Центральний Банк: кредитно-грошова політика
Об’єктивна необхідність в організації діяльності центральних банків як окремих інститутів кредитної системи виникає у той період розвитку товарно-грошових відносин, коли емісія банкнот багатьма банками країни фактично руйнує підвалини грошового обігу та дезорганізує всю систему господарських зв’язків. Це пов’язано з недовірою різних суб’єктів ринку до багатьох грошових знаків в обігу, причому випущених не лише «чужими», але і «своїми» банками. Окремі з них нерідко зловживали своїм емісійним правом, що викликало крахи фінансових ринків. До того ж банкноти, емітовані банком, який зазнав банкрутства, ставали недійсними, що зумовлювало значні збитки їх власників.

За формою організації центральні банки можуть бути державними або акціонерними. Капітал державних банків повністю зосереджений в руках держави. При цьому у такий спосіб центральний банк може бути організований як в момент свого безпосереднього створення (наприклад, Німецький федеральний банк у 1957р.), так і шляхом націоналізації вже існуючих центральних банків, які до цього функціонували на акціонерних засадах (зокрема, Банк Англії у 1946р., Банк Франції у 1945р.).

При акціонерній формі організації центрального банку його капітал або взагалі не належить державі (наприклад, у США капітал федеральних резервних банків формується за рахунок пайових внесків комерційних банків членів ФРС), або належить лише частково (наприклад, у Бельгії та Австрії 50%, в Японії 55%, у Швейцарії 57 wacko .

Незалежно від форми власності центральні банки у багатьох країнах є юридично самостійними та не підпорядковуються уряду в поточних питаннях реалізації своєї політики, діючи в інтересах усього суспільства.

Конкретні форми управління центральним банком залежать від національних особливостей та політичного устрою країни. Поточне керівництво операціями, як правило, здійснюється внутрішніми органами управління (директорами, адміністративними радами), тоді як вибір стратегічних орієнтирів і завдань центрального банку визначається більшою мірою органами політичного типу (Рада керуючих у США, Національна кредитна рада у Франції). Від системи призначення у ці органи залежать відносини між центральними банками та інститутами державної влади, що в кінцевому підсумку визначає ефективність функціонування центрального банку як основного органу державного регулювання економіки.

У США, наприклад, Федеральна резервна система очолюється Радою керуючих із 7 членів, які призначаються президентом за згодою сенату строком на 14 років на ротаційній основі. Це забезпечує певну стабільність роботи ради, а також її послідовність та незалежність у прийнятті рішень.

Реалізація грошово-кредитної політики. Основою розвитку й стабільного функціонування економіки є наявність гнучкого механізму грошово-кредитного регулювання макроекономічних процесів, яке здійснюється центральним банком з метою ефективного впливу на господарську активність, темпи економічного росту, стримування інфляції та забезпечення зайнятості робочої сили.

Основним об’єктом грошово-кредитного регулювання зі сторони центрального банку виступає сукупна грошова маса, від величини якої залежить динаміка основних показників розвитку економіки. У зв’язку з цим залежно від стану господарської кон’юнктури центральним банком можуть реалізовуватись два основні типи грошово-кредитної політики, що взаємно протилежний вплив на динаміку грошової маси.

Перший тип являє собою рестрикційну грошово-кредитну політику (політику «дорогих грошей»), спрямовану на обмеження обсягу кредитних операцій, підвищення рівня процентних ставок і гальмування темпів росту грошової маси в обігу. Така політика застосовується як з метою згладжування різких коливань фаз економічного циклу, так і з метою боротьби з інфляцією та стабілізації грошової системи.

Другим типом регулювання є експансіоністська грошово-кредитна політика (політика «дешевих грошей»), яка супроводжується розширенням обсягів кредитних операцій, зниженням рівня процентних ставок і загальним зростанням грошової маси. Політика грошової експансії застосовується з метою подолання спаду виробництва та пожвавлення ділової активності шляхом стимулювання інвестиційних процесів та збільшення платоспроможного попиту на товари і послуги.

Усі функції центрального банку перебувають у тісному взаємозв’язку між собою. Так, кредитування держави й комерційних банків дозволяє досягнути окремих цілей грошово-кредитної політики. Водночас платіжний оборот забезпечується належною кількістю грошей, необхідних для процесу розширеного відтворення. Однак, якщо на початкових етапах розвитку центральних банків їх головною функцією була емісійна, то в сучасних умовах тенденції до посилення державного регулювання економічних процесів поступово вивели на перший план функцію реалізації грошово-кредитної політики.

Найважливішим джерелом ресурсів центрального банку є емісія банкнот, що утворює одну із основних статей пасиву його балансу. Важлива роль також належить залишкам коштів на резервних і кореспондентських рахунках комерційних банків та на рахунку уряду. Власному капіталу належить порівняно незначна частка пасивів.

Серед активів центрального банку провідне місце належить інвестиціям у державні цінні папери, що є головною формою кредитування уряду. Суттєве значення мають також вкладення у золотовалютні цінності, а також касова готівка й позичкові операції, хоча останні можуть займати і незначну частку.

Конкретна структура активно-пасивних операцій центральних банків відрізняється у різних країнах залежно від національних особливостей функціонування кредитної системи та пріоритетних методів грошово-кредитного регулювання.

Центральний банк як головний орган державного регулювання економіки в рамках своїх повноважень здійснює комплекс заходів, спрямованих на досягнення цілей монетарної політики, що, як правило, єдині у переважній більшості країн:

забезпечення високого рівня зайнятості робочої сили;
стабілізація цін і, відповідно, вартості грошей;
постійний економічний ріст;
врівноважений платіжний баланс та підтримання стабільності валютного курсу.
Оскільки центральний банк не обслуговує безпосередньо господарюючих суб’єктів, можливості його впливу на економічні процеси та грошовий обіг значною мірою зумовлюються взаємодією з комерційними банками, депозитно-позичкові операції яких є головним джерелом емісії та визначають обсяг і структуру грошової маси. Тому механізм реалізації грошово-кредитної політики центрального банку передбачає насамперед вплив на кредитну діяльність комерційних банків. Усі методи такого впливу поділяються на загальні та селективні (вибіркові).

Загальні методи забезпечують вплив центрального банку на кредитний ринок в цілому, а селективні дозволяють регулювати окремі види кредитної діяльності комерційних банків.

До загальних методів реалізації грошово-кредитної політики належать:

політика облікової ставки;
операції на відкритому ринку;
зміна норм обов’язкових резервів.
Політика облікової ставки являє собою проценту за позиками, які центральний банк надає комерційним банкам, що впливає на їх здатність розширювати кредитні операції.

Комерційні банки при необхідності можуть отримувати кредити центрального банку в процесі рефінансування шляхом переобліку векселів або під заставу цінних паперів. Центральний банк змінює облікову ставку залежно від типу грошово-кредитної політики, яку необхідно реалізувати в даний період.

При проведенні політики «дорогих грошей» центральний банк має на меті подорожчання процесу рефінансування кредитних установ, а тому піднімає облікову ставку. Це ускладнює для комерційних банків можливість отримати позику в центральному банку і одночасно підвищує ціну кредитів, що надаються комерційними банками. В результаті скорочуються кредитні вкладення в економіку і, відповідно, гальмується зростання виробництва.

При політиці «дешевих грошей» метою центрального банку є полегшення доступу комерційних банків до рефінансування шляхом переобліку векселів, у зв¢язку з чим облікова ставка знижується. Це у свою чергу стимулює розширення кредитних операцій банків, що сприяє прискоренню темпів економічного росту.

Рівень облікової ставки впливає не лише на грошовий ринок, а й на ринок капіталів, оскільки підвищення ставок центрального банку зумовлює зниження попиту на цінні папери і відповідно їх ринкової вартості, а пониження ставок спричиняє зворотні процеси. Крім того, підвищення ставки сприяє притоку в країну іноземних капіталів, що призводить до зростання обмінного курсу національної валюти.

Зміна офіційної облікової ставки є також свого роду орієнтиром для комерційних банків, що означає перехід центрального банку до нової грошово-кредитної політики і стимулює банки вносити корективи у процентні ставки за власними кредитами. У той же час даний метод грошово-кредитної політики є недостатньо ефективним, оскільки охоплює лише ті комерційні банки, які мають потребу в кредитах центрального банку. Тому зміна облікової ставки частіше застосовується центральним банком у поєднанні з іншими методами грошово-кредитного регулювання.

Операції на відкритому ринку полягають у купівлі або продажу центральним банкам цінних паперів з метою впливу на ресурси комерційних банків. Основними видами цінних паперів, з якими проводяться операції на відкритому ринку, є: казначейські векселі, безпроцентні казначейські зобов’язання, облігації державних позик уряду і місцевих органів влади, облігації окремих приватних компаній, допущені до біржової торгівлі, а також деякі інші першокласні короткострокові цінні папери. Найбільш часто центральні банки використовують державні боргові зобов’язання.

Проводячи рестрикційну кредитну політику, центральний банк продає на ринку цінні папери, списуючи відповідні суми з резервних або кореспондентських рахунків комерційних банків, що купують ці папери. При цьому скорочується обсяг ресурсів, які банки можуть використовувати для кредитування економіки, що відображається на величині грошової маси. Експансіоністська грошово-кредитна політика, навпаки, передбачає купівлю центральним банком цінних паперів у комерційних банків, що збільшує обсяг їхніх ресурсів та стимулює розширення кредитних операцій.

Даний метод грошово-кредитного регулювання вперше почав застосовуватись у 20-х рр. в США, а в 30-х рр. і в Англії, що було зумовлено високим рівнем розвитку ринку цінних паперів у цих країнах. На сьогодні у промислово розвинутих країнах операції на відкритому ринку вважаються найбільш гнучким інструментом стимулювання скорочення або розширення кредитних вкладень в економіку, оскільки обсяги операцій можуть змінюватись практично щоденно відповідно до напряму політики центрального банку.

Ефективні операції на відкритому ринку неможливі при відсутності у комерційних банків економічної зацікавленості у придбанні державних цінних паперів. Для створення цієї зацікавленості рівень доходу за ними не повинен бути нижчим за дохідність основних банківських операцій, пов’язаних насамперед з кредитуванням господарюючих суб’єктів. У зв’язку з цим центральний банк повинен запропонувати вигідні для комерційних банків проценти за цінними паперами, які він продає, а за безпроцентними цінними паперами досить високу маржу між курсом їх продажу та номінальною вартістю.

Аналогічно формуються вигідні умови і для продажу комерційними банками цінних паперів центральному банку. Виступаючи покупцем, центральний банк може оголосити курс, за досягнення якого він скуповує будь-який обсяг цінних паперів, що пропонуються на ринку, або скуповувати певну кількість цінних паперів даного типу незалежно від курсу пропозиції.

Купівля-продаж центральним банком цінних паперів у значній мірі впливає на динаміку процентних ставок на грошовому ринку. Так, продаж цінних паперів зумовлює дефіцит ресурсів у банків, що призводить до підвищення ринкових ставок проценту. Якщо ж центральний банк купує цінні папери, на ринок надходять додаткові кошти, що викликає зниження їх цін, тобто процентних ставок.

Найбільш широко операції на відкритому ринку використовуються в США, де вони складають основу регулярної діяльності Федеральної резервної системи і можуть займати в окремі періоди до 4/5 річного обороту ФРС. Політика відкритого ринку залишається також провідним інструментом регулювання і для Банку Англії.

Політика резервних вимог центрального банку щодо комерційних банків існує в багатьох країнах світу і застосовується з метою забезпечення ліквідності банків та грошово-кредитного регулювання. Необхідність проведення такої політики полягає в тому, що між розміром резервів і банківськими операціями прослідковується відповідний взаємозв’язок, який може вплинути на діяльність комерційних банків, особливо на грошово-кредитну політику. Однак, цей інструмент центрального банку потрібно розглядати не ізольовано, а тільки у взаємозв’язку з іншими монетарними інструментами (операції на відкритому ринку, політика облікової ставки, політика рефінансування комерційних банків).

Завдання центрального банку полягає в тому, щоб створити за цих умов зону рівної банківської конкуренції.

Обов’язкові (мінімальні) резерви це безпроцентні вклади комерційних в центральному банку, розмір яких встановлюється у визначеній пропорції до банківських зобов’язань (депозитів клієнтів). Резервні вимоги можуть виставлятись на всі банківські пасиви, або лише на окремі види банківських зобов’язань.

Обов’язкові резерви за своєю сутністю показник кредитної мультиплікації, який визначає рівень «затухання» коливань депозитної емісії, що виникає в результаті переказу коштів з рахунків комерційних банків. За допомогою цього інструменту центральні банки обмежують можливості кредитної експансії та депозитної емісії. Обов’язкові резерви виконують також функцію страхування депозитів.

Режим обов’язкових резервів вперше був запроваджений в США, а потім в інших країнах, наприклад ФРН, Франції. Спочатку він був задуманий як засіб страхування ризику, щоб гарантувати виплати вкладникам, а пізніше він став інструментом грошово-кредитної політики. Застосовуючи процедуру обов’язкових резервів, центральні банки зробили спробу більш тісно пов’язати емісію депозитних грошей з кредитними можливостями комерційних банків.

На сьогодні, політика обов’язкових резервів має подвійне призначення:

забезпечити постійний рівень ліквідності комерційних банків. Шляхом зміни розмірів обов’язкових резервів центральний банк може блокувати або змінювати значну частку ліквідних коштів комерційних банків і таким чином впливати на їх діяльність;
використовується як інструмент центрального банка для регулювання грошової маси. Підвищення норми обов’язкових резервів скорочує кредитний потенціал банків і масу грошей в обігу; зниження, навпаки, вивільняє додаткові ресурси, сприяє розширенню активних операцій банків і масу грошей в обігу.
У світові й банківській практиці немає єдиного ставлення до резервних вимог. У різних країнах, згідно чинного законодавства, по-своєму встановлюється порядок формування обов’язкових резервів, але всі вони мають на меті заставити комерційні банки тримати відсоткову частку від мобілізованого капіталу, яка повинна знаходитись на рахунку в центральному банку. Резервні відрахування комерційних банків вилучаються з обігу, що забезпечує гальмування кредитної емісії грошей.

Центральні банки більшості країн використовують диференційовані норми резервування в залежності від виду, терміну і величини банківських зобов’язань (депозитів). Так, резервні ставки для зобов’язань, що підлягають до оплати за першою вимогою, як правило, найвищі, а для ощадних вкладів найбільш низькі. Наприклад, в США, ФРН норма резерву від вкладів до запитання більш висока, ніж від термінових і ощадних вкладів. Центральні банки мають право змінювати норми резервування виходячи із кон’юнктури грошового ринку, але у рамках визначених параметрів.

Маніпулюючи ставками обов’язкових резервів, центральні банки стараються вплинути на пропозицію грошей. Якщо норми обов’язкових резервів високі, то центральний банк обмежує кількість грошей, що знаходяться у розпорядженні комерційних банків. При цьому понижується кредитоспроможність банків і підвищуються відсоткові ставки на кредити.

Зміна норм обов’язкових резервів являє собою регулювання ресурсів комерційних банків, які вони зобов’язані зберігати в центральному банку. Сума коштів, що зберігаються встановлюються у певному процентному відношенні до величини депозитів банку.

Центральний банк періодично змінює норму обов’язкових резервів залежно від ситуації на ринку і типу політики, що ним проводиться.

При рестрикційній політиці центральний банк підвищує норми резервування, що відповідно зменшує частину ресурсів, за рахунок яких комерційні банки можуть надавати кредити підприємствам і населенню, що в результаті призводить до скорочення грошової маси в обігу та зростання процентів за банківськими позиками. Експансіоністська політика, навпаки, передбачає зниження норм обов’язкових резервів, у результаті чого більша частина ресурсів залишається у розпорядженні комерційних банків, що сприяє збільшенню обсягів кредитних вкладень в економіку.

Резервні вимоги є одним із головних інструментів грошової політики центрального банку. Широке застосування даного методу пов’язане по-перше, із гнучкістю організації контролю (простий перегляд параметрів), а по-друге, з універсальністю впливу (охоплює всі банківські установи).

Для дотримання нормативів обов’язкових резервів комерційні банки, як правило, утримують резервні активи на рахунку в центральному банку. При цьому у багатьох країнах (наприклад, США, ФРН, Швейцарії) до обов’язкових резервів зараховується готівка в касах комерційних банків.

Класична схема резервування передбачає розміщення в центральному банку у певному процентному співвідношенні до різних категорій банківських пасивів (здебільшого вкладів до запитання та різних видів строкових депозитів). Розрахунковий період для виконання резервних вимог, як правило, складає один місяць, однак у різних країнах може коливатись в межах від 10 днів (в Іспанії) до 6 місяців (в Англії). Величина ставок обов’язкових резервів також коливається по країнах. Найвищі встановлені в Італії та Іспанії відповідно 25% і 17%, а найнижчі у Японії та Англії відповідно 0,125% і 0,45%. У той же час у країнах з високими ставками обов’язкові резерви не завжди є безпроцентними.

Ефективність встановлення норм обов’язкових резервів залежить від широти охоплення ними різних категорій зобов’язань комерційних банків. Чим вища ступінь такого охоплення, тим менше можливостей мають кредитні установи для того, щоб «обійти» даний інструмент грошово-кредитного регулювання. У країнах, де центральні банки встановлюють жорсткі обмеження зростання грошової маси, від комерційних банків часто вимагається дотримання відповідності між загальними банківськими пасивами і депозитами, що включаються у розрахунок мінімальних резервів.

Потрібно врахувати, що комерційні банки мають можливість пом’якшити жорстку політику обов’язкових резервів і значно покращити поточну ліквідність за рахунок активних операцій на відкритому ринку і політики рефінансування, що проводить центральний банк. Наприклад, компенсаційне рефінансування може здійснюватись шляхом переврахування векселів; безпроцентного флотингу (сальдо неоплачених операцій) при безготівкових розрахунках з центральним банком; врахування грошей готівкою при виконанні обов’язкового резерву. Центральний банк для впливу на діяльність комерційних банків може використовувати кредити рефінансування.

Рефінансування охоплює три види кредитів, які надаються комерційним банкам.

Редисконтний кредит пропонується комерційним банкам в обмін на цінні папери.

Ломбардний кредит надається центральним банком для комерційних банків (які мають проблеми з ліквідністю) під заставу цінних паперів.

Кредит рефінансування. Існує два різновиди такого кредиту:

перший призначається для рефінансування централізованих інвестицій. Це цільовий кредит, який надається лише під вже розпочаті проекти;
другий має назву «конвертований кредит рефінансування», який призначається на реструктуризацію комерційного банку.
Відсоткові ставки на кредити рефінансування визначає центральний банк залежно від прогнозованого рівня інфляції та міжбанківського ринку кредитів.

В окремих випадках загальні методи грошово-кредитного регулювання можуть доповнюватися інструментами селективного впливу на діяльність банків.

Селективні способи реалізації грошово-кредитної політики центрального банку можуть включати:

регламентацію умов видачі окремих видів позик різним категоріям клієнтів;
встановлення кредитних стель і граничних норм річного приросту позик;
обмеження окремих видів банківських операцій (наприклад, кредитування угод з цінними паперами);
встановлення граничної маржі при проведенні окремих типів кредитних операцій;
лімітування операцій з обліку та переобліку векселів;
встановлення верхньої межі процентних ставок за вкладами або за кредитами та деякі інші види обмежень.
Не рідко для різних банків встановлюються не однакові типи та розміри обмежень, що значно підвищує ефективність грошово-кредитного регулювання, оскільки центральний банк може впливати не лише на обсяг кредитів, а й на їхню структуру. Перевагою селективних методів є також порівняно швидкий вплив на діяльність комерційних банків. Водночас негативними рисами вибіркового регулювання є одностороння спрямованість (виключно на обмеження ділової активності) та зниження рівня конкуренції в банківській справі, що негативно позначається на якості послуг банків різним клієнтам.

Досягнення пріоритетних цілей діяльності центрального банку з використанням розглянутих інструментів пов’язане з вирішенням певних протиріч. Так, експансіоністська політика спрямована на розширення кредитних операцій комерційних банків і зниження процентних ставок, сприяє зростанню виробництва та відповідно забезпечує вищий рівень зайнятості в країні. Однак така політика супроводжується збільшенням грошової маси, що призводить до посилення інфляційних процесів, знижуючи купівельну спроможність національної грошової одиниці.

Інфляція нарівні з низькими процентними ставками не стимулює притік капіталів з-за кордону, а навпаки породжує їх відтік, одночасно створюючи сприятливі умови для імпорту, а не експорту товарів. Результатом цих процесів є негативне сальдо платіжного балансу.

Рестрикційна політика центрального банку породжує прямо протилежні тенденції. Низький рівень інфляції та високий курс національної валюти може супроводжуватись економічним спадом та зростанням безробіття. Тому вибір типу грошово-кредитної політики і тих чи інших методів її реалізації визначається центральним банком у кожному конкретному випадку виходячи із стану ринкової кон’юнктури і фази економічного циклу, в якій перебуває країна. У будь-якому випадку перед центральним банком стоїть непросте завдання оптимально поєднати застосування різних інструментів для вирішення поточних проблем з метою досягнення кінцевих стратегічних цілей.
Случайные рефераты:
Реферати - Леонід Смілянський
Реферати - Місце Марка Вовчка в історії розвитку української прози
Реферати - Життя і творчий шлях Івана Кочерги
Реферати - Питання і тести з української літератури
Реферати - Євген Маланюк
Реферати - Підручники з літератури 20-40-х рр. XX ст. і в часи німецької окупації
Реферати
  • Всі реферати
  • Архітектура
  • Астрономія, авіація
  • Аудит
  • Банківська справа
  • Безпека життєдіяльності
  • Біографія, автобіографія
  • Біологія
  • Бухгалтерський облік
  • Військова кафедра
  • Географія
  • Геологія
  • Гроші і кредит
  • Державне регулювання
  • Діловодство
  • Екологія
  • Економіка підприємства
  • Економічна теорія
  • Журналістика
  • Іноземні мови
  • Інформатика, програмування
  • Історія всесвітня
  • Історія України
  • Історія економічних вчень
  • Краєзнавство
  • Кулінарія
  • Культура
  • Література
  • Макроекономіка
  • Маркетинг
  • Математика
  • Медицина та здоров'я
  • Менеджмент
  • Міжнародні відносини
  • Мікроекономіка
  • Мовознавство
  • Педагогіка
  • Підприємництво
  • Політологія
  • Право
  • Релігієзнавство
  • Промисловість
  • Сільське господарство
  • Сочинения на русском
  • Соціологія
  • Литература на русском
  • Страхування
  • Твори
  • Фізика
  • Фізична культура
  • Філософія
  • Фінанси
  • Хімія
  • Цінні папери
  • Логіка
  • Туризм
  • Психологія
  • Статистика


    Онлайн всего: 9
    Гостей: 9
    Пользователей: 0

    Партнеры сайта