Церковне життя України в литовсько-польській добі
Тоді князі були протекторами Церкви, і опіка над Церквою була справою їх чести. Кожен князь по змозі будував храм, в усякому разі офірував для нього ікони, хрести, сосуди, гроші, землі. Таких князів мало було у Великому Князівстві Литовському, хоч деякі з них литовського походження залишили по собі добру пам'ять: Любарт збудував собор св. Івана в Луцьку, Володимир Ольгердович підтримував Києво-Печерський монастир, його син Олелько та унук Семен уславилися щедрими пожертвами на церкви. Українське велике панство робило щедрі подарунки церквам; князі - Ходкевичі, Дашкевичі, Гольданські, Острозькі, Глинські та інші - обдаровували церкви та монастирі. Дехто з панів, як, наприклад, Загоровський, влаштовували при церквах шпиталі для старих, хворих, а дехто - школи.

У Великому Князівстві Литовському найбагатшими церквами були Луцька та Володимирська, які володіли кількома містечками та селами; за ними йшла кафедра Перемиська, 3 монастирів найбагатшими були Києво-Печерський, Михайлівський Золотоверхий та Унівський. Добродійство панів у користь церков та монастирів виродилося в форму патронатів чи "подавань". Було чимало осіб, які дійсно були патронами церкви, як князі Острозькі, Олельковичі, Слуцькі, Ходкевичі та інші, але з XV ст. патронат перетворюється на звичайне володіння церквою або монастирем нарівні з селами, угіддями тощо. Патрони розпоряджалися ними на основі маєткового права: заставляли, давали в посаг, у спадщину, обмінювали на прибуткові села, здавали в оренду, продавали. Вони побирали гроші з церков, насамперед - за поставлення ігумена, священика, єпископа; з дібр, належних монастиреві чи церкві за час, коли був не обсаджений пост єпископа або ігумена. Самі королі подавали цьому приклад: Сигізмунд 1 віддав церкви в Києві Дягилевичеві на сплату боргу.

Діставали монастирі світські особи: вдова великого князя Олександра, Олена, дістала Троїцький Віденський монастир від Сигізмунда 1 "доживотно". Бували випадки "подавання" монастирів не тільки світським особам, а навіть неправославним. Проти цих "патронатів" уперто, але без наслідків, боролася Церква. Ненормальне становище духовенства Православної Церкви характеризують всі ступені його, починаючи від митрополитів. Історія ставлення митрополитів перейшла кілька етапів. Року 1458 Григорій Мамма, патріарх Царгородський, що приєднався був до унії, призначив на кафедру митрополита Київського Григорія П Болгарина. Пробувши кілька років в унії. він звернувся до нового патріарха, Діонісія, що не визнавав унії.

Після смерті Григорія ІІ, року 1473, був обраний - неясно ким - на митрополита Мисаїл з боярського роду, спорідненого з вищою аристократією. В справі посвячення його в єпископи, князі і православні люди звернулися до папи Сікста IV. Тим часом у Царгороді поставлено на митрополита Спиридона, але коли приїхав він до Литви в 1476 році, застав там митрополитом Мисаїла; Спиридон був ув'язнений, але Мисаїл так і не був висвячений. Після смерті Мисаїла в 1480 році собор єпископів і "всіх станів людей" обрав Симеона. По дозвіл на посвячення звернулися до Царгороду, і патріарх прислав своїх від-поручників з "благословенною грамотою". Після смерті Симеона в 1488 році собор обрав на митрополита Іону, архієпископа Полоцького. Знову їздила делегація до патріарха, щоб дав "благословенну грамоту".

Року 1495 собор обрав митрополитом архімандрита Макарія. Дуже цікавий обмін думок з приводу обрання митрополита: посол патріарха закинув був єпископам, що вони не мусять поставляти митрополита до благословення, "хіба в крайній потребі, на що єпископи відповіли, що в крайності поступили так, як "поступили і братія на ті єпископи за, великого князя Вітовта, поставивши митрополитом Григорія Цамблака, як у правилах св. Апостолів і Отців написано: два або три єпископи нехай свободно ставлять єпископа". Посол сказав на те: "Ви вчинили добре, бо в крайності і від закону муситься відступати". Наступного року Макарія забили татари.

Здавалося, встановлювався певний порядок обрання митрополита собором єпископів та мирян. Але порядок цей не був тривкий. Уже наступникові Макарія, Йосифові 1 Болгариновичу, р. 1498, князь Олекрандр "дав" Київську митрополію, при чому не згадується про жадне обрання. Це був родич Сапіги, особи, близької до великого князя. Тільки 1500 року Йосифа 1 посвятив посол патріарха Царгородського. Після смерті Йосифа 1 в 1500 році кафедру дістав Іона - духівник великої княгині Олени. Його наступник, Йосиф П Солтан, теж, здається, не був обраний. Поставлення митрополитів щораз більше обмежується призначенням Великого князя та "благословенням" патріарха. Після Йосифа II Солтана митрополитом був Йосиф Ш, про поставлення якого нічого невідомо.

Року 1534 в своїй грамоті Сигізмунд писав, що владика Луцький, Макарій, просив його обдарувати "хлібом духовним" - Київською митрополією; просили за нього королева Бона, воєвода Віденський Гаштольд, князі та пани грецького закону, а до того й митрополит Йосиф ПІ ще за життя обіцяв йому кафедру, очевидно - продав її. Цікаво, що просили за нього й католики. Так у поставленні Макарія II бачимо нові засади: митрополію дарують "як хліб духовний". Наступник Макарія II, Стефан-Сільвестер Белькевич, мечник і скарбник віденський - неписьменний - за п'ять років до смерті Макарія дістав від нього зобов'язання, що отримає кафедру.

Після смерті Сільвестра в 1568 році кафедру дістав митрополит Іона Протасович, який продав шляхтичеві Іллі Кучі "достоїнство архієпископське", а після смерті Іони - митрополичу кафедру. Це затвердив Стефан Баторій. Немає відомостей, як обрано наступника Іллі Кучі, Онисифора Дівочку, але відомо, що його наступника, Михаїла Рогозу, призначив король, без обрання православними. За таких митрополитів, природно, не можна було сподіватися, щоб єпископи стояли на висоті.

Єпископські кафедри давали як нагороду за різні заслуги, службу. Так, у 1577 році Стефан Баторій віддав за військові заслуги землянинові Стефанові Достоєвському, "не грецького закону", очевидно, католикові, Вознесенський монастир у Менську. Бувало, що церковні маєтки передавали стороннім особам. Наслідком "патронату" єпископські кафедри давалося світським людям з обов'язком мати "вікарієм" духовну особу, яка відправляла б церковні служби. На цьому ґрунті виникало багато сумних подій, які принижували авторитет Церкви, бруднили ім'я українця.

По смерті Борзобогатого в Луцьку, його невістка забрала всю церковну утвар, хрест та ікони з дорогоцінним камінням, Євангелію, оправлену сріблом - і все це продала. Наводимо, тут лише яскравіші приклади того морального розкладу, який охопив Церкву. Історичні джерела повні скарг та нарікань на призначення владиками-єпископами людей невчених, неморальних. Природно, такі владики не могли дбати за високий рівень морального життя священиків. Посвячення вважалося значним прибутком, бо кандидат мусів добре заплатити за висвяту і за парафію.

У Галичині церковні справи мали інший характер. Протягом 150 років Галицька кафедра не була обсаджена, і нею керували намісники Київського митрополита. В 1509 р. Сигізмунд 1 наказав католицьким арцибіскупам львівським поставляти намісників православної Львівської єпархії, "щоб схизматиків легше було приводити до католицької віри". Року 1516, внаслідок скарг православних, Сигізмунд призначив "візитатора" Української Православної Церкви, дяка Грицька, надавши йому право "направляти" священиків. Посипалися протести та прохання до короля, але ніщо не змінялося, поки король не призначив намісником шляхтича Яцка Гдашинського, надавши йому сан архімандрита. Митрополит Йосиф 11 визнав Гдашинського намісником, але католицький арцибіскуп добився позбавлення його намісництва.

Довга боротьба православних закінчилася в 1535 році, коли митрополит Київський Макарій II призначив на намісника Макарія Тучапського, в 1539 році висвяченого на єпископа Львівського. Це коштувало православним 200 волів, яких дано королевій Боні за допомогу, та 100 волів, яких дано Сигізмундові. Але католики-шляхтичі й після того вживали різних заходів, щоб перешкодити Макарієві: не дозволяли служити в церквах, зганяли селян з церковних маєтків. Цікаву характеристику стану православних дає Г. Лужницький.

Трьома шляхами йшло переслідування Української Церкви на землях, окупованих Польщею:

нищенням церковно-національних цінносі і святощів минулого;
пониженням престижу Православної Церкви;
викликанням почуття сорому в зв'язку з приналежністю до цієї Церкви.
З 1-ої половини XVI ст. Львів полонізується: зникає уряд "руського" писаря в магістраті, українцям заборонено мати будинки в центрі міста, старшим в цеху міг бути тільки поляк; православним не дозволяється складати присяги перед урядом, в урядах не приймається від них свідоцтв; не дозволяється їм везти своїх покійників процесіями через центр міста; заборонено православним священикам нести Святі Дари до хворого, згідно з звичаєм, із запаленими свічками, Не-католикові не було місця в житті. Г. Лужницький заперечує твердження М. Грушевського, що в цьому виявлялась боротьба двох вір, двох культур: це була боротьба за існування, за людську гідність проти польського шовіністичного імперіалізму.

За Владислава Опольського, в 1375 році, засновано в Галичині латинське архієпископство, яке незабаром перетворено в латинську митрополію. До неї належали єпископи в Перемишлі, Холмі, Володимирі. Так у тих місцях поруч православної постала латинська Церква. Однак довгий час ці єпископії існували лише номінальне, бо не було парафіян-католиків, і навіть самі єпископи часто мешкали поза межами своїх єпархій. Католицьку місійну працю виконували ченці різних орденів.

Першими, ще в XIII ст., з'явилися домініканці з енергійним Яцком Одровонжем, що бував уже раніше в Києві, Домініканці були майже виключно поляки і поруч з католицтвом ширили полонізацію. Згодом вони мали багато монастирів в Україні: в Луцьку, Барі, Бродах, Бучачі, Вінниці, Києві, Коломиї, Костянтинові, Овручі, Львові, Снятині, Ярославі. У XIV ст. з'являються францисканці (мінорити).

В 1345 році вони мали вже окремий вікаріат, до якого належали чернечі доми у Львові, Городку, Галичі, Коломиї, Снятині тощо. Особливо допомагали їм Констанція, дочка угорського короля й дружина короля Лева 1, та її дочка Святослава, яка постриглася в монастирі клярисок у Старому Сандомирі. Францисканці посідали єпископські кафедри Перемишля (1377), Львова (1390), Галича.

З XV ст. з'явився орден бернардинців, який спочатку діяв у Галичині, а пізніше й на Волині. 1481 року бернардинці одержали від папи Сікста IV привілей, що його надавано тільки орденам у Святій Землі. В XV ст. бернардинці мали в Польщі вже понад 30 осель. Значення цього ордену для Польщі показує вже те, що трьох польських бернардинців проголошено святими. Бернардинці мали добре поставлені школи, з допомогою яких впливали на українську інтелігенцію, головно шляхту. Однак ненависть православних до бернардинців була така велика, що вони спалили їх монастир у Львові.

Всі ці ордени поширювали полонізацію, а разом з нею й польський шовінізм, викликаючи ворожість українців і до Польщі і до латинської Церкви, - пише історик Католицької Церкви Г. Лужницький. Україна вкрилася мережею латинсько-польських кляшторів-монастирів для чоловіків та жінок. Латинська Церква на землях Польщі та Литовського Князівства зустріла вороже спроби перевести Флорентійську унію. Найрішучіший спротив викликав митрополит Ісидор збоку латинського духовенства; Віденський біскуп Матей виступав проти Ісидора, мавши підтримку в особі всемогутнього канцлера кардинала Збігнева Олесницького. Польща хотіла повної злуки, знищення Православної Церкви, а не унії із збереженням східного обряду.

Трагедією Православної Церкви було те, що вона значно поступалася перед католицькою своєю освітою; навіть патрони-українці розуміли, що вони "знижувалися" до неї. З XV до половини XVI ст. Східна Церква культурно зубожіла і її література обмежувалася церковно-богослужебними книгами та книжками для побожного читання, а цього було замало для культурно розвиненої людини. Така людина мусіла звертатися до латинського, польського письменства. До польсько-латинської школи тяжко було попасти українцеві, а українські школи стояли низько. Голодне, неосвічене православне духовенство втрачало авторитет в народі. Відмирала виборність духовенства громадою, її заміняло призначення патронами. Дуже характерною була ухвала коронаційного сейму 1576 року: не допускати "простих" людей на вищі церковні посади, бо ці посади православна шляхта резервувала тільки для себе. Так священики опинилися в стані паріїв. У боротьбі за піднесення Православної Церкви в XVI ст. виступають собори та братства.

Першим Обласним Собором XVI ст., постанови якого збереглися, був Віденський, скликаний митрополитом Йосифом Солтаном у 1508-1509 рр. В ньому брали участь всі єпископи, сім архієпископів, шість ігуменів, сім протопопів та "чесні священики". Собор засудив купівлю кафедр та парафій замість соборного обрання і наказав відлучати від Церкви тих, хто так робить. Єпископів, які висвячували таких ебезчинників", вирішено позбавляти сан Суворо засуджував Собор священиків-удівців, які не йшли в монастир: "всі священики, не маючи жен, не священствують" "прістець, зргішивши, за свою тільки душу дасть відповідь Богові, її священик многих соблазнить людей" Багато уваги приділено патронам, що роздавали "хліб духовний", але Собор у тій справі не міг нічого сутнього добитися, бо патронами були королі та великі пани.

Собор шукав компромісного виходу: намагався нормувати відносини, вимагав конче благословення єпископів для обраних патронами священиків і забороняв патронам звільняти їх самовільно. Щ "правила" малюють дійсний стан, в якому перебувала Церква. Було ще багато соборів після Віденського, але про них немає докладних відомостей. Дуже важливими були собори Віденський, Супрасльський, Берестейський та Тернопільський (1589 року), на якому був присутній патріарх Царгородський Єремія II, що саме тоді повертався з Москви після поставлення там патріарха Іона. Головною темою на тому соборі була боротьба з "двоєженцями" - священиками та єпископами. Був деградований за двоєженство і митрополит Онисифор Дівочка.

Собори в 1590-их роках скликалося майже щороку. На них обговорюване питання занепаду Церкви і взаємини її з церковними братствами. Церковні братства існували в Україні з глибокої давнини, але розгорнули вони свою діяльність головним чином з XVI ст. Церковні братства засновувалося при церквах: Львівське - Успенське, Віденське - Свято-Духівське, Луцьке - Чеснохресне, Київське - Богоявленське і т. д. Найстаршим братством було Львівське, первісний статут якого не зберігся; його відносять приблизно до 1439 року. Зберігся устав з 1542 року.

Завданням церковних братств було дбати про зовнішній порядок у храмі, про задоволення його матеріальних потреб, піклуватися про хворих. Члени братства платили внески, на які влаштовували свята - "кануни". Згодом вони розширило свої завдання: допомагали членам, які зубожіли чи попали в біду; виступали перед судами і самим королем в обороні Православної Церкви; брали участь у спробах відновити єпископію у Львові. Бачачи занепад освіти, братства стали організувати братські школи. Особливу славу здобули школи Львівського та Київського братств. Братства спочатку були переважно організаціями, що поволі набували всестанового характеру.

Більшість членів Луцького братства були шляхтичами, а в Київському було багато духовенства. В 1576 році до Київського братства вступив гетьман Петро Сагайдачний з Військом Запорізьким. Братства рішуче виступали проти патронату, проти польсько-католицької пропаганди, проти національних і релігійних обмежень українців, проти неморального життя духовенства, намагаючись впливати на висвячення гідних пошани людей. Таке "втручання" світських людей, міщан - "кушнірів і кожум'як" у церковні справи й прерогативи єпископів викликало з їх боку невдоволення.

Року 1586 приїхав в Україну Антіохійський патріарх Йоаким і братчики звернулися до нього за порадою. Ознайомившись з непорядками в Православній Церкві та заходами братчиків для оздоровлення Церкви, він не тільки благословив їх, але й в грамоті своїй дав низку порад та доручень. Львівське братство мало стати зразком для інших братств, мало стати центром організації, яка охоплювала б всю Україну. Йому надано право контролювати моральність членів і навіть право відлучати їх від Церкви. Воно мало право слідкувати не тільки за своїми членами, а й за духовенством. включно з митрополитом та єпископами, щоб жили і служили вони Церкві згідно з апостольськими правилами.

Царгородський патріарх Єремія підтвердив 1589 року розпорядження Йоакима і затвердив права братств на духовну цензуру Церкви. Під час своєї подорожі по Україні патріарх рішуче став по боці братств, деградував митрополита Онисифора Дівочку і ряд неправно поставлених священиків. Рішуча підтримка братств, визнання їх права контролювати дії єпископів та митрополита завершені були наданням Львівському братству ставропігії: воно було вилучене з-під влади єпископа і поставлене в безпосередню залежність від патріарха. Діяльність братств була кроком революційним і, природно, викликала, як згадано вище, незадоволення владик, яке підсилювалося іноді не зовсім тактовними акціями братчиків. Деякі з владик в гострій формі висловлювали своє обурення. Особливо Гедеон Балабан, єпископ Львівський, мав гострі конфлікти з "шевцями, сідельниками та кожум'яками", як називав він братчиків.

Говорячи про занепад Православної Церкви в Україні, не можна забути і того, що, після величезного піднесення, поступово занепадала й Католицька Церква. Ряд негідних свого становища пап підривали пошану до папства взагалі; до того додати появу на папському престолі пап та анти-пап, які поборювали один одного. Розкішне життя кардиналів та єпископів, які в Німеччині були одночасно світськими володарями, такі компрометуючі явища, як симонія - продаж церковних кафедр, індульгенція, що пізніше стала оплатою за відпущення гріхів - все це підривало велич та могутність Католицької Церкви. Реакцією на всі ці явища стали різного роду єресі, які ширилися по Європі, а також домагання ґрунтовних реформ церковно-релігійного життя. З такими домаганнями виступали Віклеф та Іван Гус, але найбільше значення мав виступ Мартіна Лютера, який у 1517 році відверто засуджував Католицьку Церкву, поклавши тим початок великому рухові Реформації.

Крім послідовників Лютера, з'являються в різних країнах Європи прихильники Цвінглі та Кальвіна в Швейцарії, баптисти, тринітарії, антитринітарії та інші. З середини XV ст. в Литовському князівстві ширяться мало не всі європейські реформаційні рухи, переважно через Польщу. Першими прийшли ідеї гуситства, основу для яких давали інтенсивні зв'язки України з Чехією. Українці студіювали в Празькому університеті, були учнями Гуса. Ієронім Празький у 1413 році відвідав Вільну, Полоцьк, Вітебськ. Для України в гуситському русі були не лише релігійні мотиви: на початку XV ст. там уже починається національний рух, рух протесту проти полонізації, а гусити якраз висували національні мотиви боротьби.

Сильнішим і небезпечнішим для Православної Церкви був вплив німецької реформації. Ще в XV ст. Краків став осередком гуманістичних ідей, які ширилися в Італії та Німеччині. Видатні німецькі гуманісти - Цельтес, Агрікола, Бебель та інші - працювали в Кракові, куди приїздила вчитися українська молодь. Двір королеви Бони був притулком гуманістів і сприяв поширенню їх ідей. Другий шлях ішов безпосередньо з Німеччини через Кенігсберг, Ґданськ, Торн, де друкували лютеранські твори не тільки німецькою, але й польською мовами. В Україні та Литві ширилися протестантські вчення переважно лівих течій – антитрінітаризму, кальвінізму, соцініанства. Переслідувані в Німеччині антитрінітарії, або унітарії-аріяни, що не визнавали св. Тройці, знайшли для себе твердий ґрунт у Польщі, де мали гімназію, академію в Ракові і, хоч було їх небагато, мали значний вплив на молодь.

До унітаріїв належали: Ян Жижка, староста Жмудський, багатий магнат, Чапличі, Гойські, Немиричі, Холоневські, Чеховичі, Любенецькі та інші, втікачі з Москви (Косой, Васіян). Більше значення мали кальвіністи, яких у Литві називали соцініанами, за ім'ям Кальвінового учня Соція. Протекторами їх з 1553 року стали Микола Радзівіл Чорний, воєвода Віденський, канцлер Великого Князівства Литовського, перший магнат князівства, та його двоюрідний брат - теж Микола Радзівіл Рудий, гетьман Великого Князівства. За ними пішли литовські шляхтичі, але українських послідовників було небагато: Вишневецькі, Фірлеї, Ласоцькі, Морштини, Володичаї, Сапіги, Ходкевичі та інші. Головними осередками соцініанства були м. Киселин, Володимирського повіту, Гоща та Ляхівці, Острозького повіту, Берестечко, Лубенського повіту.

На загал протестантські рухи не мали глибокого впливу в Україні: приєдналася до них лише невелика група аристократії, переважно одного покоління, бо діти здебільшого відійшли від тих рухів. У народні глибини ці вчення не просякли. М. Грушевський нараховував, що в часи найбільших успіхів протестанти мали коло ста осідків. Позитивним наслідком цих революційних рухів було пробудження інтересу до рідної мови, поява перекладів Святого Письма на українську мову (Євангелія Пересопницька 1556-1561 рр., Крехівський переклад 1563 р., Б. Типинського - 1571 р., Чеховича - 1577 р., Будного - 1570 р. Нагалевського - 1580 р.). В Несвіжу М. Радзівіл заснував друкарню.

Реформаційні течії, з одного боку, сприяли поглибленню інтересу до Церкви взагалі, а з другого - підривали Православну Церкву, викликали критичне ставлення до неї. Дальший розвиток реформаційного руху в Литві та Україні був спинений натиском збоку католицької реакції. Протестантизм у Західній Європі викликав могутню реакцію. Католицька Церква розпочала боротьбу з ним різними методами, передусім з допомогою інквізиції, яка діяла терором, а також заснованого в 1540 році ордену Єзуїтів (Ісусівців), який скупчив видатні інтелектуальні сили і взяв у свої руки виховання молоді з допомогою видатних педагогів у школах різних ступенів. Запрошені до Польщі єзуїти, Тюблинської унії поширили свою діяльність на Литву та Україну. Серед єзуїтів було багато людей з великою освітою, які позакладали школи у Вільні 1570 р., в Ярославі 1571 р., таку ж колегію в Полоцьку 1579 року, школи в Орті, Любліні, Несвіжу, Львові, Кам'янці, Перемишлі, Вінниці, Фастові, Острозі, Новгороді-Сіверському та інших містах. До тих шкіл охоче вступали діти православних, які разом з наукою виносили з них католицьку пропаганду.

Єзуїти охоплювали вищі шари суспільства, ставали духівниками. Боротьбу з реформаційними рухами облегшувало єзуїтам те, що представники окремих течій, замість спільно виступати проти Католицької Церкви, розпочали боротьбу міх собою. Багато людей, що перейшли були до кальвіністів, соціан, стали повертатися до Католицької Церкви. Тоді єзуїти спрямували всі свої сили проти "схизматиків" - православних, головно - проти вищих шарів їх. Стефан Ваторій відверто взяв єзуїтів під свою опіку. Віденську колегію перетворено на академію і зрівняно в правах з Краківською. Ще більше уваги приділяв єзуїтам Сигізмунд Ш, їх вихованець. На політичному ґрунті єзуїти створили теорію єдності держави і Церкви, звичайно, католицької. Як другу ідею висунули вони ідею польського месіанізму: завдання Польщі бути муром католицизму, який відділяв би християнський світ від дикунів-рутенів.

Вся політика Польщі була ясна: латинізувати і в той же час денаціоналізувати Україну. До цього треба додати те, що згадувалося вже не раз: принижене з різних поглядів становище православних, позбавлення їх права займати вищі посади, позбавлення православних єпископів права засідати в Сенаті поруч з католицькими єпископами, позбавлення православних права відбувати церковні процесії до похоронних включно, недопускання міщан брати участь в самоуправлінні і т. д.
Случайные рефераты:
Реферати - Панас Мирний
Реферати - Життя і творчість Степана Васильченка
Реферати - Громадська і політична діяльність Миколи Куліша у 1917 – 1920 роках
Реферати - Життя і творчість Анатолія Шияна
Реферати - Життя і творчість Тодося Осьмачки
Реферати - Микола Вінграновський
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 8
    Гостей: 8
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта