Cуспільно-політичний та національний рухи на Україні в кінці ХІХ - на початку ХХ століть
Суспільно-політичне життя українського народу у другій половині XIX ст.

На початку XIX ст. ініціатива щодо пропагування нових ідей та орієнтації суспільства належала царському урядові. Проте під кінець століття імперська еліта з усією очевидністю почала втрачати впевненість, цілеспрямованість і здатність пристосовуватися до обставин. Водночас джерелом суспільного руху, розкутого завдяки змінам 1860-1890 років, ставали ширші верстви суспільства і особливо інтелігенція. Зіткнувшись з пасивністю уряду, інтелігенція стала поступово переходити від простого висунення пропозицій до самоорганізації й намагань мобілізувати суспільство з метою втілення тих пропозицій, вдаючись при необхідності до революційних кроків.

В Україні інтелігенція виступала як за національний розвиток, так і за соціальну справедливість. Проте чисельно менша, ніж відповідні верстви в інших частинах Російської імперії, вона натикалася на великі перешкоди, встановлюючи контакти з неосвітченим і апатичним у своїй масі народом. Плутанину та розмежування серед українців викликало питання про те, на що слід звертати пильнішу увагу - на проблеми національні чи соціальні. Однак, попри невдачі, український рух продовжував зростати.

Студентські товариства:

Антикріпосницькі виступи селян знаходили підтримку серед передової різночинної інтелігенції, особливо молоді. У середовищі студентів Київського університету 1854р. виникло таємне товариство "Друзі людства". За "Київської козаччини" його учасники в національному вбранні вирушили в села піднімати народ на боротьбу проти поміщиків. Поліція та жандарми заарештували агітаторів. Товариство було розгромлене.

У Харківському університеті 1856р. також утворилося таємне товариство, учасники якого виступали за визволення селян та повалення самодержавства. 1858р. частина його членів перевелася на навчання до Київського університету, але зберегла зв'язки з тими, хто залишився у Харкові. Студенти нелегально випускали рукописні журнали "Гласность" (у Києві), "Свободное слово" (у Харкові) та ін., організували недільні школи для неписьменного населення, де пропагували свої ідеї. Для цих шкіл П.Завадський склав український буквар. Його вдалося надрукувати у Харкові. У січні 1860р. більшість учасників товариства було заарештовано й засуджено до заслання. 1863р. воно припинило своє існування.

Українофіли:

Наприкінці 50-х рр. XIX ст. імперська столиця стала духовним центром українського національного відродження. Сприяло цьому послаблення царської влади після поразки у Кримській війні 1853-1856рр. Імператор Олександр II на відміну від своїх попередників дозволив членам - засновникам Кирило-Мефодіївського товариства приїхати до Санкт-Петербурга. Тут було створено першу українську громаду. Провідну роль у ній відігравали М.Костомаров, В.Білозерській, П.Куліш. Багаті українські поміщики В.Тарнавський - батько, В.Тарнавський - син та Григорій Галаган надали П.Кулішу матеріальну допомогу в організації видавничої справи. У Санкт-Петербурзі почали друкуватися антикріпосницькі вірші Т.Шевченка, повісті молодої письменниці М.Вілінської, добре відомої під псевдонімом Марко Вовчок, твори Г.Квітки-Основ'яненка, І.Котляревського, П.Куліша, проповіді панотця В.Гречулевича, нотні записи українських народних пісень. У 1861-1862 рр. Виходив суспільно-політичний та літературний журнал, перший в Російській імперії український часопис "Основа".

"Москвофіли" та "народовці" (дві антагоністичні суспільно-політичні течії, що виникли у другій половині XIX - на початку XX століть серед інтелігентських кіл українського населення Австрійської імперії):

Зрозумівши, нарешті безперспективність пов'язаної з революцією 1848 р. орієнтації на центральний уряд, частина греко-католицького духівництва під впливом царських чиновників звернула свої погляди в бік Росії. У газеті "Слово", яка таємно фінансувалася російським урядом, представники новонародженої політичної течії "москвофілів" 1866 р. Заявили: "Ми більше не є русини 1848 року, ми справжні росіяни". Вище духівництво почало очищати греко-католицьку обрядовість від римського впливу, взявши за взірець православ'я. Так галицька церква стала основною соціальною базою москвофільства. Відречення від народної мови й запровадження т.зв. "язичія" (суміші церковнослов'янської, російської, української, почасти польської мов) мали продемонструвати відданість москвофільства Москві.

Проти цієї консервативної течії, що складалася переважно з духівництва, виступила молода українська інтелігенція - письменники, вчителі, студенти, які об'єдналися в іншу політичну течію - "народовців". Серед її лідерів були В.Шашкевич (син М.Шашкевича), К.Климович, Ф.Заревич. Зміцненню народовства значною мірою сприяло заснування греко-католицьким священиком, публіцистом і громадсько-політичним діячем Д.Танячкевичем цілої низки громад у містах східної Галичини. Ці малопомітні, суто культурницькі осередки створювались на засадах нелегальних організацій. І лише після відмови Габсбургів від абсолютної влади й перетворення Австро-Угорщини на конституційну монархію вони почали діяти цілком легально.

1861 р. "народовці" у Львові започаткували товариство клубного типу "Руська бесіда", що мало свої відгалуження чи не в усіх куточках Східної Галичини. 1867 р. було засновано (при матеріальній підтримці наддніпрянців ) літературний журнал "правда", а в грудні 1868-го - організацію "Просвіта", якій судилося стати родоначальницею густої мережі місцевих "просвіт". Галицькі просвітяни випускали художні й науково-популярні книги для народу, шкільні підручники, організовували народні читальні, видавали альманахи. 1880 р. було засновано друкований орган "народовців", першу щоденну газету "Діло" (проіснувала до 1939 р.).

1873 р. заходами О.Кониського, М.Драгоманова та ін. українських діячів у Львові було створено Літературне товариство ім. Т.Шевченка. 20 років згодом воно реорганізувалося в наукове товариство.

Тривалий час народовці обходилися без політичної організації. Лише 1885 р. вони заснували свій представницький орган - Народну раду.

"Громади":

Напівлегальні гуртки, що з'явилися на поч. 60-х рр. XIX ст. складалися з представників української інтелігенції - вчителів, письменників, лікарів, ліберальних поміщиків. Займалися в основному культурно-просвітницькою діяльністю - несли в народ знання, пропагували українську національну ідею, ставили перед владою різні культурницькі вимоги.

До складу київської "Старої громади" на чолі з В.Антоновичем входили такі відомі прелдставники наукової і творчої інтелігенції, як М.Зібер, М.Драгоманов, П.Житецький, О.Кістяківський, О.Кониський, І.Лучицький, М.Старицький, П.Чубинський та ін. 1873 р. вони відкрили Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, який плідно працював над вивченням історії, економіки та фольклору. "Стара громада" придбала газету "Київський телеграф" і перетворила її на свій напівофіційний орган. Контакти київських громадівців з Буковиною і Галичиною були постійними й широкими.

Народники:

Це рух різночинної інтелігенції в Російській державі, що знайшов широкий вияв і в Україні. Виник він наприкінці 60-х рр. 19 ст. і став вагомим чинником суспільно-політичного життя в середині 70-х рр. Народники були переконані у тому, що збереження колективістських традицій сільської общини в майбутньому призведе до соціалістичної організації суспільства. Росія, тлумачили вони, на відміну від країн Західної Європи повинна обминути капіталістичну стадію розвитку. Селянство народники вважали рушійною силою революції на шляху суспільства до соціалізму.

Теоретики народництва - М.Бакунін, П.Лавров і П.Ткачов - були переконані, що революційна інтелігенція має йти у народ пропагувати соціалістичні ідеї і готувати його до соціальної революції. Бакунін обгрунтував анархістський напрям у народницькому русі. Він вбачав організацію суспільства у формі союзів вільних асоціацій, що об'єднували як сільськогосподарських, так і промислових виробників, у зв'язку з чим відстоював знищення будь-якої державності. Основний стимул революційного виступу мас, на його думку, - злиденність та страждання, отже, політична боротьба не потрібна.

П.Ткачов вважав, що самодержавство не має глибокого коріння в суспільному та економічному житті і для його повалення досить добре законспірованої сильної революційної організації.

Центром народницької пропаганди в Україні став Київ, де у 1873 р. утворився народницький гурток бунтарського напряму "Київська комуна". У 1874 р. гуртки на зразок бакунінського були створені у Харкові і Чернігові. У цьому ж році, сподіваючись підняти на революційну боротьбу селянство, народники організували "ходіння у народ" саме в тих місцях, де, на думку учасника "Київської комуни" В.Дебогорія-Мокрієвича, уже відбувались масові народні рухи: "пугачовщина на Волзі, бунти Степана Разіна на Дону, гайдамаччина на Дніпрі". Активну участь у поширенні бунтарських настроїв по селах і містечках Київщини, Поділля взяли члени "Київської комуни": В.Дебогорій-Мокрієвич, Я.Стефанович, І.Бохановський та ін. "Летюча" народницька пропаганда велась на території Харківщини, Херсонщини, Катеринославщини.

У кінці 1874 р. було заарештовано близько тисячі учасників "ходіння в народ". Загалом цей рух не дав сподіваних результатів. Селяни не розуміли народників і не пішли за ними, оскільки їх основна маса не сприйняла ідеї соціалізму. Це спонукало народників змінити зміст своєї пропаганди в селянському середовищі й зробити головним лозунг переходу землі до рук селян. Відповідно зазнали реорганізації й структури народництва.

У 1876 р. в Петербурзі було утворено нелегальну законспіровану організацію, яка координувала й узгоджувала діяльність окремих народницьких гуртків. У 1878 р. вона дістала назву "Земля і воля". Нова революційна організація намагалась працювати по-новому: її члени відкривали у селян майстерні, організовували своєрідні поселення і робили спроби перейти до тривалої пропаганди. Зокрема, такі поселення, спрямовані на підготовку селян до повстання, існували у Київській губернії. У 1876 р. група народників на чолі із Стефановичем, Дейчем і Бохановським організували у Чигиринському повіті таємне селянське товариство і намагались підняти селян на повстання.

Зважаючи на царистські ілюзії селянства, учасники цієї так званої Чигиринської змови вдалися до фактичного обману, підготувавши нібито від імені царя "Височайшу таємну грамоту", статут селянського таємного товариства "Таємна дружина" та "Обряд святої присяги". Почалось створення таємних дружин у деяких селах повіту. Однак і ця спроба народників підняти селян на повстання зазнала невдачі, завершилась повним розгромом і притягненням до суду понад 1 тис. Селян. Організатори "Чигиринської змови" у своїй пропаганді використовували українську мову, звертались до козацьких традицій, творів Шевченка, проте вони розглядали ці кроки як засіб здійснення своїх "бунтарських" цілей і були далекими від національних прагнень народу.

Невдачі на шляху революціонізації селянства спонукали частину народників вдатися до терористичних форм боротьби з самодержавством. Розбіжності у поглядах, що дедалі поглиблювалися, призвели до розколу "Землі і волі" та створення у 1879 р. двох нових організацій - "Народна воля" і "Чорний переділ". До "Народної волі", яка перейшла до застосування терору, належали А.Желябов, О.Михайлов, М.Фроленко, М.Морозов, В.Фігнер, С.Перовська, М.Кибальчич та ін., до "Чорного переділу", що залишився на бакунінських, бунтарських позиціях, - Г.Плеханов, Я.Стефанович, П.Аксельрод, Л.Дейч, В.Засулич, Є.Ковальська та ін. В Україні діяли обидві організації, причому двічі - під Одесою і Олександрівськом - було вчинено замахи на Олександра II, а також ряд терористичних актів проти царських чиновників. Однак це призвело до посилення реакції. 1 березня 1881 р. народовольцями був убитий імператор Олександр II, на російський престол вступив Олександр III, який посилив репресії проти визвольного руху. 3 квітня 1881 р. Желябов, Перовська, Михайлов, Кибальчич і Рисаков були повішені. "Народну волю" розгромлено. Окремі гуртки продовжували певний час діяти, однак відновити організацію революціонерам не вдалося.

Марксисти:

Марксистські ідеї з'явилися на Україні досить рано, коли Зібер, якого дуже шанував Маркс, у 1871 р. вперше ознайомив з ними своїх студентів і колег у Києві. Радянські вчені вважали, що причиною неспроможності Зібера збудити зацікавленість цими ідеями була його зосередженість лише на економічній теорії Маркса, а не на його революційному вченні. Байдужість до марксистських ідей, що спостерігалася спочатку, також пояснюється тим, що в той час іще не почалася широкомасштабна індустріалізація й пролетаріат на Україні був малочисельним.

Заслугу знайомства інтелігенції Російської імперії з марксизмом за звичай приписують Георгію Плеханову - розчарованому російському народникові, котрий почав читати твори Маркса під час свого вигнання у Швейцарії. В 1883 р. у Женеві він засновує першу російську марксистську групу "Визволення праці" та публікує в перекладі російською мовою праці Маркса, нелегально поширюючи їх в імперії.

Перша постійно діюча марксистська група на Україні під назвою "Російська група соціал-демократів" виникла 1893 р. в Києві. Її організатором був Юрій Мельников - росіянин, що заснував ремісничу школу, яка служила своєрідним каналом поширення марксистських ідей. Інші марксистські групи з'явилися у Харкові, Одесі та Катеринославі. Українці рідко траплялися серед цих перших марксистів, більшість яких складали росіяни з великим домішком євреїв і невеликим - поляків.

У Росії розвиток соціал-демократичного руху відбувався повільно. Більшість членів марксистської соціал-демократичної партії у 1898 р. заарештували. У 1903 р. для її відновлення довелося скликати новий з'їзд. Проте замість зміцнення партії з'їзд спричинився до розколу в її лавах. Більшовики на чолі з Володимиром Ульяновим (пізніше відомим під псевдонімом Ленін) виступили за створення дисциплінованої компактної організації професійних революціонерів, що стала б авангардом пролетаріату. В історичній перспективі поява Леніна й більшовиків була подією величезної ваги. Проте тоді вона лишилася непомітною для народів Росії.

Розвиток української культури у другій половині XIX століття

В історії української культури період другої половини XIX ст. був надзвичайно плідним. Значною мірою завдяки великим соціальним, економічним та політичним змінам. Реформи 60-70-х років: скасування кріпосного права, судова, земська, міська, освітня реформи - все це сприяло піднесенню і культури. Однак, як і багато іншого, її розвиток на Україні був явищем контрасним: у той час як тонкий прошарок суспільства користувався благами вищої освіти, система якої ставала дедалі розгалуженішою, й за своїм культурним розвитком на європейському рівні, переважна більшість населення країни лишалася неписьменною і далекою від культури.

У галузі освіти зміни стали відчутними вже на межі 60-х років. Молода інтелігенція, що об'єднувалася в громади, активно займалася справою недільних шкіл. У 1862 р. в Україні їх було понад 110. Викладання в багатьох із них велося українською мовою, видані були букварі та підручники, в тому числі "Букварь южноруський" Т.Шевченка. Але того ж таки 1862 р. царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багато їх організаторів та викладачів були заарештовані.

Взагалі політика реформ проводилась царизмом одночасно з політикою репресій проти української культури. Про це свідчив і відомий Валуєвський циркуляр 1863 р. Аж з початку 70-х років в Україні пожвавлюється культурно-освітня діяльність. У цей час значну підтримку шкільній освіті стали надавати земства. Земські шкільні комітети, що нерідко складалися з людей прогресивних поглядів і покривали 85% шкільного бюджету, сприяли спорудженню нових шкіл, удосконаленню методики викладання й замість зубріння релігійних текстів упроваджували такі дисципліни, як математика, історія, географія.

Значні зрушення відбувалися в системі середньої освіти, яку утворювали головним чином гімназії. Їх існувало кілька типів: більшість пропонували семирічний курс, інші - неповний чотирирічний, деякі ж являли собою гімназії класичного типу, де велика увага приділялася вивченню грецької, латинської мов і логіки; ще в інших - сучасним європейським мовам, точним наукам і математиці. У 1870 р. були офіційно впроваджені жіночі гімназії для підготовки вчительок. Майже кожне губернське місто й навіть багато повітових мали свої гімназії, й на 1890 р. по всій Україні їх налічувалося 129. Однак такі темпи ледве задовольняли справжні потреби.

Ще одного удару розвиткові української культури завдав Емський указ Олександра II у 1876 р. Але й після цього не зникають прогресивні тенденції. Було відкрито Ніжинський історико-філологічний інститут, Харківський технологічний, Київський політехнічний інститут. Певних здобутків у галузі освіти було досягнуто на Західній Україні: відкрито ряд вузів, у тому числі Чернівецький університет (1875), Львівський політехнічний інститут та Академію ветеринарної медицини, з 1869 р. запроваджувалось обов'язкове навчання для дітей віком від 6 до 14 років.

Новим явищем було виникнення громадських наукових організацій. При Київському університеті створюються наукові товариства: філологічне, математичне, фізико-медичне, товариство дослідників природи, історичне товариство Нестора-літописця (1873). У 1882 р. українофіли "Старої громади" заснували "Киевскую старину" - цінний часопис українських студій (виходив російською мовою). На Західній Україні у 1873 р. було створене Літературне товариство ім. Т.Шевченка, що у 1892 р. було перетворено у наукове товариство, визначний вклад у зміцнення потенціалу якого вніс М.Грушевський, що очолював роботу товариства з 1897-го по 1913 р.

Наукові дослідження проводяться в основному в університетах. Визначний вклад у розвиток магнетизму електротехніки вніс М.Д.Пильчиков, що довгий час працював у Харківському університеті. М. Бекетов, зав.кафедрою хімії цього університету, вперше в світі став викладати курс фізичної хімії. Талановитий біолог І.Мечников, працюючи в Одеському університеті, створив вчення про фагоцитоз та захисні властивості організму. В 1886 р. І.Мечников та М.Гамалія заснували в Одесі першу в Росії і другу в світі бактеріологічну станцію. У другій половині 19 ст. помітне піднесення відбулося в гуманітарних науках, особливо в історичній. Широким визнанням користувались праці М.Костомарова, який присвятив ряд глибоких досліджень історії України періоду "Руїни" та Гетьманщини. Копітку роботу над дослідженням історичних документів проводив В.Антонович, який саме тоді вивчав історію українського козацтва та гайдамацького руху та ін. У 80-90 роки почалась активна дослідницька діяльність молодого покоління істориків О.Я.Єфименко, Д.І.Багалія, Д.І.Яворницького, М.С.Грушевського. В галузі дослідження історії української мови, літератури, фольклору плідно працював П.Г.Житецький. Ряд важливих праць з проблем мовознавства належить О.О.Потебні.

До бурхливого розвитку української літератури спричинилося успішне освоєння нових літературних стилів. У другій половині століття поступово занепав романтизм, що справляв великий вплив на розвиток української літератури початку 19 ст., із властивими йому зосередженістю на національній неповторності народу, замилуванням фольклором, захопленням історією, увагою до національної мови. Під впливом утопічних ідей таких французьких мислителів, як Огюст Конт, та палких виступів таких російських літературних критиків, як Микола Чернишевський, спостерігаючи злиденне життя села й фабрики, письменники по всій Російській імперії тепер доходили висновку, що гасло "мистецтво задля мистецтва" втратило будь-які виправдання. Змушені використовувати мистецтво для викриття зла й несправедливості суспільства в надії, що це сприятиме його вдосконаленню, письменники звернулися до нового літературного методу - реалізму.

Реалісти Іван Нечуй-Левицький та Панас Мирний (Рудченко), Степан Руданський, що прославився своїми дотепними, гострими та афористичними "співомовками", Леонід Глібов - автор байок, Павло Грабовський, який за свої вірші був засуджений до заслання в Сибір, прозаїк Михайло Коцюбинський та поетеса Леся Українка (Лариса Косач-Квітка), а якщо додати до вже згаданих ще й західноукраїнських письменників - Василя Стефаника, Ольгу Кобилянську, Івана Франка, стане зрозумілим, що навіть за західноєвропейськими стандартами українська література піднялася на якісно новий щабель свого розвитку.

Кращі драматурги були також провідними режисерами і керівниками театральних труп . Професійний український театр виник на базі аматорських колективів, що діяли в 60-70 роки. У 1882 р. під керівництвом М.Кропивницького в Єлисаветграді створено першу українську професійну трупу, до якої були запрошені М.Садовський, М.Заньковецька, О.Маркова, І.Бурлака та ін. У 1883 р. трупу очолив М.Старицький, а режисером залишився М.Кропивницький. На Західній Україні український професіональний театр був заснований 1864 р. О.Бачинським під назвою "Руська бесіда".

В музичному мистецтві вирізнялася творчість С.С.Гулака-Артемовського. У 1862 р. він створює першу українську оперу "Запорожець за Дунаєм".

Основоположником української класичної музики був М.В.Лисенко, який у цей період написав чудові опери "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Наталка Полтавка", "Тарас Бульба", оперету "Чорноморці", опери для дітей "Пан Коцький", "Коза-дереза" тощо. На Західній Україні слід відзначити творчість М.М.Вербицького.

В українській архітектурі др. половини 19 ст. поширюється еклектизм різноманітних стилів. Найзначнішими здобутками в цей період відзначались архітектори О.В.Беретті (Володимирський собор, будинок Першої гімназії у Києві), В.О.Шреттер (будинок оперного театру і театру Соловцова у Києві), П.Главка (будинок резиденції митрополита Буковини у Чернівцях) та ін.

Отже, др. пол. 19 ст. небезпідставно вважається складним і суперечливим періодом у розвитку української культури. Незважаючи на труднощі, пов'язані із заборонами й утисками, культура збагатилася визначними здобутками практично в усіх провідних галузях.

Початок державного відродження України у 1917 році

У новітню добу своєї історії український народ увійшов без власної держави й територіальної цілісності. Україна була поділена між двома сусідніми імперіями - Російською та Австро-Угорською.

Більшість земель, населених українцями, опинилась у складі Росії. Це перш за все територія Київської, Волинської, Подільської, Полтавської, Харківської, Чернігівської, Катеринославської, Таврійської, Херсонської губерній. Українцями були заселені великі райони Кубані, Чорноморської губернії, Війська Донського, частина Воронізької, Курської, Гродненської, Могилівської, Мінської, Сідлецької, Люблінської губерній, Хотинський, Аккерманський, Уманський повіти Бессарабії.

До Австро-Угорщини відійшли українські землі, розташовані на захід від річки Збруч. Це - насамперед Східна Галичина і Буковина, а також Закарпаття, що входило до складу Угорщини.

У 1917 р. відбулися дві російські революції. Перша - Лютнева - скоріше походила на розвал чим на повстання. Почалася вона досить невинно, коли 8 березня (23 лютого за старим стилем) петроградські робітники оголосили страйк протесту проти нестачі продуктів. Але, отримавши наказ стріляти в цивільних людей, царські війська перейшли на бік робітників. За декілька днів подібне вчинила більша частина столичного війська. З поширенням демонстрацій по всій імперії Микола II зрікся престолу. Влада в російській державі перейшла до тимчасового уряду - перехідного органу, що був утворений за згодою між представниками Державної думи та есеро-меншовицькими керівниками виконкому Петроградської ради. Він зобов'язувався передати свої повноваження Установчим зборам, скликання яких передбачалося у недалекому майбутньому. Ці збори мали визначити форму державного ладу і прийняти Конституцію України. Очолив уряд голова Всеросійського союзу земств і міст князь Г.Львов. До складу уряду ввійшли кадети, октябристи, есери, безпартійні. Міністром юстиції став трудовик О.Керенський.

Новий уряд ліквідував обмеження на об'єднання громадян у партії і громадські організації, дозволив видавати газети різних напрямів, вільно проводити мітинги та демонстрації. Проте на глибокі соціально-економічні перетворення не міг зважитися, відкладав їх до Всеросійських Установчих зборів.

Крім Тимчасового уряду та його місцевих органів, у період Лютневої революції виникли Ради робітничих і солдатських депутатів. Абсолютну більшість місць у радах одержали партії меншовиків, есерів, бундівців, що відповідало реальному впливу тих партій серед населення на той час. Більшовиків у радах, особливо на початку весни 1917 р., було мало.

Склад рад визначав їхню політичну лінію, ставлення до головних питань революції. Так, наприклад, меншовики та есери підтримували політику Тимчасового уряду, у тому числі курс на продовження війни, погоджувалися з відкладенням до Установчих зборів інших важливих питань революції.

Після Лютневої революції розгорнулася легальна політична діяльність українських національних партій. Наймасовішою з них була Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), членів якої називали українськими есерами. Визначним лідером цієї партії був М.Грушевський, що перейшов до УПСР від українських лібералів. Серед інших відомих діячів цієї партії виділялися В.Голубович, М.Ковалевський, О.Севрюк, П.Христюк та ін. Есери виступали за глибокі аграрні перетворення в інтересах селянства, ліквідацію поміщицького землеволодіння. В галузі національно-державних відносин обстоювали автономію України у складі Російської держави.

Другою за чисельністю і впливом політичною партією була Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), яку ще називали партією українських есдеків. Її керівниками були В.Винниченко, І.Мазепа, С.Петлюра, М.Порш та ін. УСДРП виступала за демократичний розвиток України з соціалістичною перспективою, за її автономію у складі федеративної Росії.

Частина українського суспільства ліберально-демократичної спрямованості об'єдналася в Українську партію соціалістів-федералістів (УПСФ), або партію есерів. З соціалізмом ця партія не мала нічого спільного, а її назва була прийнята з тактичних міркувань. Есери виступали за глибоке реформування народного господарства й аграрну реформу при збереженні приватної власності, за парламентську республіку. З Росією Україна мала будувати відносини на федеральних засадах. УПСФ була нечисленною партією, але у її складі були такі авторитетні діячі українського національно-визвольного руху. Як А.Ніковський, Д.Дорошенко, І.Фещенко-Чопівський, С.Єфремов, О.Лотоцький, С.Шелухин та ін.

Заможніші верстви (українські поміщики, багатоземельне селянство тощо) схилялися до консервативної політичної течії, яку представляла Українська демократично-хліборобська партія (УДХП). На чолі УДХП стояли брати Сергій і Володимир Шемети і В.Липинський. УДХП спиралася на традиційні цінності українського суспільства - приватну власність і хуторянське селянське господарство. Демократи-хлібороби не обмежувалися автономією України і були схильні визнати необхідність її незалежності. У цьому відношенні вони зближалися з відкрито самостійницькою Українською народною партією (брати О. Та А.Макаренки, І.Липа, О.Андрієвський, І.Луценко), яка відновила свою діяльність після Лютневої революції.

З перших днів національно-демократичної революції (12 березня - демонстрація українців у Петрограді; 19 березня - демонстрація у Києві, у якій взяли участь до 100 тис. Солдатів, робітників, службовців, представників студентства й учнівської молоді) відбувалося згуртування національних сил і це призвело до виникнення загальноукраїнського громадсько-політичного центру, покликаного очолити масовий народний рух, - Української Центральної ради. З ініціативою її утворення виступили водночас українські самостійники і тупівці.

У Києві самостійників на той час очолював М.Міхновський - палкий прихильник ідеї незалежності України. Ще у 1900 р. він виступив з промовою "Самостійна Україна", яка була опублікована і стала одним з найважливіших документів українського визвольного руху. М.Міхновський заснував Українську народну партію (УНП), головною програмною настановою якої було досягнення незалежності України.

З березня 1917 р. самостійники оголосили про організацію Української Центральної ради, що мали перетворитися на орган тимчасового державного правління незалежної України. З часом Рада повинна була скликати український парламент і сформувати звітний перед ним уряд.

Паралельно із самостійниками власний національний центр започаткувало Товариство українських поступовців (ТУП). Політичним ідеалом Товариства українських поступовців була автономна Україна у складі перебудованої на федеративних засадах Російської держави. На співпрацю з поступовцями погодилися й українські соціалісти.

Так утворилося два керівні осередки українського руху: радикальний і поміркований. Прагнучи уникнути розколу в національному русі, керівники обох організацій 4 березня погодилися на створення об'єднаного органу, що дістав назву Українська Центральна рада.

До Центральної ради ввійшли представники всіх українських національних партій - Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), Української народної партії (УНП), дрібних партій і громадсько-політичних груп. Очолив Центральну раду видатний український історик, активний діяч національного руху М.Грушевський. Важливу роль в її діяльності відіграли В.Винниченко, С.Єфремов, Б.Мартос, С.Петлюра, І.Стешенко, П.Христюк та інші.

Резиденцією Центральної ради був Педагогічний музей у Києві (тепер республіканський Будинок учителя). На місцях створювалися губернські, повітові й міські національні Ради. Вони організували видання газет і брошур українською мовою, засновували культурно-освітні організації - "Просвіти", клуби, народні будинки, бібліотеки, читальні, драматичні гуртки, народні театри, хорові колективи тощо.

Весна - початок літа 1917 р. ознаменувалися поглибленням української революції. Тимчасовий уряд і політичні кола, які стояли за ним, не були зацікавлені у вирішенні національного питання. Не мали такої зацікавленості ні меншовики, ні російські есери, котрі очолювали Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. Щодо більшовиків, то вони підтримували національний рух лише настільки, наскільки він був спрямований проти Тимчасового уряду і розхитував його владу. Але більшовики не поділяли кінцевої мети цього руху - федеративної перебудови Росії і створення в її складі Української демократичної республіки. Вони продовжували обстоювати ідею унітарної соціалістичної республіки.

16 травня 1917 р. Рада відрядила до Петрограда делегацію, очолювану одним із керівників Центральної ради В.Винниченком. Вона вручила Тимчасовому уряду вимогу погодитися на проголошення автономії України у складі федеративної Росії. Однак уряд відкинув вимогу Центральної ради. Така політика Тимчасового уряду викликала обурення серед українського населення. Делегати II Всеукраїнського військового з'їзду перед початком роботи зібралися на Софійському майдані на молебень і в присутності десятків тисяч киян заприсяглися не повертатися до своїх частин без визнання автономії України. Майже водночас у Києві зібрався селянський з'їзд, що делегував до Центральної ради 133 представники. На з'їзді були присутні близько 2200 делегатів. Український робітничий з'їзд, який відбувся в липні, також надіслав до Центральної ради своїх делегатів.

В умовах загальнонаціонального піднесення Центральна рада наважилася на рішучий крок: 10 червня схвалила і того ж дня урочисто проголосила на Всеукраїнському військовому з'їзді Універсал "До українського народу на Україні й поза Україною сущого", названий пізніше Першим універсалом. Універсал проголошував автономію України й закликав народ до організації нового політичного ладу на Україні. Об'єднання з новою Росією мало відбутися на федеративних засадах. Кожне село, волость, повітова й земська управи мали встановити зв'язки з Радою. Оголошувалося про відмову передавати податок до центральної казни і запровадження одноразового податку на "рідну справу". Українські організації повинні були об'єднати зусилля з демократично обраними організаціями інших національностей.

15 червня був створений крайовий уряд - Генеральний секретаріат на чолі з видатним українським письменником, громадським діячем УСДРП В.Винниченком. Генеральним писарем став П.Христюк (УПСР), секретарем військових справ - С. Петлюра (УСДРП), секретарем міжнаціональних справ - С.Єфремов (УПСФ).

В умовах наростання загальної нестабільності спалахнула політична криза після багатолюдних антиурядових демонстрацій, що відбулися 18 червня в Петрограді та інших містах. Посилив громадське незадоволення і невдалий червневий наступ на Південно-Західному фронті. За місяць боїв російська армія втратила 150 тис. чоловік і залишила Галичину. Уряд прагнув домогтися від Центральної ради мінімальних поступок. 29 червня до Києва прибула делегація міністрів Тимчасового уряду у складі І.Церетелі, М.Некрасова, О.Керенського і М.Терещенка, які після напружених переговорів зобов'язалися забезпечити схвалення урядом Генерального секретаріату як "найвищого крайового органу управління на Україні". Склад Секретаріату затверджувався урядом , а Центральна рада поповнювалася представниками національних меншин в Україні, у т.ч. російськими кадетами, меншовиками, есерами. Вона зобов'язувалася відмовитися від самочинного введення автономії і погоджувалася чекати затвердження автономного устрою України Всеросійськими Установчими зборами. Тимчасовий уряд не відмовлявся від українізації військ, але за умови здійснення її під контролем російського командування і в рамках, які воно буде вважати доцільними.

Підсумки компромісу були викладені в документі, що його Центральна рада оформила як Другий універсал. Цей документ датовано 3 липня 1917 р. Другий універсал спричинив урядову кризу в Росії (кадети, послідовні прихильники імперіалістичного курсу щодо України, не погоджувалися на визнання навіть обмеженої її автономії), яка поклала початок загальній політичній кризі, викликаній поразками на фронті, погіршенням продовольчого становища, загостренням міжпартійної боротьби.

У липні 1917 р. під впливом більшовиків відбулася грандіозна півмільйонна демонстрація, яка стала переростати у збройне повстання проти Тимчасового уряду. Але уряду вдалося взяти ситуацію під контроль: демонстрацію було розігнано, видано розпорядження про арешт лідерів більшовиків.

Якщо в Росії Другий універсал засудили кадети, то в Україні проти нього рішуче виступили самостійники (М.Шаповал, Л.Ган, І.Луценко, В.Отаманський). В ніч з 4 на 5 липня вони прийшли до приміщення Центральної ради на чолі 5 тис. озброєних українських вояків, об'єднаних у "Другий український полк ім. Павла Полуботка" з метою примусити Раду проголосити незалежність України. Але позиція її лідерів залишалась незмінною. І виступити проти організації, яку вони вважали законною українською владою, самостійники не наважилися. Щодо Центральної ради, то в питанні про необхідність придушення виступу самостійників її керівники не мали сумнівів. Військові частини, підпорядковані Тимчасовому уряду, придушили виступ.

У липні-жовтні 1917 року почалося наростання політичної боротьби. 10 липня В.Ленін у статті "Політичне становище" констатував: "будь-які надії на мирний розвиток російської революції зникли остаточно". Тепер надія покладалася на збройне повстання і насильницьку ліквідацію існуючого політичного ладу.

В Україні передовсім обрушилась шовіністична реакція на національно-визвольний рух. Почалися відроджуватися чорносотенні організації. Так наприклад, одна з них, "Союз малоросов имени Гоголя", проголосила своєю метою "боротьбу за Росію і проти України".

4 серпня Тимчасовий уряд затвердив документ з дивною назвою: "Тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду на Україні". У документі йшлося вже не про автономію України, а про "місцеве врядування". Генеральний секретаріат оголошувався органом Тимчасового уряду і мав бути затвердженим ним за поданням Ради. До того ж розпорядження Генерального секретаріату поширювалися лише на 5 губерній - Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і Чернігівську (без деяких повітів). Харківська, Катеринославська губернії (включаючи Донбас), Херсонська губернія і Таврія залишалися під юрисдикцією Тимчасового уряду. Він же відав військовими, продовольчими, судовими справами, шляхами сполучення, транспортом і зв'язком в Україні.

Незначна група самостійників, які залишалися в Центральній раді, протестувала проти дій Тимчасового уряду і пропонувала відкинути його інструкцію. Але більшість Ради 9 серпня взяла до відома цей документ. Однак петроградські міністри продовжували демонстративно ігнорувати національні інтереси українського народу.

Зі свого боку Центральна рада за цих складних для неї умов так і не зуміла налагодити ефективного керівництва в Україні, забезпечити міста продовольством, домогтися порядку і законності. Не пішла вона назустріч прагненням селянства негайно розпочати аграрну реформу. Це негативно відбилося на її авторитеті, бо затягування поділу землі селянство все більше пов'язувало не з петроградським Тимчасовим урядом, а з київською Центральною радою.

Фатальні наслідки мали прорахунки Центральної ради у воєнній політиці. Влітку 1917 р. сотні тисяч солдатів-українців, організованих в українізовані військові частини, готові були заприсягтися на вірність Центральній раді й виконувати її накази. Багато з цих частин відзначалися високою дисципліною і могли стати надійною силою в розбудові національної держави. Таким, наприклад, був 40-тисячний армійський корпус під командуванням Павла Скоропадського, який восени 1917 р. в умовах розвалу російської армії оголосив про своє підпорядкування Раді. Однак соціалістичні лідери Української Центральної ради з недовір'ям ставилися до військових, особливо до офіцерів. Вони вважали, що революція кладе край необхідності тримати регулярну армію. Відтак у вирішальний час Рада втратила масову підтримку військ.

Наприкінці вересня 1917 р. у Петрограді було скликано так звану Демократичну нараду , що мала обрати Раду республіки (Передпарламент). Центральна рада чітко визначила платформу своєї делегації. Платформа містила ряд пунктів, на які Центральна рада раніше не наважувалася: "Передання всіх поміщицьких, монастирських і церковних земель у завідування земельних комітетів; заведення контролю державного й крайового над продукцією й розподіленням; оподаткування великого капіталу й майна та конфіскація військових прибутків на користь окремих країв і цілої держави; призначення рішучих заходів щодо заключення миру, для чого негайно випередити союзників у справі відкриття мирних переговорів; скликання Установчих зборів у призначений час без дальших зволікань". Крім цих, наказ делегації включав традиційні для Центральної ради вимоги: "признання за всіма націями права на нічим не обмежене самовизначення; скликання кожною нацією та краєм, які того домагаються, національно-крайових суверенних Установчих зборів; передача всієї повноти влади на Україні в руки Української Центральної ради та її Генерального секретаріату, складеного на основі статуту 29 липня".

На такі рішучі кроки Демократична нарада, яка репрезентувала широкі кола російської демократії, погодитися не могла. Щодо Центральної ради, то у неї ще не вистачало рішучості взятися за їх реалізацію самочинно, спираючись на народні маси України. В результаті обстановка в суспільстві дедалі більше загострювалася.

В Україні наростала анархія. 25 жовтня у столиці Росії Петрограді під керівництвом більшовицької партії відбулося збройне повстання, у результаті якого владу Тимчасового уряду було повалено. II Всеросійський з'їзд Рад проголосив Росію Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. На з'їзді за доповіддю В.Леніна були ухвалені декрети про мир і землю. Сформувався перший радянський уряд Росії - Рада народних комісарів (РНК), що спочатку складався виключно з членів більшовицької партії і головою якого став керівник повстання В.Ленін. Але на виборах до Всеросійських Установчих зборів, які відбувалися вже після перевороту в Петрограді, більшовики одержали лише четверту частину голосів виборців. В Україні за них проголосувало ще менше - 10%. За таких умов нав'язати свою владу країні можна було лише шляхом насильства.

Особливо жорстокою була боротьба трьох політичних сил у Києві. Коли стало зрозумілим, що розгромом сил Тимчасового уряду більшовики не обмежаться і домагатимуться всієї повноти влади в Україні, Генеральний секретаріат виступив з відозвою "До всіх громадян України", яка негативно оцінювала переворот у Петрограді й попереджала, що Рада рішуче боротиметься з будь-якими спробами підтримати петроградське повстання в Україні.

7 листопада Українська Центральна рада виступила зі своїм Третім універсалом, яким проголошувалося створення Української Народної Республіки (УНР) як автономної державної одиниці Російської республіки. Але про Росію під владою більшовиків не йшлося. УНР планувала вступити у федеративні відносини з тими державами, які сформуються на руїнах імперії і, звичайно, без більшовицьких урядів.

Юрисдикція УНР поширювалася на дев'ять українських губерній, включаючи Донбас, Харківщину, Південь, у т.ч. Таврію (без Криму). Що ж до приєднання до УНР як "частини Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і суміжних губерній і областей, де більшість населення українське", то Універсал відкладав це питання на майбутнє і передавав "зорганізованій волі народів".

Проголосивши в Третьому універсалі програму перебудови суспільства на демократичних засадах - програму, яка відповідала інтересам більшості населення України, уряд УНР не виявив послідовності й рішучості в її реалізації.

Так, розробляючи закон про організацію державного апарату, Генеральний секретаріат юстиції передбачав збереження урядових установ, які перебували на території України до 7 листопада. Закони і розпорядження, видані свого часу Тимчасовим урядом, залишалися в силі. Це знайшло свою підтримку серед кадетів і навіть монархістів.

Всупереч положенням Третього універсалу поступово Рада відмовилася від негайного вирішення аграрного питання. 10 листопада на нараді представників поміщицьких організацій, київських цукрозаводчиків і банкірів голова Генерального секретаріату УНР В.Винниченко заспокоїв поміщиків, заявивши, що питання про землю буде вирішено на Українських Установчих зборах. А через кілька днів Рада опублікувала роз'яснення універсалу з аграрного питання, яке забороняло "свавільне захоплення земель та іншої власності". Тих, хто наважувався на такі захоплення, рекомендувалося притягати до кримінальної відповідальності, використовуючи при цьому військову силу. Було оголошено, що у землевласників, які мають менше 40 десятин, землі не відбиратимуть.

Наміри Центральної ради були спрямовані на збереження продуктивності сільського господарства. Добре відомо, що дрібні господарства мають низьку економічну ефективність і нерідко працюють лише на себе. Однак прагнення до запровадження в Україні високопродуктивного фермерського господарства, яке відповідало б інтересам більшості членів суспільства, суперечило намірам безземельних і малоземельних верств села, котрі прагнули до зрівняльного поділу. Селяни, і навіть члени Центральної ради, заявляли, що вони перестануть підтримувати українську владу, якщо та наважиться на збереження 40-десятинної норми. Врешті-решт від цього законопроекту довелося відмовитись і приступити до розробки більш прийнятного для найбіднішого селянства закону.

Невдалою виявилась і політика Центральної ради щодо фінансів та промисловості.

В умовах формування нової державності надзвичайно важливе значення мають відносини з іноземними державами, близькими і далекими сусідами. Керівники Центральної ради добивалися офіційного визнання УНР Антантою. Однак Антанта стосовно України вела двоїсту політику. На боці великоруської контрреволюції були її симпатії. Разом з тим, прагнучи утримати УНР від переговорів з Німеччиною, Франція і Великобританія у грудні 1917 р. визнали уряд УНР. Та реальну допомогу від цих держав Україна в складних умовах світової війни так і не отримала. Рада недооцінила можливостей більшовиків, вважаючи, що вони приречені на швидку поразку. Тому її лідери звернулися до крайових урядів Кубані, Дону, Сибіру, Криму, Молдавії з пропозицією вступити в переговори з метою утворення федерації. Це вело до формування в майбутньому нового демократичного уряду федеративної Росії. Це був початок встановлення більшовицької влади в Українській Народній Республіці.

Перелік використаних джерел

1.Турченко Ф.Г. Новітня історія України (частина перша 1917-1945). 2-е видання - Київ: Генеза, 1998. - 384 с.

2.Орест Субтельний Україна. Історія - Київ: Либідь, 1991. - 509 с.

3.Історія України: Хрестоматія: у 2-х ч. - Вид. 2-е. /Упорядник С.М.Клапчук й інші). - К.: ІЗМН, 1966.

4.Історія України: Нове бачення. 2-е доповнене видання. Під редакцією Смолія В.А. Київ: "Альтернатива", 2000р.
Случайные рефераты:
Реферати - Марко Вовчок
Реферати - Життя та творчість Остапа Вишні
Реферати - Борис Антоненко
Реферати - Життя та творчість Степана Руданського
Реферати - Поет Арон Копштейн
Реферати - Історія написання й видання та художня цінність історичного роману у віршах "Маруся Чурай" (курсова робота)
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 3
    Гостей: 3
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта