

Такий характер мала київська державна система Х століття. Це може стати основою думки, що власне інтереси торгівельні, потреби і рахунки київського купецького патриціату послужило тією пружиною, що запустила в рух політичне життя Києва і його системи. Але так схематично-правильно під впливом одного торгівельного фактору вона, зрозуміло, не розвивалася, тому що він не впливав ізольовано-одиноко. Ті воєнні сили, на які спиралася торгівельна діяльність Києва, вносили не раз сильні зміни, бо були занадто незалежні від неї, приходячи в життя київської громади бозна звідки.

З першої половини ІХ століття Київ міг користуватися для своїх сил найкращими дружинними контингентами із скандинавських вихідців – "варягів". Київські князі або старшини, старшини інших великих торгових гнізд на великім Дніпровім шляху могли брати їх для своєї оборони чи своїх караванів. Ці гнізда служили етапами, де збиралися ці варязькі авантюристи і з них прокладали собі дорогу далі до моря і за море. Київ служив їм перевалом на шляху до Візантії, куди варяги пускалися в походи з київськими князями, а пізніше (особливо в ХІ ст.) і на службу. Потім цією дорогою їх ходило так багато, що Дніпро став "путем із варяг в греки" уже в першій половині Х століття. На цьому шляху Київ був головним пристановищем для варягів. Лише завдяки варязьким дружинам зав’язки політичної організації, які були в Києві і його найближчих околицях, могли так швидко вирости і поширитися, охопити такий великий простір і зв’язати його в досить міцну систему.

Протягом ІХ і на початку Х століття Київ опанував майже всю ту територію, що потім входила в склад Руської держави. Всі східнослов'янські племена з деякими фінськими племенами так чи інакше залежали вже від нього. Але ця залежність в переважній більшості була ще дуже слабкою: значна частина народів була лише під гегемонією Києва, а не під його владою, зв’язана союзним, а не державним зв’язком.

Система міст і факторій по торгівельних шляхах, обсаджених руськими князями і руськими залогами, становила ніби скелет Київської держави. Не можна сказати, що всі тутешні князі були поставлені з Києва; досить того, що вони були приведені в безпосередню залежність від Києва.

Разом із дружиною ім’я Руси, що було водночас іменем політичного центру і зверхньої верстви держави, переносилося і на підвладні землі. Костянтин Багрянородний називає київські волості, протиставляючи їх Києву, "провінціальною Русию". "Повість временних літ" дотримується теж погляду, що ім’я Руси в Х столітті було загальним іменем для земель Київської держави: в парафразі умови 907 р. Чернігів, Переяслав та ін. звуться "руськими городами". Ними володіла Русь.

В тісно зв’язаних з Києвом землях самоуправа залишалася непорушною лише в межах найдрібніших округів. В більш важливих центрах земель сиділи князі чи намісники, які служили якимись судовими чи адміністративними інстанціями.

На той час все оберталося навколо утримання армії – княжої дружини. Розширення підвладної території, збільшення данини давало можливість утримувати більшу дружину. Розставивши дружинні залоги, що мали утримуватися з зібраної данини, князь мав напоготові воєнні кадри, які при потребі могли бути змобілізовані і послані куди потрібно, створивши на місці мінімально потрібні контингенти. При цьому ці залоги забезпечували торгівлю, яка була важливим джерелом доходів для влади і для самої дружинної верстви. Збільшення ж воєнної сили давало можливість київському князеві все далі розширювати коло свого політичного впливу, зміцнювало становище князя, його перевагу над підручними "світлими і великими князями" і воєводами.

Підручні "світлі князі", зовсім природно, мали тенденцію своє князівство вважати повноправним і не раз приходили до повної фактичної незалежності.

Певну опору в цьому давало і значення самого Києва – центру торгівлі і культури для всієї держави, головного дружинного гнізда, з якого виходили дружинні кадри.

Немале значення в Давньоруській державі відігравали і далекі походи, особливо в країни півдня і сходу. Ці походи, що були вінцем тодішньої дружинної організації, залучали в одне ціле всю дружинну верству, розкидану по всій державі, давали відчути єдність державної організації і саме цим були для неї дуже корисні. Не дивно, що ці походи повторювалися досить часто, поки не отяжіла державна організація, ставши більш диференційованою та глибше розгалуженою. Далекі дружинні походи зникають разом з тим, як на перший план виступає внутрішня земська організація. Цей процес особливо розвивається в другій половині ХІ століття.

Підбиваючи підсумки, можна сказати, що у ІХ ст. в результаті тривалого внутрішнього розвитку східнослов’янських племен, збагаченого впливами сусідніх народів, склалася одна з найбільших держав середньовічної Європи – Русь. Роль її історичного ядра відігравало Середнє Подністров’я, де традиції політичного життя сягали ще скіфо-античних часів. У зв’язку з тим, що центром нової держави впродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі. Широко вживаються також назви Давньоруська держава, Київська держава, Давня Русь.

Охоплюючи величезну територію – від Балтики й Північного Льодовикового океану до Чорного моря, від Волги до Карпат, - Русь становила собою історично важливу контактну зону між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією. Це й зумовило її швидке входження до загальноєвропейського історико-культурного процесу.

Про нову могутню державу одночасно заговорили в різних частинах Старого Світу. Повідомлення арабських та візантійських авторів, згадки у скандинавських сагах та французьких епічних творах показують Русь як велику країну, яка посідає важливе місце в системі європейських політичних й економічних контактів. За словами арабського історика, географа та мандрівника Х ст. Аль-Масуді, руси "утворюють великий народ". Перлина західноєвропейського середньовічного епосу – "Пісня про Роланда" засвідчує участь руських дружин у війні проти Карла Великого. Візантійський автор Нікіта Хоніат наголошував, що "християнський" руський народ урятував імперію від навали половців.

Одночасно з міжнародним визнанням на Русі зростало і зміцнювалося усвідомлення своєї належності до світової історії. Не випадково на монетах Володимира Святославина великий київський князь зображувався так само, як і візантійський імператор.

Київській Русі належить особливе місце в історії Східно Європи – аналогічне тому, котре посідала імперія Карла Великого в історії Західної. Завершення в Подніпров’ї державотворчих процесів позитивно позначилося на етнічному розвиткові східнослов’янських племен, що поступово складалися в єдину народність. В її основі лежали спільна територія, єдина мова, споріднена культура, відносно тісні внутрішні економічні зв’язки. Упродовж всього періоду існування Давньоруської держави руська етнічна спільність розвивалася шляхом консолідації, хоч і зберігала при цьому етнографічні регіональні особливості.

Велике історичне значення мала Київська Русь і для багатьох неслов’янських народів. Її досягнення в галузі суспільно-політичного, економічного, культурного розвитку ставали надбанням литви, естів, латишів, карелів, весі, мері, муроми, мордви, тюркських кочових племен південно-руських степів. Частина цих народів етнічно й політично інтегрувалася у складі Русі.

Література

Грушевський М. С. Історія України – Руси: В 11 т., 12 кн. / Редкол.: П. С. Сохань (голова) та ін. – К.: Наук. думка, 1991. – (Пам’ятки іст. думки України). – ISBN 5-12-002468-8. Т. 1. – 1991. – 736 с.
Давня історія України: У 2 кн. / Толочко П. П. (керівник авт. колективу), Козак Д. Н., Крижицький С. Д. та ін. – К.: Либідь, 1995. – Кн. 2 / Толочко П. П., Козак Д. Н., Моця О. П. та ін. – 224 с., іл.
Довідник з історії України (А-Я): Посібн. для серед. загальноосв. навч. закл. / За заг. ред. І. Підкови, Р. Шуста. – 2-е вид., доопр. і доповн. – К.: Генеза, 2001. – 1136 с.
Дорошенко Д. І. Нарис історії України в 2-х томах. Том 1 (до половини ХVІІ століття). – К.: Глобус, 1992. – 238 с.
Дорошенко Д. Історія України: З малюнками: Для школи і родини / Передм. та комент. В. А. Смолія і В. М. Рички. – К.: Освіта, 1993. – 238 с.: іл..
Історія України: нове бачення: У 2 т. / О. І. Гуржій, І-90 Я. Д. Ісаєвич, М. Ф. Котляр та ін.; Під ред. В. А. Смолія. – К.: Україна, 1995. – 350 с.
Історія України / Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. – Львів: Світ, 1996. – 488с.
Історія України: Курс лекцій: У 2 кн. Кн. 1 – Від найдавніших часів до кінця XIX століття / Мельник Л. Г, Гуржій О. І., Демченко М. В. та ін. – К.: Либідь, 1991. – 576 с.
Пасічник М. С. Історія України: державницькі процеси, розвиток культури та політичні перспективи: Навч. посіб. – 2-ге вид; стер. – К.: Знання, 2006. – 735 с.
Полянська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т. 1. До середини XVII століття. – 4-те вид., стереотип. – К.: Либідь, 2002. – 672 с.
Случайные рефераты:
Реферати - Володимир Малик
Реферати - Естетична функція кольору в романах Павла Загребельного
Реферати - Життя і творчий шлях Андрія Головка
Реферати - Василь Еллан-Блакитний
Реферати - Підручник з літератури в східній діаспорі
Реферати - Метафора, її різновиди та функції в ліриці Ліни Костенко
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 11
    Гостей: 11
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта